Не хотів, щоб було соромно дивитися синові в очі, тому повернувся з-за кордону захищати країну: спогади про сапера з Волині, якому назавжди 33

Андрій Боратинець народився 6 грудня 1990 року у Нововолинську, куди після служби в армії на Далекому Сході та подальших п’ятирічних мандрів по військових гарнізонах з Угорщини переїхали його батьки – прапорщик артдевізіону Віктор Боратинець та його дружина Віра із семирічним сином Юрієм. Уже на Волині в них народився другий син Володимир. Андрійко був найменшим.

Побудувавши в районі другої шахти власний будинок, Віктор Вікторович спочатку пішов працювати на шахту №9, потім – в ремонтно-будівельне управляння, а Віра Василівна влаштувалася нянею в дитсадок №9. Потім, після народження наймолодшого сина й виходу з декретної відпустки жінка знайшла роботу у спецшколі №9.

Гарна пам’ять та природна кмітливість допомогли перескочити з сьомого одразу в дев’ятий

 «Андрійко змалечку ріс дуже добрим, спокійним, товариським і аж надто кмітливим хлопчиком, не створюючи нам з чоловіком жодних проблем. Як і більшість його ровесників, він любив поганяти із друзями у дворі м’яч, захоплювався риболовлею та машинами, а також постійно допомагав мені в домашньому господарстві. Досягши відповідного віку, став першокласником Будятичівської сільської школи.

Навчання давалося йому дуже легко, а природна кмітливість та добра пам'ять допомагали запам’ятовувати матеріал безпосередньо на уроці. Тому й не дивно, що після закінчення сьомого класу при переході в школу №9 його відразу прийняли до дев’ятого класу», - з гордістю за сина розповідає мама Героя. 

Отримавши неповну середню освіту, юнак пішов учитися на підземного електрослюсаря у Будятичівське ВПУ (нині – Центр профтехосвіти). Закінчивши училище, він  відразу влаштувався на роботу за спеціальністю на шахту №1.

Одного вихідного дня, гуляючи в компанії спільних друзів, 22-річний Андрій зустрів дівчину на ім’я Мирослава, яка дуже йому сподобалася. Молоді люди стали зустрічатися, а в жовтні 2012 року зіграли весілля. Невдовзі у молодої пари народився синочок, якого щасливі батьки назвали Назаром.

На той час молодий тато, закінчивши відповідні курси, змінив спеціальність, ставши гірником очисного забою, але вже на копальні №5. Та пропрацював там не дуже довго, бо десь через пів року шахту закрили і його перевели на 9-ту, де зарплату боргували по декілька місяців, а якщо й виплачували, то частинами. Тож безгрошів’я та бажання якось забезпечити своїй родині нормальні умови для життя змусили чоловіка шукати кращої долі у сусідній Польщі, де він, як і багато хто з українських заробітчан, працював на будівництві.

Перебував він там допоки в Україну не вторглися з війною східні «брати».

Тричі ходив до військкомату, поки потрапив на фронт

«Андрій зателефонував нам і сказав, що повертається додому, аби боронити Батьківщину. Я ж, як і кожна мама, просила його не їхати. На що він відповів: «Мамо, ти хочеш, аби мій синок потім запитав, чому я відсиджувався за кордоном у той час, як моя рідна країна потребувала солдатів? Я так не можу, бо не хочу, щоб мені було соромно дивитися в синові очі».

Та приїхати він зміг лише у вересні 2022 року, оскільки вони мали ще здати об’єкт. Прибувши додому, син наступного дня пішов до військкомату, але в армію його не взяли – сказали чекати, оскільки строкову службу він не проходив, а військо потребувало тоді людей, які мали хоч якісь військові спеціальності», - згадує пані Віра. 

Повістку Андрій отримав лише через місяць. Спочатку він якийсь час освоював військові навички на полігоні у Володимирі, але потім захворів. Тож його відправили на обстеження до Луцька, де медики встановили діагноз: «закрита форма туберкульозу». Та це не стало на заваді військовій комісії: після короткого лікування чоловіка відправили далі удосконалювати військову виучку на полігоні під Івано-Франківськом.

