«Якщо я й загину, то знаю, за що загину, і чому я туди пішов»: історія загиблого морпіха з Волині Сергія Жилякова

Сергій народився 11-го лютого 1972 року і був найстаршим із трьох дітей родини Жилякових. Мав меншого на два роки брата Андрія та молодшу на п’ять років сестричку Альону. Хлопчині виповнилося лише 15 років, коли батько покинув їх і створив нову сім’ю. Тож мати – Валентина Йосипівна, яка в той час працювала на бавовняно-прядильній фабриці, змушена була ставити на ноги трьох діток самотужки.

Батько Микола про них взагалі не згадував. Уперше побачив онуків, коли прийшов на похорон Сергія, аби лише заявити родині про своє «право на спадок за законом». 

Спочатку хлопець навчався у ЗОШ №3, а коли мати отримала квартиру спочатку на 15-му, а згодом – на 6-му мікрорайоні, перевівся у школу №5, де закінчив дев’ять класів. Потім став учнем ПТУ №11, освоївши професію фрезерувальника, якої дуже потребував найбільший тоді в Україні гігант машинобудування – Нововолинський завод спеціального технологічного обладнання. 

Після училища Сергій недовго попрацював на заводі, а потім влаштувався на першу шахту, де трудився декілька років. Та грянули лихі 90-ті, а з ними - перебудова, яка ознаменувалася тим, що великі підприємства одне за одним стали закриватися, а працівникам місяцями боргували зарплату. Така ж доля спіткала і гірників, яким, якщо інколи й виплачували зароблене, то лише частинами.

Ця ситуація не влаштовувала молодого хлопця, якому хотілося забезпечити нормальні умови для життя не лише для себе, але й своєї родини. Тому, розрахувавшись із копальні, він почав їздити на заробітки, - спочатку в Москву, а потім в Польщу та в Київ. За цей час уже добре освоїв декілька затребуваних будівельних спеціальностей. Тож згодом став займатись ремонтами в рідному місті.

Чоловіка, який би так кохав дружину, зустріти вдається далеко не всім

Одного дня на його шляху зустрілася дівчина на ймення Алла, яку ще кілька років тому вперше запримітив на проповіді у церкві, зауваживши подумки, що вона йому дуже подобається. Та підійти й заговорити з нею якось не наважувався, а потім їхні шляхи на кілька років розійшлися. До того ж, у Алли на той час уже був хлопець, тож молоді люди просто віталися, як добре знайомі. Про щось серйозніше тоді не йшлося.

«Перш, ніж ми стали зустрічатися, обоє років п’ять не раз бачили одне одного, але ніколи особисто не спілкувалися. Лише згодом, коли я одного дня їхала в автобусі, Сергій підійшов до мене й заговорив. Відтоді ми стали спілкуватися. Потім, коли він повернувся додому з чергових заробітків, ми зустрілися й через рік він зробив мені пропозицію. 19 липня 1997 року ми відгуляли весілля. Разом прожили 27 років. Через рік після одруження у нас народився первісток, якого ми назвали Вадимом. Йому зараз 27 років.

Ще через чотири роки народився Ерік. Йому – 23, і він у нас – військовий, служив в армії, у прикордонниках. Служив на кордоні з Угорщиною. Не воював, хоч, коли почалась війна, він залишився, тому служити три роки. Повернувшись зі служби, отримав повістку. Та, оскільки батько був на фронті, його тоді не взяли. Найменшому Давидові – 20. Ми були дуже щасливі. За характером Сергій був дуже добрий, турботливий та справедливий, понад усе цінував сім’ю, любив наших хлопчиків та мене, як дружину. Такого чоловіка, який би так кохав свою обраницю, зустріти вдається далеко не всім»,-  сумно згадує минуле щасливе життя  жінка. 

 Морська піхота це – спосіб життя

Повномасштабна війна застала Сергія Жилякова в рідному місті. В армії він не служив через давню серйозну травму (перелом ключиці). Можливо, його не взяли б і тепер, оскільки мав проблеми зі здоров’ям та поважний вік.  Але сидіти вдома, коли країна в небезпеці, було не в характері 50-річного чоловіка. Тож у військкомат він пішов добровольцем, навіть не натякнувши нічого рідним.

 

Найменший син подружжя Давид був тоді ще неповнолітній, тож пані Алла, забравши його, виїхала в Польщу, де в неї була подруга.  Про те, що чоловік пішов на війну захищати Вітчизну, вона дізналась, коли він уже написав їй із учебки, де проходив військову виучку.

З учебки його направили у 32-гу окрему артилерійську бригаду берегової оборони ВМС, де він пройшов фахову підготовку за спеціальністю: стрілець-зенітник ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс для збиття низько літаючих повітряних цілей - літаків, гелікоптерів, БПЛА та крилатих ракет).  Після цього з 25 по 27 серпня 2022 року воїн проходив тренування за спеціальністю на базі 198-го навчального центру Військово-морських Сил у Миколаєві.

