Життя, віддане країні та побратимству: історія Дмитра Аршуліка, який поліг на полі бою, пройшовши майже всі гарячі точки фронту

Дмитро народився в шахтарському Нововолинську 1 серпня 1986 року в родині Олександра Йосиповича та Валентини Іванівни Аршуліків, в яких уже був дев’ятирічний син Сашко.

 Найулюбленіше хобі – риболовля із синами

За словами мами, в дитинстві Діма був добрим, спокійним, жартівливим та слухняним хлопцем, захоплювався риболовлею, дуже любив природу, «тихе полювання» і мав дуже багато друзів, з якими залюбки ганяв у дворі м’яч. Навчався він у ЗОШ №3, де закінчив 9 класів. Після того став учнем ВПУ в Будятичах, освоївши професію маляра-штукатура. Закінчивши училище, відразу влаштувався на роботу складальником-пакувальником ковбас на місцевий м’ясокомбінат. Згодом його призначили бригадиром. 

Зі своєю майбутньою коханою дружиною Вікторією юнак познайомився, коли йому майже виповнилося 22 роки.

 «Уперше ми зустрілися 17 листопада 2007 року, якраз у День студента. Ми з кумою тоді сиділи зі своїм знайомим у кафе, коли туди зайшов Діма - його друг. Познайомилися того ж вечора, але зустрічатися стали лише після свята Миколая. А 19 липня 2008 зіграли весілля. Через рік у нас народився старший син - Владислав, а через дев’ять років – менший Назар. І найулюбленішим хобі Дмитра у мирному житті була риболовля разом із синами - прості моменти тиші, які він цінував понад усе, і які тепер стали частиною пам’яті про нього. Цьогоріч мало би виповнитися 17 років, як ми разом, але не судилось...», - сумно посміхається Вікторія.

Через 10 років Дмитро розрахувався з м’ясокомбінату й поїхав на заробітки в Польщу. Спочатку працював там різноробочим на будівництві, а потім влаштувався зварювальником кораблів вагонів у порту Гданська, пропрацювавши там 5 років. Після того повернувся в Україну, аби відсвяткувати дні народження синів, які обоє народилися в лютому (8-го і 14го). Планував, що після свят уже залишиться вдома й розпочне новий етап життя, однак, згодом передумав і почав оформлювати документи на виїзд за кордон. Та на заваді цим планам стала російська орда, яка на світанку 24 лютого залізною лавиною та вогняними смерчами вторглася на його рідну землю і вже до вечора докотилась аж до околиць древнього Києва.

 Сидіти вдома й чекати повістку не дозволяла власна гідність

Як справжній чоловік і патріот своєї країни, Дмитро не став чекати, поки йому принесуть повістку, а вже вранці першого дня війни стояв у черзі таких же добровольців під військкоматом. Але через відсутність строкової служби та відповідної військової підготовки в армію його не взяли, сказали - чекати. Та чекати офіційного виклику вдома, коли ворог уже стояв за якихось кількадесят кілометрів від столиці, чоловікові не дозволяла власна гідність. Дізнавшись, що в місті під керівництвом екс-начальника муніципалів Сергія Смолярука створюється загін тероборони, Дмитро відразу ж записався туди. Тероборонівці два місяці групами патрулювали місто, чергували вночі на автостанції, охороняли об’єкти соціально-енергетичної інфраструктури, стежили за правопорядком та проходили військовий вишкіл. 

Потім Дмитро разом із побратимами перейшов у спецзагін «Любарт». А 7-го травня 2022 року він отримав виклик із Хмельницького РТЦК. Того ж дня їхній загін, як окремий підрозділ «Любарт», увійшов до складу 3-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України ім. полковника Петра Болбочана «Спартан». Дмитра зачислили оператором вогнемета 3-ї роти. На початку червня їхній загін відбув на Запорізький фронт - в район Великої Новосілки та Нескучного, де хлопці воювали близько місяця. Після повернення їхню бригаду розформували, а спецпризначенців відправили на бойове залагодження, переформування та доукомплектування на полігон під Луцьком.

