Без води, під дронами і обстрілами: як волинські прикордонники тримали позиції понад 100 днів

Про службу, бої та повернення з позицій військові розповіли кореспондентам Суспільного.

У цивільному житті всі троє мали інші професії. Олексій Кінах із Шацької громади працював землевпорядником і у березні 2022 року пішов добровольцем. В’ячеслав Огребчук із Маневиччини — будівельник, мобілізувався у 2024 році. Євген Дишко із села Ветли працював у лісовому господарстві, до війська долучився у 2025 році.

Після оформлення документів Олексій уже наступного дня вирушив до підрозділу, а перший бойовий вихід на Харківщині тривав тиждень і, з його слів, був інтенсивним.

«Перший вихід на Харківщині був короткий, но дуже «яркий». Тиждень. Дуже багато 300, 200, з 30 чоловік в нас такі п’ять, що цілих», — згадує чоловік.

Згодом військові зайшли на позицію, де мали перебувати до двох тижнів, однак ротацію відкладали.

«Літом ще виходили, а зимою прийшли. Нам казали, що ми йдемо на 10, максимум на 15 днів», — каже В’ячеслав Огребчук.

Позиції розташовувалися у лісі, який згодом фактично знищили обстріли.

«Там лісу можна сказати вже не було, а ми то як на самій окраїні, такий кущик, я можу сказати, кубло. А як почалися прильоти, все покосили. Просто купка гіляк отак висіла і все», — розповідає В'ячеслав.

За словами військових, ситуація на напрямку була напруженою: постійні обстріли, робота дронів і штурми.

«Дрони постійно цинкували. І нам давали наказ стріляти. Даже ми, коли навіть не бачимо, хто як іде, всерівно нам по годинах казали, куда стріляти. Ми туда стріляли», — згадує прикордонник.

Інтенсивність боїв на напрямку, де тримали позиції волинські прикордонники, змінювалася хвилями: періоди активних штурмів чергувалися із короткими затишшями.

«Вони заходять то на одну позицію, то на другу. А от на нашу там було, що три дні підряд. Потім якесь затишшя. Потім знов там до нас. По два чоловіка, або по три. Буває, що група заходить і п’ятеро», — розповів прикордонник Олексій Кінах.

Такі паузи між атаками, каже військовий, не давали відчуття полегшення, а навпаки — насторожували.

«Коли вже тихо, абсолютно, реально тихо, я подумав, що війна закінчилася. І це вже аж лякає. Отак кругом все літає, літає, літає, все свистить. Тут раз — один день якась тишина. Як то вихідний взяли», — розповів Олексій Кінах.

Євген Дишко виконував завдання на сусідній позиції, де перебував 118 днів. Його ділянка була однією з тих, де противник намагався прорватися.

«Був на переправі, де вони перебігали. Вони були від нас 70 м. І там була тропинка, по якій можна було перейти. Я сидів там. Тобі поставлено задача. А ти її повинен виконати. Не допустити прориву», — пояснив Євген Дишко.

Поранення військовий отримав унаслідок скиду з дрона. Попри це, залишався на позиції ще 15 днів і чекав евакуації.

«Був один скид, в нас лежав на бліндажі, а другим скидом взірвало його. Так і получив. І потім нам скидали медикаменти», — каже прикордонник.

Умови перебування на позиціях прикордонники описують як складні: постійна загроза, обмежений простір і залежність від постачання, яке часто ускладнювала погода та робота ворожих дронів.

«Там навіть устати не було де. Тільки сидиш, лежиш і то, щоб ноги розправити, там мало коли було. Місця там зовсім мало було. Не дали нам нормально окопатися. Бо все дрони», — розповів прикордонник В’ячеслав Огребчук.

Забезпечення їжею і водою залежало від погодних умов — у разі негоди дрони не могли долетіти до позицій.

«Нам скидали їсти. Коли погодні умови, то тоді вже. А так бувало, що по три дні води не було», — каже В’ячеслав Огребчук.

Воду військові інколи змушені були збирати самотужки — навіть із дощу.

«Було таке, що дощ капав і ми підв’язували бутилки, туди щось скапувало і ми пили. Навіть кави можна зварити якоїсь», — згадує В’ячеслав Огребчук.

Іноді виникали перебої і з їжею — тоді військові шукали залишки пошкоджених посилок.

«Були такі дні, що не було що їсти. То бігали, шукали, де порвані посилки були. То й забирали їх», — розповів Євген Дишко.

Тривале перебування у бліндажах, обмежений рух і відсутність можливості повноцінно пересуватися позначилися на фізичному стані військових.

«Останній місяць-півтора, то майже не виходили. Атрофія м’язів повністю. Це ж ти сидиш в ямі. Потім ще тиждень взагалі ходити — це була така, ну, як по-новому вчилися», — згадує Олексій Кінах.

Окрім фізичного виснаження, військові говорять і про психологічне навантаження, яке накопичується під час тривалого перебування на позиціях.

«Люди ламаються на війні. Я бачив, як людям, грубо кажучи, кришу знімають геть повністю. Всі ми люди, ми не залізні», — ділиться Олексій Кінах.

Найважчим, за словами В’ячеслава Огребчука, були думки про рідних і невідомість, коли вдасться повернутися.

«Думки такі проскакували, що ніколи вже не побачу свою родину, своїх дітей, жінки, братів», — каже військовий.

Попри це, триматися допомагала підтримка побратимів, з якими за час служби сформувалися близькі стосунки.

«Кажуть, що на війні не треба прив’язуватися, але коли дуже довго перебуваєш на позиції, це вже більше як дружба. Ми знайомі ще року нема, а вже як родина», — розповів В’ячеслав Огребчук.

Після пережитого, кажуть, найбільше цінують можливість бути поруч із родиною.

«Рідний дім — це найкращий лікар», — каже Олексій Кінах.

Також наголошують на важливості підтримки з боку суспільства.

«Треба жити війною. Не можеш допомогти тут — допомагай в тилу. Одна людина — це ніщо, а коли разом ми є сила», — розповів Олексій Кінах.

Нині військові виконують завдання з охорони державного кордону з Білоруссю та проходять лагодження після ротації.

Читайте також:

• Малює і водить авто: ветеран війни, який втратив обидві руки на війні, почав нове життя у Луцьку
• Від автомобільної справи до фронту: історія бійця з Волині, який після поранення повернувся у стрій
• «Я розумію, заради кого і заради чого тут»: волинський гвардієць після поранення знову пішов у бій