Волинянин бився за кожен метр рідної землі: спогади сестри про брата-Героя Олександра Давидчука, якому назавжди 39…

Олександр Давидчук народився 18-го грудня 1983 року в шахтарському Нововолинську. Його батько – Сергій Олександрович, спочатку 10 років пропрацював учителем фізики та математики у Бориспільському районі, а потім одружився й переїхав до міста гірників, влаштувавшись на роботу слюсарем автобази. Мати – Любов Андріївна, до народження Сашка 6 років трудилася малярем-штукатуром на будівництві, а, вийшовши з декретної відпустки, влаштувалася прибиральницею у Волинському науковому ліцеї. Через чотири роки в Олександра народилась менша сестра Наталія.  

У шестирічному віці Сашко став першокласником тодішньої гімназії (тепер – ліцей №8), де закінчив 9 класів. Потім пішов освоювати професію кухаря в ПТУ № 11.

«Брат запам’ятався мені в дитинстві добрим,  чуйним і турботливим хлопцем, слухався батьків, був зовсім не конфліктним, мав багато друзів, а от спорту не любив. Хіба що дуже захоплювався футболом і охоче ганяв у дворі м’яч», - згадує Наталія. 

Завжди був прикладом сили, доброти та відповідальності для сина

Після закінчення училища Сашка забрав до себе на Полтавщину - в місто Кременчук батьків брат Йосип, влаштувавши на посаду прибориста КІПіА  (фахівець, який займається обслуговуванням, ремонтом та налаштуванням контрольно-вимірювальних приладів та систем автоматизації на ЛВДС «Кременчук».

За специфікою своєї роботи, Олександр часто їздив у відрядження, обслуговуючи нафтоперекачувальні станції. У цьому місті він прожив 23 роки. Тут він зустрів своє кохання – дівчину на ім’я Таміла, з якою невдовзі одружився. Через рік у молодого подружжя народився син- Лев, для якого батько завжди був прикладом сили, відповідальності та доброти. Олександр охоче проводив із сином час, вчив його грати у футбол, оскільки сам виступав за місцеву команду Кременчуцького Національного університету. 

Здавалося б, усе в чоловіка склалося добре – тільки живи, будуй плани на майбутнє, рости сина та радій життю, але в Україну прийшла велика війна… І все, що раніше вважалося дуже важливим, відійшло далеко на задній план. Перед кожним українцем постав вибір: іти на захист країни, забитися в нору чи чимдуж утікати за кордон?.. 37-річний Олександр Давидчук обрав фронт.

«На той час брат перебував уже в рідному Нововолинську – хотів знайти тут роботу. Почувши, що ворог уже за кількадесят кілометрів  від столиці, пішов до військкомату добровольцем. Та, оскільки в армії раніше він не служив та ніякої військової спеціальності не мав, то йому сказали трохи зачекати.

А 21 березня надіслали повістку. Мій чоловік, який тоді перебував на заробітках в Польщі, після вторгнення потребував, аби я з малолітніми дітьми переїхала до нього за кордон. Згодом до нас переїхали мама та наші племінники. Потім у нас народилася ще одна дівчинка, якій невдовзі виповниться три роки. На жаль, вона вже ніколи не зустрінеться з рідним дядечком. Рік тому ми переїхали в Німеччину», - ділиться зі сльозами на очах сестра, яка приїхала в Україну, аби установити меморіальну дошку на будинку, де народився і жив брат та відвідати його могилу. 

З Луганщини – на Херсонщину, а звідти – на Бахмут

Спочатку Олександра направили на навчання на Яворівський полігон, куди він прибув уже 23 березня. Через місяць після навчання Олександр був призначений на посаду номера обслуги 3-го механізованого відділення 3-го мехвзводу 3-ї роти 17-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка й 30 квітня прибув на місце дислокації свого підрозділу, який на той час бив ворога в районі смт. Нижнє, що неподалік Лисичанська на Луганщині.

24-го червня під час мінометного обстрілу поблизу села Лоскутівка Сіверськодонецького району захисник отримав мінно-вибухове осколкове поранення лівого передпліччя, тож після надання необхідної меддопомоги на стабілізаційному пункті він був евакуйований у Дрогобицький військовий госпіталь. Там Олександр пролежав до 8-го липня 2022 року, після чого, за розпорядженням Дрогобицткого РТЦК та СП, був направлений водієм у свою бригаду й разом зі своїм підрозділом 14 вересня відправився на Херсонщину, в район сіл Сухий Ставок, Давидів Брід та Бургунка.