2-го жовтня підрозділ «Любарта» перейшов у підпорядкування 73-го морського центру спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого. Там Дмитра зачислили на посаду оператора гранатомета, а також інколи посилали на підмогу мінометникам (навідником). На початку квітня їхній 3-й загін перекинули на Донеччину, де вони понад місяць громили ворога у Бахмуті. Після повернення з Бахмута Дмитро з побратимами отримав нове призначення: 26 травня його спочатку перевели водієм у 144-й центр ССО, а потім відразу ж перекинули розвідником у штурмову групу. Після цього він шість тижнів разом із побратимами проходив навчання у Польщі, неподалік кордону з Німеччиною. 

 Херсонщина, Запоріжжя і знову Херсонщина…

Як розповів побратим та земляк Дмитра Андрій (позивний - «Влас»), з яким він торував фронтові дороги із перших днів війни, наприкінці травня 2023 року їхній загін передислокували на Херсонщину, поставивши завдання - перепливти на човнах Дніпро та розвідати обстановку на лівому березі в районі ворожих позицій «Рубін», а потім відтягнутися до протоки, окопатися і не дозволити ворогу прорватися до «великої води».

 Діяли хлопці за наступною схемою: знаходили ворожий секрет, наводили артилерію, а після того зачищали територію. Зазвичай виходили на завдання малими групами. Повоюють тиждень-другий і відходять на декілька днів до своїх на правий берег, а потім знову повертаю на лівобережжя. Окрім виконання бойових завдань, бійці також допомагали мирному населенню, яке постраждало після підриву окупантами дамби Каховської ГЕС, підтримуючи тих, хто залишився без дому, їжі, води та світла. А через два місяці на них чекала нова дорога. Цього разу - на Запоріжжя, в район Гуляй Поля та Оріхового. Звідти через півтора місяця без жодного перепочинку - знову на лівобережжя Херсонщини. 

Острови, які раніше були першою лінією оборони на лівому березі, по суті, перетворилися на буферну зону, де орки під тиском українських розвідгруп та артилерії, що працювала з висот правого берега, почали втрачати позиції одну за одною. Ця зона вперлася в межі кількох населених пунктів Херсонщини, серед яких були й Козачі Лагері. Саме там у перших числах жовтня 2023 року група спецпризначенців 144-го загону провела унікальну операцію, захопивши величезну кількість трофеїв: секретні документи зі списками особового складу, мапами та паролями. Там 3-й загін воював до кінця осені. Після повернення Дмитра та ще кількох його друзів направили на Івано-Франківщину, у 140-й окремий центр ССО, де 28 грудня він освоїв ще й спеціальність оператора-навідника МК-19 (автоматичний станковий гранатомет), готуючись до нових завдань та випробувань, які чекали на них попереду. 

Кожен день для них був випробуванням: холод, виснаження, постійна небезпека, але Дмитро та його побратими ішли вперед без страху. Їхня мужність, самопожертва та безмежна відданість рідній країні були прикладом справжньої сили духу. Кожен їхній крок, кожне завдання, кожна перемога чи стримування загарбників – це історія про людей, які не чекали подяк, а просто виконували свій обов’язок. Вони стояли там, де найважче, де смерть завжди поруч. І в цьому – велич їхнього героїзму: в тихій рішучості та відданості, які не вимірюються словами. 

 Поранення, ротація і нові завдання та зміна дислокації

«За час бойових дій Діма побував, мабуть, у всіх гарячих точках, але нам нічого не розказував. Лише інколи присилав коротке відео - вже після того, як вони передислоковувались на інший напрямок. Казав: «Усе буде потім. Мовляв, дочекаємось перемоги, а тоді подивимось і згадаємо. У повноцінну відпустку він приїхав лише через два роки - вже після поранення. Правда, ще, як вони були тут, то інколи міг приїхати на кілька днів, а також на добу міг вириватися додому, коли бував у Києві», - зауважує мама Героя.

