Бойові будні перетворюються на вірші: історія військовослужбовця з Волині Олександра Зіняка

Про воїна розповідає Суспільне Суми.

49-річний Олександр із позивним «Лис» родом із Рівненщини, понад 26 років мешкає на Волині, а нині служить на Сумщині. І саме цей регіон став частиною його творчості. Як вдається поєднувати бойові будні з поезією, Олександр розповів кореспондентам.

«На Сумщині люди стали інакшими — стриманими, розважливими. У кожному погляді — досвід, у кожному кроці — точність. Бо помилка тут — це не червона ручка в зошиті, це обстріл. І все ж вони не виїжджають», — це уривок з прозового твору “Сумщина. Тримати землю, коли небо вороже” у виконанні автора Олександра Зіняка. Він — військовослужбовець і нині служить на Сумському напрямку.

«Сумщина стала для мене практично другою домівкою. Це місто і область близькі моєму серцю. Я пишу прозу про неї, бо фактично відчуваю її біль, її силу, її мовчазну гідність. Це не просто регіон. Це — символ впертості», — сказав Олександр Зіняк.

Олександр розповідає, що створив понад сотню віршів та стільки ж прозових творів.

«Це моя зброя, моя ідентичність, мій фронт. Я писав ще з дитинства — друкувався в газетах, навіть у літературних. Але по-справжньому почав писати під час війни — на військову тематику, про наболіле, про Сумщину, про реальні події, які тут відбуваються».

До лав Збройних сил України Олександр Зіняк приєднався в 1994 році.

«Військову форму одягнув не через романтику, а тому, що хотів сам чогось досягти в житті. Мій дід, Корф Микола, був військовим, тож я фактично пішов його шляхом. Спочатку — навчальний центр у Десні, потім школа прапорщиків у Бердичеві. Пізніше служив на посаді командира зенітно-ракетного взводу та командира взводу підвозу боєприпасів. Служив і на західному кордоні».

Чоловік пригадує свій перший бойовий досвід під час повномасштабної війни.

«Спочатку я воював на Ямпільському напрямку — це Донеччина. І Серебрянський ліс. Спочатку була тиша перед боєм, яка дуже насторожувала, а потім — хаос і раптове усвідомлення, що ти вже на війні. Перший загиблий у моєму взводі з’явився через 40 хвилин після початку бою — тоді я був командиром.

Ворог не питає, чи ти втомився, чи готовий. На початку ми часто були не лише без чітких команд, а й без елементарних умов, без належної взаємодії між підрозділами. Але трималися, бо не мали права не триматися», — розповів військовий.

Попри втому, втрати й біль, говорить Олександр, вірить у перемогу і має мрію.

«Мрію, щоб закінчилася війна. Дійти до перемоги. Після перемоги хочу відкрити власний приватний кабінет психолога. Також прагну працювати з військовослужбовцями та членами їхніх родин. Мрію бути зі своєю дружиною, обійняти своїх онуків і доньок. Ось такі в мене бажання».

Читайте також:

• «Сьогодні ви вже не маєте права мені відмовити»: історія бійця, який 8 років служить у 100 бригаді
• Від фронту до ферми: ветеран Сергій Балай вирощує фундук, обліпиху та кукурудзу
• «Хочу обійняти своїх дівчат»: історія захисника з окупованої Херсонщини, який воює в 100 бригаді