Надію обірвав ДНК-тест: Герой з Волині понад півтора року вважався зниклим безвісти

Про нього розповіли в газеті «Ратнівщина»

Півтора року пошуків по сайтах зі списками полонених, серед поранених, серед загиблих. Безкінечні безрезультатні дзвінки до знайомих, у частину, у військкомат. Кожного разу, коли відбувалися обміни полоненими, дружина і діти чекали дива, сподівалися, що він буде у тих списках. Натомість 30 серпня за результатами ДНК стало відомо про його загибель. Це трапилося ще 17 грудня 2022 року. Ось такою довгою виявилася остання дорога додому відважного воїна, який віддав своє життя заради іншого.

Володимир Макарович родом із села Теклине Камінь-Каширського району. Він виріс у багатодітній сім’ї, де всіх дітей було аж вісім. Володимир народився сьомим. Із досягненням повноліття пішов на строкову службу. Дружина загиблого Наталія Василівна розповідає, що чоловік служив у спецвійськах у Національній гвардії. Був сапером. Одразу після закінчення «строчки» у 1997 році працевлаштувався у пожежну частину в Ратному. Так як профільної освіти рятувальника не мав, працював і навчався одночасно. Паралельно влаштовував особисте життя. У 1997 році одружився з дівчиною Наталією з Каменя-Каширського. Спочатку жили у місті. Володимир на роботу в Ратне добирався на кожну зміну. У 1998 році народилася їхня перша донечка Оленка. У 2002 році, коли доньці було чотири рочки, родина Юрчиків переїхала на постійне проживання у Ратне. У 2004 році на світ з’явилася друга донька Мирослава. Власного житла Юрчики не мали, а однієї зарплати чоловіка не вистачало на те, щоб збудувати будинок. Тож Володимир Макарович у 2005 році звільнився з пожежної і почав їздити на заробітки.

Наталія Василівна каже, що мав «золоті руки»:

«Він вмів робити все. Таких чоловіків зараз мало є! Вдома усьому толк давав, по сезонах робив будь-яку роботу. Ще і рідним спішив допомогти. Він був дуже добрим!

Вперше Володимира Юрчика покликали воювати ще на початку АТО. Але так як у 2015 році народилася Софійка (вона стала подарунком татові на сорокаріччя – народилася у день його народження 4 вересня) і була ще дуже маленькою, йому дали відстрочку. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, у перший же день (до речі, у середульшої доні Мирослави день народження якраз 24 лютого) йому зателефонували з військкомату, щоб збирав речі, бо він зі своїми знаннями і вміннями дуже потрібний армії. І він пішов».

«Перші місяці він був тут, у Ратному, - відтворює події дружина. - Він на блокпосту за лікарнею стояв. Далі відправили під Бахмут. Але воював тільки до травня. У травні приїхав додому, бо мав сильну контузію. Був по госпіталях, ВЛК проходив. Цей період затягнувся. Володя ходив тут на службу. А в жовтні 2022 року його забрали знову під Бахмут. Постійно був на нульових позиціях. По документах він був штурмовиком штурмової роти, але на практиці робив ту роботу, яку вмів ще зі строкової служби, - розміновував, заміновував території, був сапером».

Та після повернення з дому на фронт Володимир Юрчик прослужив недовго. 15 грудня 2022 року зв’язок із ним обірвався. Наталія Василівна вперто не вірила в те, що він загинув, і навіть думки такої до голови допускати не хотіла. Сподівалася, що з часом вийде на зв’язок. Телефонувала, подавала запити, шукала. Але ніхто нічого не розповідав. Через рік наполегливих дзвінків до побратимів чоловіка вони таки здалися і привезли його особисті речі. Але розповідати нічого чи-то не хотіли, чи-то не могли.

Події кінця серпня і всього вересня ніколи не забуде ні Наталія Василівна, ні її діти. 30 серпня повідомили, що збіглися результати ДНК, тобто це означало, що Володимир Юрчик таки точно загинув. Але попереду була складна і болюча процедура повернення його тіла додому.

Одразу після сповіщення Наталія Юрчик поїхала у Дніпро. Виявилося, 7 грудня 2023 року її чоловіка поховали на Краснопільському кладовищі у Дніпрі як невідомого солдата. До моменту захоронення тіло зберігалося у моргу. Повна ідентифікація відбулася лише після збігу ДНК-зразків, впізнання тіла дружиною на фото на момент поступлення у морг та оформлення усіх необхідних документів. Так як Володимира Юрчика поховали, потрібно було проводити ексгумацію. Наталія Василівна подала запити на дозволи на ексгумацію тіла адміністрації кладовища та в міську адміністрацію. Ще тиждень чекала на надання відповідних дозволів. А далі чекали автомобіль місії «На щиті», який забирає декілька тіл з одного напрямку.

25 вересня Володимир Юрчик востаннє повернувся в рідне селище. Квітами вистелили йому дорогу, з прапорами на тротуарах на колінах стояли небайдужі люди. Під звук поліцейської сирени та звуки сигналів автомобілів та мотоциклів авто-, мото-супроводу привезли у Ратне його тіло, щоб віддати рідній землі.

Ніч із 25 на 26 вересня труна з тілом загиблого воїна Володимира перебувала у храмі преподобного Амфілохія Почаївського смт Ратне. Наступного дня його відспівали священники Ратнівської округи на чолі з благочинним протоієреєм Ігорем Антонюком.

Приїхали віддати останню шану побратимові і його товариші по службі. З кимось із них він воював, коли вперше потрапив «на нуль». З кимось – коли повернувся на фронт удруге. Вони й розповіли врешті-решт дружині, за яких обставин загинув її чоловік.

Повернувся… У домовині. Володимир Юрчик був порядною і добродушною людиною. Усі, хто його знав, згадують його щиру, позитивну посмішку на вустах. Йому навіки залишиться 47, але за свій короткий вік він устиг найголовніше – дати донькам основні життєві настанови: жити по-совісті і працювати, бути людьми, що б у житті не трапилося. Сумують за татом 25-річна Оленка (вона зараз мешкає в Ратному), 20-річна Мирослава (студентка Київського медичного університету) та четвертокласниця Софійка, якій 4 вересня виповнилося лише 9 рочків. І попри те, що жорстока безжальна війна забрала його, дружина бачитиме в доньках його продовження, бо усі вони без винятку успадкували щось татове, особливо наймолодша Софія.

Читайте також:

• «Постійно дивився смерті у вічі»: Герой з Волині загинув під час мінометного обстрілу на Донеччині
• Загинув у бою на Луганщині: захиснику з Волині просять присвоїти державну нагороду
• За 4 дні до загибелі виповнилося 38 років: історія Героя з Волині