 «Завжди казав нам: «Менше знаєш – краще спиш». Лише десь за рік до того, як загинув, не стримався й поділився одним зі своїх фронтових епізодів. Того дня вони поверталися із завдання на машині у супроводі танка, який рухаючись за ними, раптово наскочив на міну. Вибух був такої сили, що траки гусениць ураз розстелились по дорозі, а хлопців вибуховою хвилею просто змело з машини. Та, слава Богу, тоді всі залишились в живих. Він розповідав це з легкою усмішкою, але у голосі звучали сталь та витримка справжнього воїна», - додає Віка. 

На початку 2024 року бійців «Любарта» відвели на ротацію в одне із закинутих сіл на межі Київської та Чернігівської областей, де взагалі не було жодних побутових умов. Там хлопці дізнались, що 12 лютого 2024 року частина їхнього загону увійшла до складу 12-ї бригади «Азов», як 5-й батальйон спецпризначення. Група бійців (біля 20-ти чоловік), в якій перебував і Дмитро залишилась у 8–й роті (згодом - 5-та) 3-го загону 144-го центру ССО. 

На Чернігівщині хлопці пробули десь трохи більше двох тижнів, а потім оператор 1-ї групи 5-ї роти 3–го загону Дмитро Аршулік разом із побратимами наприкінці травня відбув на Харківщину - в район Вовчанська, де вони за понад два місяці добряче поколошматили російських зайд. 

«Прислав нам відео, де він лежить у землянці. Думала, він там, бо душно. А виявилося, що вони під безперервним ворожим обстрілом, із дронами над головами швидко старались вирити в посадці окопи,щоб хоч якось сховатись від ворожих мін, ракет та снарядів. Копати було дуже важко, бо земля була тверда, ніби камінь. І все це робилося, попри спеку, холод та втому з розумінням, що кожна хвилина може стати останньою», - згадують жінки. 

Кожен такий епізод – свідчення стійкості, мужності та безстрашності справжнього українського воїна. Дмитро йшов уперед, попри небезпеку, біль зважаючи на ризики й не шукаючи легких шляхів.

 Ворожа міна обірвала життя Героя

А десь у липні-серпні 2024 року спецзагін знову перекинули на Донеччину - в район Часового Яру. Тут 20 вересня в районі селища Калинівка в результаті артобстрілу із ворожих «Градів» Дмитро отримав сліпе осколкове поранення в шию та в груди. Після надання першої медичної допомоги на стабілізаційному пункті його евакуювали у Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги, де йому почистили й обробили рани. Через чотири дні пораненого перевезли у Криворізьку міську клінічну лікарню, а звідти - на лікування та службу до Луцька. 

«Спершу лікарі в обласному центрі не наважувались видаляти йому осколки. Один із них застряг небезпечно близько до сонної артерії, тож кожен рух скальпеля міг коштувати надто дорого. Та після фахових консультацій рішення було ухвалено, й через два тижні Дімі провели операцію. Вона дала йому шанс повернутися до життя та виконання обов’язку. Медична комісія призначила йому курс реабілітації з наданням додаткової відпустки. Тож Різдво він ще відсвяткував у родинному колі – тихо, без гучних слів, цінуючи кожну мить поруч із сім’єю», - розповідає дружина Героя.

 

Після цього шлях воїна та його побратимів проліг через Київ та Хмельницький (там вони на якийсь час зупинились у виправній колоній на території області - є відео, де вони лежать на нарах) туди, де вирішувалась доля країни. 

27-го січня 2025 року захисник прибув у свій загін, який на той час уже тримав позиції в зоні запеклих боїв під Покровськом. 29–го чоловік востаннє зателефонував рідним і повідомив, що виїжджає «на нуль», тому, можливо, певний час зв’язку з ним може не бути. У цих словах не було страху – лише усвідомлення відповідальності.

