Спогади про Героя з Волині Віталія Вавдійчика

49-річний житель села Боровичі Колківської громади Віталій Андрійович Вавдійчик отримав поранення несумісні з життям під час виконання бойового завдання по захисту Батьківщини в Донецькій області 16 серпня 2024 року.

Народився та зростав Віталій Андрійович у с. Боровичі. Історію Героя пише газета Нова доба.

Всіх дітей в родині було п’ятеро – два брати та три сестри, серед яких він був передостаннім. Тато сімейства, Андрій Федорович, чимало часу пропрацював кіномеханіком, а завершував трудову діяльність колгоспним електриком, мама, Любов Дмитрівна, – ходила в ланку. Батька немає вже більше як десятиліття, а серце матері перестало битися півтора роки тому.

Віталій Вавдійчик після школи вивчився у Колківському СПТУ № 24 на водія. А потім на парубка чекала армійська строкова служба, яку проходив на Житомирщині. Повернувся додому в званні сержанта. Невдовзі трудився в Маневицькому комунгоспі, згодом нетривалий час – у колгоспі, після чого перейшов на власний хліб.

– Віталій столярував у селі, про це всі знають. Його вироби є і в церкві, й у багатьох будинках жителів прилеглих сіл – ліжка, табуретки, столи та чимало іншого. Брат мав станка, на якому все вміло виготовляв. А навчився всьому самотужки, – розповідає найстарша сестра загиблого Воїна Тетяна Аршулік, яка мешкає в сусідньому Грузятині і чи не найбільше опікувалась братом, адже решта дітей пороз’їжджалася.

За словами жінки, сімейне життя у брата складалося непросто. Був двічі одружений і від кожного шлюбу мав по синові. Старший Олександр нині мешкає у Польщі, менший Андрій після смерті бабусі, яка останнім часом була його опікункою, волею долі опинився в будинку сімейного типу. Втретє Віталій Вайдійчик офіційно свої відносини не оформляв і проживав із співмешканкою у власному будинку в цивільному шлюбі. З дітьми підтримував хороші стосунки.

– Віталій був досить доброю і чуйною людиною. Він ніколи нікого не образив й ні на кого не сердився. І через цю свою доброту багато страждав, – продовжує пані Тетяна. – Не вмів відмовити та сказати «ні». Мав золоті руки, а свою працю цінив дуже дешево, або й зовсім задарма трудився.

Мобілізували Віталія Вавдійчика до лав ЗСУ 26 вересня 2023 року. За словами сестри, хоч спершу йому було і лячно, він все ж хотів захищати свою країну від ворога. Потрапив у 68-му окрему єгерську бригаду, яка базувалась в Ужгороді. Найперше виконував бойові завдання на Харківському напрямку. Там же отримав перше поранення у листопаді 2023-го і місяць був на реабілітації. Потім їх перевели на Донецький напрямок, де поранений був удруге в квітні цього року і лікувався у Дніпрі.

– Харчів та всього іншого у них в підрозділі було достатньо. Але йому особливих умов ніколи не було потрібно, він задовольнявся тим, що було. Якось розповідав мені, що коли перший раз пішов на завдання, то аби їх не забрав автомобіль, – не було б в живих, – продовжує моя співрозмовниця. – Телефонував досить часто, але було й таке, що вісім діб не виходив на зв’язок. І я все чекала, коли ж він об’явиться. То навіть дзвонила до його командира. А останній раз теж не було з ним звʼязку сім днів.

Окрім брата, у жінки служить син Вадим у 47-ій бригаді, а також зять Володимир у тій же 68-ій, що і Віталій, але медиком. Коли брат перестав виходити на зв’язок, попросила Володю, щоб він щось дізнався про нього.

– Вова потрапив саме на того медика, який їх евакуював, і той розповів, що сталося. 16 серпня броньований автомобіль привіз хлопців, які мали замінити побратимів, серед який був і Віталій. І їх там всіх накрило. Ми сподівались, що, може, той медик щось переплутав, і може то не наш Віталій. Але невдовзі із Центру комплектування принесли сповіщення, і тоді всі надії та сумніви розвіялися. Ми їздили на впізнання. Брат зовні був цілим та неушкодженим. Мав поранення в нижню частину спини з ураженням внутрішніх органів, – каже згорьована сестра. – Перед тим, як Віталій 10 серпня заступив на пост, він зателефонував мені і ми незвично довго з ним розмовляли. Був напрочуд веселим…

Провести Українського захисника до місця вічного спочинку прийшло чимало односельчан та жителів навколишніх сіл. Відспівали Воїна у місцевому храмі Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та побратимам загиблого Героя. Вічна пам’ять і шана загиблому Захиснику!

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також: