Історію «Галі Балуваної» починала не Галя. Це зробила Алла. ІНТЕРВ’Ю

 *  *  *

Алла впевнено кермує, вирулюючи «Ніссаном» із двору на Липинського. Підвозить нас додому. Якось так напочатку історії «Галі Балуваної» вона розвозила ночами персонал свого першого луцького цеху. Коли лучани розкуштували смак цих напівфабрикатів, раптом зрозуміла, що не справляються з обсягами, - мусили готувати допізна. Це давно в минулому. Але вона досі максимально близько до кухні, віддається цьому сповна, розробляє і затверджує рецепти ВСІХ страв, які ми бачимо у цих крамницях із напівфабрикатами. 

Їдемо містом, біля коробки передач смачно вмостилися дві ємності з морозивом, тим часом Алла Теліга, чоловік якої Олександр теж у цьому бізнесі, розповідає банальну і до болю знайому кожній зайнятій справами жінці історію. 

- Учора прийшла додому, а в мене - дві котлети і голодний чоловік. Кажу: бери сирники, не встигла. А вже 21-ша. Був невеличкий шкандаль, - сміється. - Чоботар без чобіт. 

Насправді таке буває рідко. У родині Теліг традиційно їдять те, що виготовляють і чим годують не просто весь Луцьк, а вже фактично всю Україну. Це бізнес, який має шалену кількість франшиз. Смак, рецептура, вибір. Домашнє, просте, звичне і таке тепле своєю асоціацією із кухнею, на який виріс. 

Точніше - виросла.

З історії. «Галя Балувана» - найбільша мережа магазинів напівфабрикатів в Україні. Засновницею та мотором бренду є лучанка Алла Теліга. Перший магазин у Луцьку відкрили у лютому 2018-го. У мережі 700 франшиз у різних куточках України, успішний досвід продаж напівфабрикатів за кордоном, два співвласники. Фішкою цих закладів є можливість бачити, як роблять те, що купуєш: виробництво за склом безпосередньо в крамниці. Таким чином покупцеві продають фактично крафтовий продукт: зроблений вручну, та ще й на очах і з добре знайомим домашнім смаком. Саме в Луцьку розташований найбільший відкритий цех напівфабрикатів «Галі Балуваної». 

«ДЛЯ МЕНЕ ТО ІСТОРІЯ ПРО ДОВІРУ»

Луцьк. Липинського, 7. У травні тут відкрили магазин “Галі Балуваної” з традиційною його фішкою - відкритим цехом. Родзинка магазину на Липинського в тому, що саме тут найбільше десертів, а за склом можна бачити, як на твоїх очах готують морозиво, тістечка, сирочки та торти. Магазин просторий, світлий, зі зручними сидіннями на підвіконні, яке, кажуть тут, вже дуже облюбували діти. Тут не треба тіснитися поміж холодильниками. Тут комфортне освітлення. А з широкого вікна видно метушіння нового мікрорайону міста. На стіні при вході, поруч із впізнаваним логотипом «Галі Балуваної» - підсвітлений напис: «Зроби своє життя солодким сьогодні». За дизайн крамниці відповідала креативна луцька агенція “Partyzan agensy”. 

- Тут новий дизайн. Тут новий формат. Ми цього разу показуємо за склом кондитерський цех, бо традиційно для «Галі Балуваної» люди спостерігають, як роблять пельмені чи вареники (як, наприклад, у крамниці на Дубнівській, 12 у Луцьку). Тепер йдемо далі. Так само не приховуємо нічого від наших покупців і демонструємо, як, з чого і в яких умовах ми готуємо, наприклад, морозиво. Відкрита кухня, можна побачити кожного кухаря чи кондитера, хто ці люди, у що одягнені, як працюють. Сьогодні, наприклад, тут у нас колеги з Івано-Франківська та з Києва, які приїхали на навчання до Луцька. І вчаться вони готувати саме морозиво, - розповідає Алла Теліга під час екскурсії цехом нового магазину. 

- Бренд, який зробили відомим вареники та пельмені, дійшов до морозива. Як це сталося? 

-  Перше морозиво ми робили у цеху на Дубнівській. Почали минулого літа. Було спекотно, покупцям хотілося чогось прохолодного. Згодом ми зрозуміли: люди скуштували його, їм сподобалося - треба робити великий цех. До морозива додали кондитерку. Коли сезон скінчився, настала холодніша пора, почали запитувати про інші десерти. Так у нас з'явилися торти. А в кондитерів постійно - робота.  

Усе морозиво - за нашою рецептурою. Але якщо щодо напівфабрикатів чесно й відверто можу казати, що це я створюю ці страви, то з морозивом мені складно. Тому ми залучили технолога, який багато років працював з ним в Італії. Поставили чітку задачу: тут мені не цікава ціна, цікава - якість. Максимум натуральної сировини. Морозиво вийшло дуже смачне.

- Тут уже багато позицій десертів. Я бачу тістечка: і «Картопелька», і «Мурашник», і шоколадна ковбаска, і кекси, і сирочки, і сіннабони, круасани, крем-чіз, шість видів тортів (читаю на стенді поруч, де добре видно і позиції, і ціни, - авт.) й морозива різного досить багато. Буде ще?

- Плануємо впроваджувати широку лінійку десертів. До прикладу, будуть мусові торти. Не всі торти можна морозити, бо, наприклад, заварний крем після заморозки дуже погано себе поводить. Але ми розробили лінійку тортів («Чізкейк класичний», «Чізкейк чорничний», «Тірамісу», «Снікерс», «Три шоколади», «Фітнес. Шоколадно-апельсиновий»), які чудово себе поводять після розмороження. 

Будемо згадувати нашу колишню рецептуру, смаки з минулого: торти й тістечка, які ми призабули, але які дуже любили. Усе це має бути максимум домашнє, максимально справжнє. Жоден домашній торт ніколи не зрівняється з фабричним. Тому ми й тут будемо прагнути домашніх смаків. 

- А за рахунок чого зазвичай ви цього досягаєте?

- Сировини і рецептури. Наприклад, у морозиво ми даємо тільки молоко високої жирності, вершки 33%, жовтки, а тоді вже до основи різні додатки залежно від смаку: якщо полуничне - полуницю і так далі. Скажімо, якщо у нас є дитячі сирочки з джемом з манго та маракуї, відтак ми купуємо манго та маракую і самі готуємо цей джем. 

По той бік скла. В цеху досить просторо, хоча простір максимально організований. Спершу невеликий склад продукції. Далі - власне цех: холодильники, столи, плити та печі, необхідне обладнання. Наприклад, просто з крамниці видно не лише, як розкладають морозиво у крафтові склянки, а й як його роблять. 

Заливають в обладнання (фрізер) підготовлену суміш, яка вже пройшла на цей момент термічну обробку, а на виході отримують - масне, холодне морозиво, що стає основою для різних його видів. Далі кондитери мають рецептури, чітко їх дотримуючись, поєднують із додатками і за трохи розкладають його у тару. Скажімо, морозиво «Мокко» готують, додаючи рістретто (міцний кавовий напій, який самі готують). Все. Морозиво їде у всі п’ять крамниць Луцька. 

Щозміни тут трудиться троє людей, усі решта того дня - стажери. Загалом у цеху може працювати до восьми осіб.

- Як ви пояснюєте історію успіху «Галі Балуваної»?

- Насправді і пельмені, і вареники, і  голубці, і млинці супермаркети та різні магазини виготовляли і до нас.  Безліч було варіантів, де купити цю продукцію. Тобто вона була, довіри не було. Для мене це історія про довіру. 

Навіть у мене колись, якщо супермаркет продавав пельмені, скажімо, то враження складалося так: ага, значить, у них лишається якесь м’ясо, щоб воно не зіпсувалося, вони готують з нього пельмені. Треба було робити чесніше. Розбити ці стереотипи і показати, що ми робимо інакше й інакше до цього ставимося. Сьогодні сировину замовили. Сьогодні зробили напівфабрикат. Сьогодні її заморозили. Завтра - приїхала нова сировина. І так постійно. 

Це перше, що хотілося донести. А як донести, якщо не через прозорість? Я вам скажу, що коли відкрили перший магазин на Грушевського, там не було великого скла, як на Дубнівській. Там просто були скляні двері звичайні. Але ви не уявляєте, як люди дивилися на тих працівників. А коли вони куштували напівфабрикат і приходили ще, то дякували нам. І було багато: «Ми вас дуже просимо, не зіпсуйтеся, бо всі починають файно, а потім все стає на потік і псується». 