Телефонуючи рідним, Андрій жартував, що нарешті має змогу бачити гори. Все в нього ніби налагодилося, але знову нагадала про себе хвороба. Тому в березні 2023 року його звільнили зі служби й відправили додому, де він кілька місяців проходив курс лікування. А 9 жовтня 2023 року чоловік знову був призваний в армію. Отримавши повістку, він двічі приходив до військкомату, але йому повідомляли, що в жодній військовій частині для нього немає вакансії. Лише, коли прийшов туди уже втретє, повернувшись додому, повідомив матері, що його зачислили бійцем 150-ї ОМБр й відправляють спочатку до Луцька, а звідти - на Рівненський полігон.

Там Андрій Боратинець із позивним «Комен» (таке псевдо отримав ще під час перебування в Польщі через те, що викурював за день дуже багато цигарок) пробув до 24 листопада 2023 року. 

«Я тоді якраз збиралася їхати до нього на день народження, але він, зателефонувавши, попросив, аби не їхала, бо їх відправляють на нове місце дислокації, тобто – на фронт. 26-го його призначили другим номером обслуги кулемета, а з 5-го грудня - водієм 98-го батальйону 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади, після чого він разом із побратимами поїхав громити ворога на Лимано-Купянський напрямок - у район села Синьківка.

А 23 лютого 2024 року Андрій отримав нове призначення. Цього разу його призначили сапером інженерно-саперного взводу тієї ж 60-ї бригади й відправили на нове місце дислокації під Краматорськ», - переповідає  події Віра Василівна.  

Мати так і не дочекалася від сина обіцяного смайлика…

Солдат Андрій Боратинець загинув о 2-й годині 30 хвилин 25 лютого 2024 року внаслідок мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання з інженерно-саперних робіт на околицях села Ямполівка Лиманського району, отримавши поранення, несумісні з життям. 

«Цього дня, коли ми ввечері розмовляли з ним по телефону, Андрійко сказав, що хоче трохи поспати, бо опівночі має йти на завдання. Тож я попросила, щоб обов’язково зателефонував мені, коли повернеться, аби не переживала й могла спокійно спати. Він пообіцяв прислати смайлик. Чекала аж до ранку, але телефон німував, хоча це спочатку не викликало в мене якоїсь тривоги, бо подумала, що, можливо, син просто натомився й заснув. З 10-ї ранку почала телефонувати сама, але телефон не відповідав цілий день. Мене заспокоювали, мовляв, перебуваючи на позиціях, хлопці по декілька днів можуть не виходити на зв'язок. А потім принесли сповіщення…», - витирає набіглі на очі від споминів сльози мама загиблого воїна. 

Син ніколи не розповідав мамі, як їм там важко. Завжди казав «Мама, не переживай, у мене все добре». Коли ж його не стало, друзі розповіли, як він тривожився та непокоївся за зниклого побратима із позивним «Поварьонок», як переживав, коли виносив на плечах «трьохсотих» та загиблого бійця з пораненням голови. Андрій намагався рятувати усіх, а от себе вберегти не зміг. Осколок міни розірвав йому аорту…

Похоронений Герой на Алеї Слави в районі другої шахти.

 За виявлену відвагу та незламність у боях  з російськими окупантами Андрій Боратинець посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Рішенням сесії Нововолинської міськради йому посмертно також надано статус «Почесний громадянин міста».

 Вічна та світла пам’ять нашим Героям - землякам, які віддали своє життя за  незалежність та свободу рідної землі Їхній подвиг, їхня жертва – це наша можливість жити в мирному місті.

Валентина Савчук 

Читайте також: 

• Попри всі докази, донька вважає татка живим: спогади про Героя з Волині, який повернувся з Польщі, аби захищати рідну країну
• Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих
• Так і не встиг побачити найменшу доньку. Батько 4 дітей з Волині загинув на Донеччині, але досі – зниклий безвісти