А в середині грудня 2022 року Сергій прибув  в Одеський РТЦ та СП, де отримав направлення у 503-й окремий батальйон морської піхоти «Борсуки», який 10 листопада 2022 року став основою для створення у місті Горішні Плавні Полтавської області 38-ї окремої бригади морської піхоти ім. гетьмана Петра Сагайдачного, яка, у свою чергу, ввійшла до 30-го корпусу ВМС. 

«Перемога любить вірних»

За словами одного з побратимів Сергія, на той час 503-й батальйон був одним із найбоєздатніших у морській піхоті, оскільки у складі героїчної 36-ї бригади морської піхоти з 2014 року виконував ряд бойових завдань у «найгарячіших точках», зокрема, в Маріуполі та Донецькому аеропорту, де точилися найжорстокіші бої. Тож недаремно морських піхотинців, які обрали гасло: «Перемога любить вірних!» та девіз: «Бачиш - стріляй!», називають елітою ЗСУ.

Вони завжди стояли на першій лінії оборони, виконуючи завдання в морських (повітряних) десантах, на морському узбережжі, а також обороняючи військово-морські бази, морське узбережжя й важливі берегові об’єкти. 

На початку широкомасштабного вторгнення в морської піхоти смуга відповідальності становила 180 кілометрів (тепер - 166). Кожен підрозділ займає по 30–40 км. При потребі морпіхів також залучають до операцій із захоплення ворожих військово-морських баз, прибережних аеродромів, островів (острів Зміїний), дій у річках, в облозі та в оточенні.

«Жаліти морпіха - бажати йому смерті»

Після фахової підготовки зенітник Сергій Жиляков понад 1,5 року служив на першій лінії чорноморської берегової оборони, захищаючи Україну з моря та з повітря від ворожих десантів, БПЛА та інших морських та повітряних цілей ворога. А 20 березня 2023 року його відкомандирували на навчання до 198-го навчального центру МВС, де він тиждень проходив тактичні тренування зі свої спеціальності в умовах бойової обстановки.

Потім у продовж червня та першої декади липня було ще одне бойове залагодження та підвищення кваліфікації на базі 198-го центру ВМС. Цього разу - за програмою, яка включає вогневу й тактичну підготовку, медицину та інженерну справу в умовах бойової обстановки з акцентом на практичний досвід та командну роботу.  

Адже на «нулю» дуже важливим є злагодженість роботи підрозділу та до автоматизму доведені навички, які дозволяють швидко відстрілятися та своєчасно залишити місце стрільби. За лічені секунди екіпаж розраховує координати, проводить вогневу роботу й так само швидко відходить. 

«Кожну вільну хвилину наші морпіхи тренуються. Вчаться штурмувати окопи, зачищати ворожі позиції, знищувати ворога. Інструктори ганяють їх, наче хлопчиків і не дають їм розслабитись ані на мить. «Жаліти морпіха - бажати йому смерті», - кажуть інструктори. Знову і знову примушують відпрацьовувати одні і ті самі вправи. Адже на полі бою ворог нікого не жалітиме. Тож, поки є хвилина, краще зайвий раз потренуватись», - зазначає заступник начальника 198-го центру ВМС.

У серпні 2023 року 503-й батальйон у складі 38-ї разом із 35-ю, 36- ю та 37-ю бригадами морської піхоти брав участь у контрнаступі на півдні, в боях біля селища Великої Новосілки та визволенні селища Урожайного на Донеччині. Потім були запеклі бої за звільнення Миколаївщини. Морпіхи стояли на виїзді з Миколаєва, у напрямку Херсона, а потім - уздовж Інгульця. А наприкінці грудня, перед новорічними святами Сергій уперше за два роки прибув додому у десятиденну відпустку. 

«Дуже вмотивований, відважний та безстрашний воїн…»

«Подивившись, як зараз чоловіків без розбору хапають прямо на вулиці й відправляють насильно в армію, Сергій був дуже незадоволений, бо вважав, що з такої людини навряд чи вийде хороший боєць. Казав мені: «Я пішов добровольцем, і буду там до кінця. І навіть, якщо я загину, то знаю, за що загину, і чому я туди пішов. А таке насилля над людьми ні до чого хорошого не приведе», - переповідає дружина Героя.

Після повернення з відпустки воїн із побратимами (його декілька разів перекидали туди, де найбільше був потрібний) якийсь час був у резерві. Куди ворог тиснув найсильніше - туди їх і відправляли. Потім його перевели у зенітно-ракетний взвод, яким командував старший лейтенант Дмитро, з яким він відправився в район села Кринки на Херсонщину, аби вогненним смерчем забезпечити відхід побратимів та евакуацію поранених із лівобережжя.

