Катували по 16 годин на добу: захисник з Волині розповів про жахи російського полону

Він потрапив до рук ворога у квітні 2022 року під час прориву з металургійного комбінату імені Ілліча, коли світ стежив за подіями на «Азовсталі», йдеться в сюжеті ТРК «Аверс».

«70% усієї міці — це була морська піхота. Але поруч із нами тримались Нацгвардія, поліція, прикордонники. Про це часто забувають», — каже військовий.

Сергій служить у лавах ЗСУ з 2016 року. До цього він закінчив Національну академію сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові.

У полон потрапив під час боїв за Маріуполь. Спершу його разом із побратимами утримували в Оленівці, згодом — етапували через кілька місць у Росії. Найважчі випробування чекали у Мордовії.

«Там просто котували жорстко. Якщо ти офіцер або морпіх — забивали наглухо. Щодня — побиття, тортури, знущання. Вони вдосконалювали свою майстерність, навчали одне одного, як зробити найболючіше. Хотіли зламати, щоб людина потім не змогла жити, не те що служити», —  розповідає військовий.

За його словами, катування тривали цілодобово, а фізичні та психологічні тортури були системними.

«16 годин на добу — це постійна психологічна давка. В Мордовії законів не було зовсім», — згадує він.

Умови утримання були нелюдськими — голод, антисанітарія, відсутність медичної допомоги.

«Душ — раз на три тижні. І то на хвилину. Якщо просив ліки — тебе били шокером. Усі знали того доктора Зло, який замість лікування катував», — каже Сергій.

Дехто з полонених не витримував.

«Половина хлопців у камері сходили з розуму. Прокидались і билися головою об стіну. Люди помирали просто поруч. Тіла могли лежати в коридорі день, поки заберуть», — говорить військовий.

Знущалися не лише росіяни.

«Були чеченці — вони навіть більше поваги проявляли, бо розуміли, де ми були. А росіяни, що воювали лише на папері, знущалися найбільше», — каже морпіх.

У вересні 2024 року, після понад двох років у полоні, Сергія звільнили під час обміну. Каже, що спершу не вірив у порятунок — думав, що це черговий етап.

«Я тільки коли побачив, що ми в’їжджаємо в Білорусь, зрозумів, що це не чергове перевезення. Ми навіть мішки на голові прогризали, щоб хоч щось побачити», — згадує він.

Коли захисник опинився у полоні, його синові було лише шість місяців. Тепер чоловік проходить реабілітацію, намагається надолужити втрачений час із родиною й чекає на звільнення побратимів, які досі залишаються за ґратами ворога.

Читайте також:

• «Земля рухнула з-під ніг»: волинянка два роки шукає зниклого чоловіка і тепер допомагає іншим родинам військових
• Легендарний командир «Генічеська» волинянин Олександр Бойчук: про полон, обмін на 16 росіян, підтримку дружини та загибель сина
• На Волині відкрили «Стіну надії», що об’єднала родини полонених захисників