«Я САМА НАМАЛЮВАЛА ПРОЄКТ»

- Що ви ставили собі за мету, коли починали цей бізнес? 

- Кожен від бізнесу хоче чогось свого. Хтось - хоче коштів. А я хочу, щоб наш бізнес працював довго, щоб люди в нас не розчарувалися. Я сама майже щодня їм напівфабрикати. Я створювала цей бізнес, організовувала його. Всі магазини, які є в Луцьку, відкрила я. Все виробництво запускала я. Всі рецептури розроблені мною. 

Некорисні, шкідливі напівфабрикати - це великий міф. Звичайно, якщо їсти пельмені на ранок, на день і на вечір. І все це великими порціями, безконтрольно… Зрештою, що поганого в сирниках? Чи у млинцях? У тісто млинців ми додаємо масло вершкове, молоко, яйця. Масло, селянське, добре. Маргарини не використовуємо взагалі. 

Зробити неякісне зараз дуже просто. Отримав ТУ - і роби, що хочеш. Так, я розумію, що тоді виникає питання про вартість: якісне не може бути дешевим. Ми пішли іншим шляхом: робимо максимально якісну продукцію, але ставимо дуже маленьку націнку. А виграємо за рахунок об'ємів, оборотів, бо маємо дуже великі потужності. 

Мені вистачає заробітку. І я впевнена, що приїхала дитина чи прийшли гості - я спекла-зварила-поставила і знаю, що їм і чим пригощаю. Складно самій виготовляти погану їжу та її ж їсти. Для чого готувати те, що ти сам не їстимеш?

- Чи є така дата, коли «Галя Балувана» святкує свій день народження, свій початок шляху? Як це сталося? 

- Історія «Галі Балуваної» офіційно почалася 13 лютого 2018-го. Але ми вважаємо, що стартував цей бізнес у день закоханих - 14 лютого. Бо саме тоді уже відбулося власне відкриття - з кульками та святом. І тепер жартуємо, що їжа закохує і їжа об'єднує. Але насправді то не жарт: так і є. 

Це був такий час, коли мені захотілося чогось нового. Ми вже займалися ресторанним господарством, був ресторан, була піцерія, була колись кафешка в центрі Луцька. І раптом я почала думати, що треба щось інше. Спершу, чесно кажучи, чомусь хотілося пекарню. Але спокою не давала думка, що пекарня - це залишки і так далі. Тоді, до речі, був такий бум у Луцьку з випічкою, бо саме відкрилася грузинська пекарня: смачні пиріжки, черги за ними... Це 2017-й рік, і це смакувало лучанам. Ось тому й думали про пекарню, але хотіли бути іншими і в чомусь унікальними. 

Якось поїхали у Львів. Родиною. Вікенд. Дітей взяли. Заходимо в один заклад: атмосферна кав'ярня, скло в підлогу, кілька столиків, кавовий апарат, роблять каву на очах… За склом - велика дерев'яна дошка: ти береш філіжанку кави і дивишся, як юнак, кухар закладу, готує випічку. Це заворожувало. Я одразу подумала: «Отак хочу робити свої пиріжки». Згодом зайшли поїсти в ресторан у центрі міста. Готова, красива і смачна їжа. Замовили вареники і банош… І там Олександр їсть вареники і каже мені: «Слухай, а що ти з пирогами робитимеш, коли ти їх продасиш? Дивись, краще - вареники». А я йому: «А чого тільки вареники? І голубці, і млинці, і… Із заморозкою. Як вдома». 

Словом, того ж вечора вже вдома на аркуші паперу склала перелік позицій, магазинів із домашніми напівфабрикатами, які готуватимуть просто у цих же магазинах - на очах у покупців. Ми  принципово вирішили зробити класну домашню кухню і продавати цю продукцію. Бо заморожених пельменів чи вареників тоді не бракувало. Взялися рахувати, вивчати питання. Перших позицій було 25 чи 27, з них і почали. 

- Боялися, що не зайде? 

- На той момент уже не боялися. Ми загорілися тим, що це має зайти. І коли хтось казав: «Про що ви говорите? Це у всіх маркетах є», ми відповідали, що це буде таке, як вдома. Мали приміщення на Грушевського в Луцьку, де раніше був паб. Але пиво там чомусь не йшло ніяк. Збиткове пиво, приміщення є, ідея є - ми зійшлися до спілки і почали з невеликих вкладень. 