Солдат Дмитро Аршулік «Жулік» загинув вранці 31 січня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Надіївка Донецької області, отримавши смертельне мінно-вибухове поранення при евакуації з району бойових дій. Він поліг, залишаючись вірним присязі та своєму вибору - стояти за Україну до кінця. Його життя обірвала війна, але не стерла сліду, який воїн залишив у серцях рідних, друзів і тих, хто воював поруч. Пам’ять про Дмитра Аршуліка – це не лише біль утрати, а й нагадування - жити й боротися далі, заради тих, хто не повернувся.

Після відспівування у Свято-Духівському соборі Герой був похоронений на Алеї Слави на монастирському кладовищі в Низкиничах.

«Нам дуже не вистачає його кумедних словечок, які стали крилатими»

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку, Указом Президента від 21 березня 2025 року №173, Дмитра Аршуліка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно. Він також нагороджений відзнакою Міністерства оборони «За поранення» та відзнакою ПЦУ - «Хрест Свободи». Нагороди отримали мама Героя - Валентина Іванівна, його дружина Вікторія, сини - Владислав і Назар. Церемонію нагородження провели побратими з підрозділу, в якому служив Дмитро. На завершення церемонії рідні разом із побратимами вшанували пам'ять про Героя хвилиною мовчання біля його портрета на Алеї Героїв біля мерії, а також відвідали місце його останнього спочинку. 

Рішенням сесії Нововолинської міськради Дмитро став ще одним « Почесним громадянином міста».

«Неможливо передбачити свій наступний день чи ніч на війні. Для мене, можливо, теж одягнуть портрет у чорну стрічку. За майбутнє України загинув чудовий чоловік - Дмитро Аршулік «Жулік», який з перших днів вторгнення став до боротьби з ворогом. Славетний воїн - мужній, безкорисливий, дуже позитивний, простий у спілкуванні, безкінечно відданий військовій присязі та побратимству, - він побував, практично, майже у всіх найгарячіших точках фронту. Будь-яке завдання було для нього легке і зрозуміле. Йдучи до бою, він мало говорив, але постійно посміхався. Шкода, дуже шкода… ПІДНЯТИ ЩИТИ!», - написав у день загибелі побратима на своїй сторінці у ФБ друг «Брат».

«Жартома ми називали його наш «Батя» або «Дєд». Діма був такою людиною, яка, бувало, й побурчить, коли щось не так або йому щось не подобається, але по-доброму, по-батьківськи». «Хороша, дуже позитивна, відкрита та щира людина, яка завжди підтримає й допоможе». «Надійний, спокійний, приємний у спілкуванні та веселий хлопець. Не було такого, щоб він сказав «я не можу» чи «не хочу». Завжди був на позитиві, завжди ішов до кінця й ніколи не відмовлявся виконати будь-яке завдання. Треба – значить – треба». «Це - та людина, яка завжди щось підкаже, допоможе й виручить у найскладнішій ситуації». «Ми всі дуже його любили й поважали, й тепер нам дуже його не вистачає. А деякі Дімкіни фразочки взагалі стали в нашому загоні «крилатими». Правда, не всіх їх можна записувати на відео. Словом, наш друг Діма завжди був душею компанії, умів і підбадьорити, і розвеселити», - так згадують Дмитра побратими у відео, яке надіслали його рідним після похорону. 

Дмитро Аршулік та його бойові друзі залишили по собі слід, який назавжди залишиться в пам’яті їхніх нащадків. Вони стали справжніми героями нашого часу. Саме такі люди творять історію й надихають на справжню відданість своїй країні.

Валентина САВЧУК 

Читайте також:

• «Ти мене ні в чому не переконаєш – це обов’язок кожного»: спогади дружини про загиблого воїна з Волині
• «Відправили в один кінець… і він одразу загинув»: Герой з Волині Ігор Кунашик понад рік вважався безвісти зниклим
• У серпні мобілізували, а в грудні його серце зупинилося навіки: спогади про захисника з Волині