Від фронту до ферми: ветеран Сергій Балай вирощує фундук, обліпиху та кукурудзу

Про воїна пише «Нова доба».

Сергій Балай народився в селі Городок. Виховувався разом зі старшими братом Миколою та сестрою Ніною. Батько Василь понад 40 років працював у Маневицькому лісгоспі, але вже покійний. Мати Павліна у свій час була заготівельницею грибів та ягід, нині перебуває на пенсії.

Сергій закінчив десять класів і після школи подався вчитися на лісівника до Шацька, маючи намір піти по стопах батька. Проте через рік навчання його призвали в армію.

Строкову службу проходив у 1988-1989 роках у Чехії, у сухопутних військах. Більшість часу військові проводили на навчаннях, Сергій був інструктором.

– Я пройшов піврічну підготовку, і потім, коли приїжджали цілі полки на полігони, ми їх навчали – нічні стрільби та багато іншого. Підготовка була дуже якісна, – згадує він. – Рівень життя в Чехії порівняно з Радянським Союзом був значно кращий. Одразу були очі квадратні, а потім звикли. Особливо дивувало, що їдеш ранком містом, магазини ще не відкриті, а там вже товари виставлені. Люди не брали нічого, не крали. І всюди чистота й порядок.

Після повернення додому він покинув навчання і поїхав на офіційну роботу до Польщі, де два роки трудився на будівництві у Варшаві.

Потім познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою, уродженкою Маневич, батьки якої мешкали в Прилісному. Невдовзі одружились і також оселилися в цьому селі.

Спершу Сергій Балай влаштувався у Маневичах на польській фірмі Ярослава Полковського. Там протягом семи років займався заготівлею ягід, мав власні точки збору. Згодом почав працювати в лісовому господарстві – організовував бригади, займався рубками деревини, співпрацюючи з Маневицьким та Камінь-Каширським держлісгоспами. Пізніше придбав дві фури, найняв водія і сам також їздив, найбільше перевозив пиломатеріали по Україні.

Все це тривало до кінця 2013 року, коли почався Майдан.

– Я давно не підтримував політику «регіоналів», тому вирішив і сам поїхав на Майдан. Провів там півтора місяця без виїзду. Був у підрозділі, який охороняв сцену. Ми не входили до «Волинської сотні», а працювали безпосередньо у штабі, де тоді головним був Андрій Парубій. Щоранку я приходив до нього, отримував завдання і звітував про минулу ніч. Але довелося повернутися додому 6 лютого через те, що треба було вивезти пораненого товариша з Ковеля, бо в місцевих лікарнях було небезпечно.

Після Майдану Сергій Васильович продовжив займатися перевезеннями.

Коли почалася російсько-українська війна, чоловік хотів добровольцем йти воювати, незважаючи на те, що мав трьох малолітніх дітей. Але його буквально стримала родина. Тому допомагав військовим тим, чим міг, вдома.

Однак 4 березня 2022 року, одразу після мобілізації старшого брата Миколи, Сергій теж подався у військкомат. Служив у складі 14-ї волинської бригади. Спочатку захищав Київщину – між Макаровим і Бучею, потім був у Миколаївській області, далі – між Харковом і Донецьком, а згодом стояв на Бахмутському напрямку понад сто днів. Після цього долучався до звільнення Харківщини.

– Моя мама має другу групу інвалідності, брат повернувся з війни з першою групою. Хоч поранень я не мав, але отримав травми і переніс операцію на очі, також були контузії. Після хірургічного втручання мені не можна було більше п’яти кілограмів піднімати, до року треба було берегти очі. Переводитися в тил не хотів – бачив, що там відбувається, тому і звільнився. Загалом прослужив більше двадцяти місяців, – каже Сергій. – Микола втратив ногу, інша кінцівка також пошкоджена, мав контузії та поранення легень. Треба йому допомагати, добре, що сам себе обслуговує. Я заспокоюю його, що він не один такий і треба триматись.

Під час реабілітації Сергій зустрів хорошого психолога, який порадив зайнятися тим, що приносить душевне задоволення. Вирощування садових рослин було давньою мрією, хоча раніше він не мав до сільського господарства особливого відношення. Тож взяв в оренду  земельну ділянку площею 10 гектарів за 2 кілометри від Прилісного.

– Відбувся аукціон, я виграв його офіційно. Почав вкладати власні кошти – купив  трактора та обладнання до нього, матеріали для огорожі, саджанці, – розповідає Сергій.

Нині господар вирощує фундук на двох гектарах і обліпиху на півтора. Планує восени висадити ще дві тисячі саджанців обліпихи. Уже сам їх розмножує. Проте весняні приморозки цього року майже знищили урожай обліпихи, також молоді дерева фундука. Деревця оновлюються, але чимало пропало.

Кошти від держави для розвитку ветеранського бізнесу Сергій поки що не бере і розраховує лише на власні сили та підтримку сім’ї. Його 25-річний син Артур пішов воювати і служить в елітному підрозділі ГУР, тому на господарстві залишилось менше рук.

– Артур допомагав, як і всі інші. Менший Тимофій цьогоріч закінчив десять класів і поїхав з дружиною в Польщу підзаробити. Тож я залишився на господарстві з 10-літньою донькою Поліною. Вже не так сумно. Маю ще старшу одружену дочку Мирославу, яка проживає в м. Рівне, і двох онучок: Ліду й Віру, тож я вже дідусь, – ділиться Сергій. – Я задоволений, що зайнявся цим. Мріяв про землю давно, ще до війни хотів взяти кілька гектарів, але довелося повоювати. Трошки втратив час.

Сергій співпрацює із сусідами – підприємством «Ягоди Волині». То він до них радитись їде, до вони до нього. Також має хорошого товариша, який працює головним агрономом великого холдингу і час від часу консультує це підприємство.

– Загалом тяжко, але я бачу, як всі ці рослини борються за життя, і це мене радує, – каже чоловік.

Фурами пан Сергій більше не займається – продав їх перед орендою землі через стан здоров’я, бо ж переніс операцію на очі, не може їздити вночі, та через зменшення обсягів перевезень під час війни.

Окрім цього, прилісненець вирощує солодку кукурудзу. Минулого року посадив 25 тис. штук, цього року – 10 тисяч, бо зараз фактично працює сам. Кукурудзу варить і продає просто з подвір’я – покупці самі приїжджають, щоб купити свіжу або варену. Також відвозить в магазини.

– Кукурудза допомагає мені покривати податки за землю, паливо та мастило. Жива копійка, так би мовити, – посміхається Сергій.

Він переконаний: щоб жити далі, треба вірити в краще і бути позитивним. Улюблена справа допомагає ветерану війни відновити сили і дивитись у майбутнє з надією.

Фото із домашнього архіву Сергія БАЛАЯ

Читайте також:

• Ринок сільгосптварин на Волині: скільки коштують корови, телички, коні та кролі
• «І хірург, і терапевт, і психолог»: історія волинського ветеринара з династії лікарів
• На полі без вихідних: як тривають жнива на Волині попри тривоги і нестачу людей