Я сама намалювала проєкт: де, що і як має бути. Мала вже певний досвід з піцерією та кафе. Крейдою наносили розміри столів  на підлогу - і тоді пробували ходити між ними, щоб знати, чи зручно буде людям. Площа - 60 метрів квадратних, там треба було вмістити і цех, і магазин. Отак ми відкрилися і почали працювати. А потім було багато великого здивування. 

- Що це у вас? 

- Ця продукція просто тут готується?

- Де тут?

- А ось, дивіться.

- Ого.

Люди фотографували, спостерігали. Я постійно з дівчатами була на виробництві. Часто - до ночі, бо згодом ми просто не встигали з об'ємами. Було так, що ти сьогодні зробив, сьогодні продав, а в тебе нічого немає на завтра. А завтра покупці прийдуть. Лучани їхали на Грушевського з ДПЗ навмисне у наш магазин і сердилися: «Так, я вчора у вас був, сьогодні у вас був, а у вас досі цього немає. Нащо ви відкрилися?». І поясни, що все було, просто все розлітається. Олександр спочатку клято стояв біля продавця і слухав відгуки покупців. Ми намагалися на все реагувати, до дрібниць.

- Де брали сировину на страви?  

- Спершу самі їздили на ринок купувати вранці продукти на наші напівфабрикати. Вранці їдеш, береш в машину картоплю, цибулю і все необхідне - везеш це все в цех. Наступного дня знову. Не соромно в цьому зізнатися, бо починати з малого не соромно. Зараз, звичайно, вже зовсім інші обсяги і все інакше. Тоді було - так.

- Перші магазини були маленькі, чому? 

- Це справді так, то був такий формат невеличких крамниць біля дому, а все тому, що ми робили акцент на цех. Починали з 25 позицій. У нас не було широкого асортименту під 150 позицій, як зараз, коли на напівфабрикати треба багато місця для викладки. Такий формат зайшов у Луцьку: невеличкі магазини, невеличкі виробництва і все це за склом. І ми кожен магазинчик робили з цехом за склом. Це вже згодом, коли зрозуміли, що потік росте, і ми з ним не справляємося, стали відкривати магазини без цехів. 

Два роки тому ми з партнером бізнес розділили. Однак всі магазини працюють під однією торговою маркою - «Галя Балувана». Тоді в Луцьку було 10 магазинів, зараз усіх - 15. З них п’ять наших, усі ці п’ять - це ті нові, які ми відкрили тут. 

Сьогодні ми є фактично в кожному місті в Україні. Я завжди раджу своїм партнерам: коли ви відкриваєте перше виробництво, то кожну позицію обов'язково даєте куштувати людям, які у вас працюють, які це роблять. Для чого? Щоб людина знала, що вона виготовляє, могла правильно і гарно перенести всім своїм знайомим, що це дуже смачно. Продавець обов'язково теж має скуштувати і передати свої враження покупцеві. Зараз ми постійно робимо дегустаційні збори. Я збираю всіх продавців, вони пробують всі новинки і діляться враженнями. 

Тобто: у наших магазинах не треба боятися запитати у продавця, що там усередині, як це робиться і як смакує те чи інше. Продавець точно це їв і скаже вам свою думку. 

Магазини «Галі Балуваної»:

• м. Луцьк, вул. Дубнівська, 12;
• м. Луцьк, пр. Відродження, 20;
• м. Луцьк, б-р Дружби Народів, 7;
• м. Луцьк, вул. Домни Гордіюк, 49 («Північний ринок», магазин 27);
• м. Луцьк, вул. Липинського, 7

Згодом зрозуміли, що перший магазин - це добре, але ми не справляємося з попитом. Спершу виготовляли 50 кілограмів у день, потім вийшли на 100. Я пригадую, як ми зробили перші 100 кілограмів і відкривали з цієї нагоди в цеху пляшку шампанського. Це дуже мотивувало наших дівчат. Я стояла з ними сама, ліпила і казала: давайте ми будемо ще швидше, давайте отак зробимо чи отак. Я просила часом їх працювати довше, доплачувала, возила їх додому. Усім хотілося цього успіху і всі були мотивовані, заряджені на нього.