А в середині жовтня підрозділ перекинули на Донеччину, де вони разом із іншими підрозділами ЗСУ брали участь у тяжких оборонних боях,  виконуючи бойові завдання та відстоюючи як саме міс то  Бахмут, так і його околиці в районі села Богданівка та селища Хромове. Бійці 3-ї роти відзначилися нечуваною мужністю, прориваючись до ворожих позицій та знищуючи їхні вогневі точки. 

До речі, 20 грудня у бригаді побував президент Володимир Зеленський, вручивши нагороди героїчним захисникам міста-фортеці. Саму ж бригаду він нагородив відзнакою «За мужність та відвагу».

1-го квітня 2023 року Олександр Давидчук був призначений навідником 2-го механізованого відділення 2-го взводу 3-ї роти, а 13 квітня його перевели на посаду сапера інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу.

До початку 2023 року місто було зруйноване більше, ніж на 60 відсотків, а до травня – практично, повністю.. Наприкінці травня Бахмут захопили російські загарбники, але бої на околицях міста продовжувались.

Повернувшись із Бахмута, поріділий у боях підрозділ Олександра був відведений на ротацію та доукомплектування, а у другій половині 2023 року він разом зі своїми побратимами вирушив на Харківщину, в район Куп’янська. У той час там точилися вкрай інтенсивні бої, оскільки орки активізували наступ, намагаючись прорвати українську оборону та вийти безпосередньо до міста.

Бойові дії були настільки запеклими, що окремі позиції переходили з рук в руки по декілька разів. З надлюдською стійкістю та мужністю Олександр із побратимами тримали оборону, усвідомлюючи, що на їхніх плечах лежить майбутнє України. На тлі цих боїв, окрім виконання своїх прямих завдань, воїни інженерно-саперного відділення допомагали в  евакуації цивільного населення із зони бойових дій.  

 «У перших числах листопада 2023 року, телефонуючи нам, брат скаржився на втому та виснаження, казав, що в нього  після контузії сильно болить голова й постійно піднімається тиск. Тож лікар медичної роти бригади 14 листопада із діагнозом: «Цефалгія» відправив його на лікування в Куп’янськ, надавши звільнення від служби на 5 діб, але вже 16-го брат знову був поряд із побратимами у строю», - зауважує сестра Героя.

«Був людиною відваги та мужності»

Сапер 57-ї окремої мотопіхотної бригади Олександр Давидчук  («Кузен») загинув 30 листопада 2023 року під час артобстрілу, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Лиман Перший Купʼянського району Харківської області, отримавши множинні поранення, не сумісні з життям.

«За час проходження служби солдат Олександр Давидчук зарекомендував себе професійно грамотним та дисциплінованим військовослужбовцем. Він був справжнім Героєм - людиною відваги та мужності, Володів почуттям відповідальності професійними знаннями та навичками, мав організаторські здібності. Добре орієнтувався й діяв у складних обставинах, робив вірні висновки та приймав обґрунтовані рішення, був здатний критично оцінювати свої дії і з честю виконував свій обов’язок захисника України, до останнього подиху залишаючись вірним присязі, українському народові та державі», - зазначено в характеристиці командування, яку надіслали родині. 

Після відспівування у Свято-Духівському соборі Герой був похоронений на Алеї Слави в районі другої шахти. 

Рішенням сесії Нововолинської міськради йому надано статус «Почесний громадянин міста».

«Сьогодні - Міжнародний день братів і сестер. А я сиджу й думаю про тебе, братику. Якби ти був поруч, ми б, напевно, сміялися з чогось кумедного, згадували  дитинство й ділилися тим, як іде життя. Але тебе немає… І з кожним роком ця тиша між нами стає глибшою, а пам’ять - голоснішою.

Ти був не просто братом - ти був моїм другом, захистом, підтримкою. І навіть тепер, коли тебе вже немає на землі, я відчуваю твою присутність у кожному дні. В тихих вечорах. У погляді на небо. У спогадах, що з’являються несподівано. Знаєш, я сумую. Дуже. Але водночас - вдячна. За кожен момент, який ми прожили разом. За жарти. За сварки. За обійми. За все, що залишилося в серці назавжди. Цей день - для нас. І я знаю: ти б хотів, аби я усміхалася. Тож сьогодні я усміхаюся… через сльози.  Для тебе», - ці, сповненні болю та скорботи, слова зявилися нещодавно на сторінці Наталії в соцмережі.

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• Життя, віддане країні та побратимству: історія Дмитра Аршуліка, який поліг на полі бою, пройшовши майже всі гарячі точки фронту
• Втратив сина-Героя, але продовжив воювати: історія двох Олександрів з Волині, що стали на захист України
• Не хотів, щоб було соромно дивитися синові в очі, тому повернувся з-за кордону захищати країну: спогади про сапера з Волині, якому назавжди 33