У відпустці став хрещеним, а тепер як янгол-охоронець захищатиме дівчинку з неба: Герою з Волині навіки 31 рік

Іван знав, що треба йти. І йшов… туди, де свистять кулі, рвуться снаряди. До війська, спраглий помсти за біль українського народу, боєць доєднався у перший рік повномасштабної. Почав із навчання на полігоні, втім не раз через стан здоров’я солдата повертали назад. Але Іван все-таки пройшов бойову підготовку у Великій Британії, країні з потужними традиціями військової майстерності, де навчався за стандартами НАТО. Історію Героя розповідає газета Полісся.

Там опанував тактику піхотних боїв, здобув навички із проведення штурмових операцій, освоїв методи надання медичної допомоги. А, повернувшись в Україну, став водієм бойового підрозділу 38 окремої бригади морської піхоти. На його плечі лягла одна із найвідповідальніших місій — доправляти бійців і зброю на передову, часто під вогнем у найгарячіших зіткненнях. Таким було село Кринки на лівому березі біля Херсона, де морпіхи розширили свою присутність та успішно відбивали багаточисельні штурми ворожого наступу.

Ті, хто служив із ним, згадують: Іван був першим у строю, коли гримів вогонь, і останнім, хто покидав поле бою. Був людиною честі, спішив туди, де інші зволікали і вагалися. Солдат міг замінити товариша по службі, закриваючи фланги на будь-якій позиції. Коли Іван віз бійців на передову, то завжди знаходив спосіб розрядити напругу. Постійно жартував, і голосно виспівував українські пісні, даруючи бойовому екіпажу сили і надію.

Після розпеченого боями півдня Іван Каменчук у складі підрозділу піхотинців продовжив свій шлях на Донецькому напрямку, де ворог накочував атаки хвилю за хвилею. У цих реаліях бувало, що холод виснажував не менш як постріли. Якось під час тривалого перебування на позиції Іван обморозив кінцівки, але жоден фізичний біль не змусив його відступити чи зупинитися.

Воїн народився в багатодітній родині, де кожен змалку дбав не лише про себе, але й про інших. Він був середульшим у сім’ї і завжди вирізнявся турботою про молодших.

— Іванові боліло чуже горе як своє. Завжди більше думав про побратимів, аніж про себе. І навіть перебуваючи в останній відпустці, він не використав її до кінця, позаяк його бойове братство потребувало підсилення. Тож, почувши загрозу, Іван помчав до своїх. Востаннє ми бачилися, коли він був за хрещеного батька у донечки свого друга дитинства, а тепер фронтового товариша. Було помітно, що наш боєць втомлений, виснажений, але дуже гордий, що став духовним наставником. Жартував, що тепер має ще одну відповідальну місію — берегти малу. Та, на жаль, тепер уже як янгол-охоронець хрещений захищатиме дівчинку з неба, — розповідає сестра Анастасія.

Чергове бойове завдання, яке, за словами Івана Каменчука, мало тривати з кінця травня і цілий червень, виявилося для нього останнім. Загинув під час оперативної місії, дорогою, якою він проїхав сотні разів, ризикуючи собою заради інших.

Поховали Героя в його рідному селі, серед тих полів і стежок, які він добре знав змалку. Земля, яку він любив і захищав, прийняла його з пошаною і скорботою. А маленька похресниця зростатиме з усвідомленням, що десь там, у висоті, над нею невидимо пильнує той, хто погодився бути її надійним крилом і став Героєм для всієї України. Хай душа воїна знайде спокій, а рідні — силу жити далі, несучи у серці теплий спомин. Вічна пам’ять полеглому, чия жертва не буде забута повік.

Леся МІНІБАЄВА, село Сошичне.

Читайте також:

• Загинув через чотири дні після дня народження: історія волинянина Олександра Пущала, який прикрив собою побратимів
• Менше трьох місяців служби і понад рік невідомості: зниклий безвісти Герой повернувся на Волинь в домовині лише через 13 місяців
• «Був пораненим, але покинув лікарню, аби врятувати хлопців, а йому не було кому допомогти». Спогади про загиблого гірника з Волині, який став воїном