От уявіть, що стоять покупці в крамниці й кажуть: 

- А коли у вас ці пельмені замерзнуть?

- За 15 хвилин.

- Ні-ні, я не йду, я тут почекаю. 

Була серед постійних покупців родина, яка жила вгорі над магазином. Вони приходили і казали: «Ми тут зверху живемо, ви нам на оту тарілку покладіть, одразу підемо і зваримо, не заморожуйте». 

«ЗАРАЗ Я КОТЛЕТИ БЕРУ З ГАЛІ»

- Як ви добираєте людей у команду? Яким має бути ваш потенційний працівник чи працівниця? 

- Дуже важливо підібрати людей, які люблять свою справу, які не йдуть на роботу відбути день. Нам навіть дорікали спершу: мовляв, у «Галі Балуваній» треба пройти мало не конкурс. І так справді було спочатку, коли ми формували каркас команди. І зараз прискіпливо це робимо, але тепер ми вже конкретніше знаємо, хто і з якими цінностями та вміннями нам потрібний. Це ж домашня кухня, тут треба, щоб у людини виходило щось готувати. Це як у господинь: от у когось душа не лежить смажити млинці, не виходить, навіть сковорідку в руках не так тримає, буває ж. Але вона швидко і гарно ліпить - все, людина стає на ліпку. 

Важливо було, що люди раділи, коли бачили якісний напівфабрикат чи коли чують, що покупці дякують. Із десяти потенційних працівників відсіювалося семеро, троє лишалося. Тут складно назвати чіткі критерії. Не можу дозволити собі сказати, що людина, яка має 55 років, - гірша в роботі за ту, якій 30. Ніколи. 

- Чи ділите обов'язки з управління бізнесом із чоловіком Олександром? Хто за що відповідає?

- Він завжди каже, що прогрес, рушійна сила і мотор - то я (усміхається, - авт.). Але Олександр бере на себе вагому частину клопотів, найперше - логістику. Привезти, завезти, відремонтувати - це мій перший помічник. Я навіть не можу сказати, що я керую: я і ліпила, і рецепти шукала, випробовувала та затверджувала, і вела бухгалтерію, і наймала на роботу, і відкривала магазини. Й досі багато в чому так само, хоча «Галі Балуваній» уже п’ять років. 

- А де і як ви самі вчилися готувати? 

- На цю тему я завше згадую одну історію. Родом із села Кульчин під Луцьком. Свої перші котлети готувала татові ще 11-річною школяркою, коли той приходив з роботи. Фарш був заморожений, у такій паперовій обгортці. Дістала його, кинула у кип'ячену воду: ну, щоб швидко розморозився. Так я собі тоді уявляла. Черпаком виловила разом з папером. Сформувала щось схоже на котлети і смажила. Дим ішов страшний. Тато побачив з дороги - до хати просто летів. Думав: горить! Тепер ми часто це згадуємо на якихось сімейних застіллях. Зараз я котлети беру «з Галі» (сміється, - авт.).

До речі. Загалом, вислів «з Галі» у Луцьку уже давно заслуговує жити своїм окремим життям, тому що саме так зазвичай лучани тепло називають продукцію цієї мережі: «на вечерю вареники з Галі», «голубці в мене з Галі», «торт з Галі»… і так далі. Усе це означає: купили в «Галі Балуваній». 

Загалом, як у багатьох: батьки постійно на роботі, мені хотілося щось готувати собі і їм. Якось так склалося змалку. І заробляти я вчилася змалку. Готувала. Ділилася рецептами з друзями. Колись пекла торти на продаж. Пробувала себе. А потім так склалося, що ми з Олександром почали пробувати себе в цьому бізнесі. 

- Усі знають Галю, але мало хто знає Аллу. Це ваша свідома позиція попри шалену популярність бренду залишатися маломедійною чи як? 

- Якщо відверто, я таки пасую перед камерою. Мені затишніше просто робити свою роботу, ніж розповідати про неї. Тому я й рідко розповідаю. 

З нами досі є люди, які прийшли у перші дні на виробництво на Грушевського, і вони самі можуть розповісти точно так само багато. Як ці рецепти народжувалися у нас, як ми шукали ці смаки.

- Маєте якісь улюблені історії про те, як шукали ідеальний рецепт? Розкажіть, бо це з того, що дуже цікаво в будь-якій кухні.