«Сергій Жиляков прийшов у наш зенітно-ракетний взвод у травні 2024 року. Раніше, за його словами, він проходив навчання та служив у береговій обороні на Одещині й Миколаївщині, брав участь в деяких інших операціях.. Це був дуже вмотивований, відважний та безстрашний воїн, вірний друг і товариш, який хотів та умів воювати і постійно рвався в бій, ставши прикладом для молодих бійців», - розповідає командир взводу.

«Вода реально горіла від «Градів»

Бої за Кринки у 2024 році були однією з найважчих оборонних операцій ЗСУ за російсько-української війни. Плацдарм на лівобережжі Херсонщини, який став однією з найбільших пасток для рашистів за всю війну, утримувався морською піхотою з жовтня 2023 до липня 2024 року під постійними авіаударами та штурмами російських військ, зазнаючи значних втрат, але відтягуючи ворожі резерви. Бригади ЗСУ намагалися розширити плацдарм, але там була дуже складна місцевість. 

За словами командира 503-го батальйону Богдана, це була важка праця, яка потребувала чіткого планування та постійно несла великі ризики для особового складу морпіхів. Форсування водної перешкоди та ще й такої складної, як Дніпро, потребувала відпрацювання. Човни ЗСУ майже не доходили до лівого берега, що унеможливило повноцінне забезпечення та евакуацію поранених.

Відстань між підвалом, де перебували поранені, та місцем евакуації була приблизно 300 мерів, але завдяки успішним наступальним діям морської піхоти, ця відстань зросла до 900 метрів.

«Коли окупанти помічали човен, вони починали бити з усіх наявних  стволів. Летить усе, а ти йдеш, і вода реально горить від «Градів». Та все ж «борсукам» удалося, не лише висадити десант, а й декілька раз переправити техніку. Бувало, що хлопці були змушені перепливати Дніпро й діставатися лівого берега уплав», - зазначає комбат.

Мети було досягнуто, але Кринки не вдалося використати для розширення плацдарму, тому в липні 2024 року воїни 35-ї бригади морської піхоти останніми залишили Кринки, оскільки утримувати далі зруйноване вщент село стало недоцільним. 

Повернувшись із Херсонщини, Сергій знову побував удома в десятиденній відпустці, а потім після чергового тренування та бойового залагодження разом зі своїм взводом у жовтні 2024 року відправився на Покровський напрямок, де їхній батальйон тримав оборону в районі міста  Мирнограда, що на Донеччині.

«19-го жовтня, перебуваючи на позиції упродовж дев’яти днів, чоловік отримав осколкове поранення плеча та руки, а також контузію та струс головного мозку. Після надання першої допомоги його спочатку евакуювали в обласну клінічну лікарню ім. Мечнікова у Дніпро а потім – у 17-ту клінічну лікарню міста Кривий Ріг, де йому зробили операцію, повиймавши осколки з руки. Після виписки 8 грудня 2024 року він ще місяць проходив лікування та реабілітацію у нашій Нововолинській ЦМЛ», - розповідає дружина захисника. 

 Останній бій Сергія Жилякова 

Після закінчення курсу лікування «Дєд» повернувся у свій батальйон, який продовжував громити ворога на Покровському напрямку.

Зенітник Сергій Жиляков загинув 18-го квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Миколаївки, що неподалік Мирнограда на Донеччині.

«Перед тим із ним 15 днів не було зв’язку. Коли приїжджав у липні додому, то казав, що у травні йому знову нададуть відпустку. Ні свого зміненого номера телефону, ні номерів його побратимів чи командирів він мені не повідомив, аби я нікому не телефонувала, знаючи, що панікуватиму. Але 15 квітня, якраз перед Великоднем, мені вдалося дізнатися через волонтерів телефон його командира Діми.

На моє запитання, що з чоловіком, де він, і чому так довго не виходить на зв'язок, той відповів: «Він - живий, усе добре. Зараз вони на позиціях, через три дні повернуться у частину». Тож я заспокоїлась. А 18 квітня під час артобстрілу Сергій загинув, отримавши поранення, несумісні з життя. Як згодом розповів Дмитро, його накрило, коли повернувшись із позицій, ліг відпочивати», - ледь стримує сльози пані Алла.  

Похоронили Героя 24 квітня 2025 року на Алеї Слави в районі другої шахти. 

Указом Президента України від 28 жовтня 2025 року його посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Відзнаку дружині та найменшому сину загиблого морпіха Сергія Жилякова було урочисто вручено у рідному місті 5 січня 2026 року. Крім ордена, 53-річний воїн також нагороджений медаллю «Ветеран війни».

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• Волинянин бився за кожен метр рідної землі: спогади сестри про брата-Героя Олександра Давидчука, якому назавжди 39…
• Життя, віддане країні та побратимству: історія Дмитра Аршуліка, який поліг на полі бою, пройшовши майже всі гарячі точки фронту
• Не хотів, щоб було соромно дивитися синові в очі, тому повернувся з-за кордону захищати країну: спогади про сапера з Волині, якому назавжди 33