- Не було такої рецептури, яку б хтось нам приніс і дав. Наприклад, пельмені. Брали три рецепти, проробляли, куштували і обирали, який кращий. І так з будь-чим. Є моменти, коли ми реагуємо на зауваження покупців. Наприклад, клієнти казали, що напочатку в рибних котлетах було забагато солі. Ми коригували. Десь замало солі - виправляємо. Люди дають ці відгуки, а ми - вдосконалюємося. Зараз уже: поки не дійдемо цього ідеального смаку, ми страву у продаж не пускаємо.

От, бургерна котлета. Я пробувала її робити, але мені в ній чогось не вистачало. Разів два до цього підходила. А бракувало знаєте чого? Гірчиці американської. Саме гірчиця дає такий класний аромат. Підказав зять, який працював кілька років у Польщі. Спробували - справді. 

Так само голубці. Спочатку було як: рис, сало і м’ясо. Пізніше ми повністю зняли сало і додали м’яса. Затвердили рецептуру, яка по сьогоднішній день продається і має гарні відгуки. 

Довгий підхід був до паніровки курячих нагетсів. Спершу була одна паніровка: кукурудзяні пластівці. Але ми побачили, що їх не дуже їдять діти, бо вони колються. Думала, читала, спілкувалася - зрештою, вирішила зробити паніровку із соленого цибулевого крекера, куди додала куркуму та пармезан. Пармезан вносить у нагетси особливу нотку. От в українській кухні нотку святковості додає часник, а в Італії - це завжди пармезан. 

- А до речі, часник ви використовуєте? 

- Так, є часник. Наші звичні спеції - перець, часник, сіль. Якщо ми говоримо про хінкалі, то це уцхо сунелі та кінза. У нас немає “мівін” чи чогось такого. Категорично не використовуємо хімічних приправ. Підсилюємо смаком трав чи спецій. Зараз додали суміш перців до страв - теж гарно грає. 

- Не все можна заморозити (як-от торти, про які ви згадали). Як вийшло із шашликом? Побутує думка, що розморожувати маринований шашлик - це зробити його гіршим. 

- Коли я вводила шашлик, чоловік Олександр мав зауваження. Ну, от як. Ми його добу маринуємо, тоді забираємо цибулю і все інше, вакуумуємо, ставимо в холодильники та продаємо в магазинах три доби. Якщо лишається, ми його заморожуємо. 

Олександр спершу протестував: мовляв, який заморожений шашлик? Ми його розморозили, приготували - він став ще м’якшим, ще смачнішим, ніж був. Тепер часто друзі та знайомі телефонують у вихідний день і кажуть: «Ми були у твоєму магазині, там вже немає шашлика, скажи, де є, щоб ми не їздили всім містом». Я телефоную, запитую, де є - вони їдуть купують. 

«НЕ ПРИЇДЯТЬСЯ НІКОЛИ, БО ЦЕ НАША ТРАДИЦІЯ»

- Тепер ви зайшли і на польський ринок, успішно там рухаєтеся, тільки під брендом «Весела пані». Цікаво, чи відрізняються смаки в українського споживача і польського? Що там люблять їсти, і чи ви враховували це?

- Так, ми побачили, що у Польщі дуже люблять заправлені, приперчені, присолені страви. Ви яку страву в них не купите, треба брати склянку води - і запивати. Особливо, якщо це вареники з м'ясом. Коли Олександр (засновник торгової марки «Wesoła Pani», - авт.) відкривав «Веселу пані» в Польщі, то мав можливість перепробувати в магазинах, ресторанах  їхні вареники і все подібне. Я вам скажу, їхні вареники настільки перчені, що їх треба запивати водою. Але щодо тих позицій, які у нас зараз продаються у «Веселій пані», то так: рецептура змінюється. Більше додаємо спецій і дещо змінили за ці два роки. Свій перший магазин «Весела пані» відкрили два роки тому, опісля цього почала продаватись франшиза. 

Олександр Теліга: «Весела пані» є в Польщі, Нідерландах, на підході Чехія. Бажаючих відкрити франшизи за кордоном у різних країнах дуже багато. Тут хотілося б не «кидати шапок» скрізь, де можна, а найперше міцніше закріпитися там, де уже працює «Весела пані». Завоювати прихильників своїх смаків у певній країні, тоді рухатися далі. Хоча запитів дуже багато, та ми з ними не поспішаємо». 

- Люди часто пишуть, що якість продукції у різних магазинах може відрізнятися і дивуються в соцмережах, чому - так. Чому?

- Я не можу відповідати за всі магазини «Галі Балуваної». Але за наші п’ять я точно відповідаю особисто. Сама в цих магазинах стою на кухні, беру участь у всіх процесах, готую, якщо хочете - і впевнена в продукції. 

- Що лучани найбільше купують «в Галі»? Можете це сказати? 

- Та звичайно, це наші топ-позиції:

• пельмені зі свинини та яловичини;
• вареники з картоплею та сиром;
• сирники;
• голубці;
• млинці з м’ясом.

- Як ви реагуєте на соцмережі, на відгуки в луцьких групах? 

- Якщо щось не так, дуже хвилююся. Одразу перевіряємо, що за магазин. Одразу говоримо з персоналом. У цій справі дуже вагомий людський фактор, його забрати складно, тому що все робиться руками. Була історія, коли дитині у м'ясі попав хрящик. Одразу повідомила про це завідуючу виробництвом. Наступного дня ми зв’язалися з постачальником м’яса, бо і від них багато залежить: десь вони зачищають не дуже добре, очевидно. Перевірили все, що могли, аби такого більше не було. І безперечно, сконтактували з покупцем, порозумілися, пояснили, компенсували кошти, запросили до себе ще раз. Опрацьовуємо зараз кожен такий запит. Для нас це дуже важливо.

- Чи є у вас плани здивувати чимось покупців «Галі Балуваної» найближчим часом?

- Точно є. Але «плани люблять тишу» (усміхається, натякаючи на меми про Буданова, - авт.). Можу сьогодні сказати хіба про те, що десь з кінця червня ми стартуватимемо в розробці тортів, я вже про це згадувала. Згодом у нас буде морозиво уже не в крафтових склянках, а в баночках. Буде ще одна лінійка морозива… Буде гарно. Люблю, аби в мене все було гарно. 

- Немає такого відчуття, що Луцьк уже наївся напівфабрикатів і треба щось інше? 

- Ні, немає. А знаєте, чому? Ви можете прийти до нас у магазин і побачити, як приходять діти, стоять і дивляться, як готується морозиво, як розкладають його у склянки. А дехто мимоволі облизується. Це дуже мило. Я думаю, що - ні, не наївся. 

Наші стандартні позиції, напевне, не приїдатимуться ніколи. Бо це наша культура, традиція. Ми звикли це їсти змалку. Вони приїстися не можуть. Ми сьогодні приготували, наїлися, а за тиждень до них повернулися. А якщо не до них, то до чогось іншого. Бо це - наше. 

Маючи два цехи в Луцьку, ми не справляємося з об'ємами. По тих позиціях ростуть продажі. Я навіть не знаю, чим це пояснити. Можливо, даються взнаки якісь зовнішньо-економічні обставини. За ціною, «Галя Балувана» - доступна, це теж важливо. Люди рахують гроші, а якщо порахувати, скільки ти витратиш на голубці, то ти ж не купиш 300 грамів рису, візьмеш більше - так само фарш, моркву, цибулю, капусту… Купиш більше - більше заплатиш. А тут - платиш за 300 грамів. Крім того, ти економиш час, а час - теж гроші. У тебе вдома немає залишків: трошки рису, трошки гречки, трошки вермішелі, як буває у господинь. 

- «Галя Балувана» - луцький бренд та вже точно наша місцева фішка. Наскільки комфортно і бізнесувати сьогодні у цьому місті? Як би ви оцінили нинішнє середовище для роботи і розвитку? 

- Усе добре. Ніхто не ставить палки в колеса. Коли ми починали, було трудно, але це не через середовище, а через конкурентів, які за нами спостерігали і робили певні кроки. Але загалом уже пройшла таку школу, яка дає досвід, що дозволяє зробити все правильно. Звичайно, війна вдарила по всіх бізнесах. Ми теж на початку повномасштабної не розуміли, що треба робити. Хто виїжджав, хтось заїжджав. Тільки налаштувався - немає борошна, його не можуть привезти з Харкова… Але, на щастя, налагодили процеси. 

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Людмила Герасимюк