Полеглий Герой з Волині Володимир Мажула понад рік вважався зниклим безвісти

20 червня 2025 року, через більше ніж рік з моменту зникнення безвісти, у домовині повернулося у рідне Велимче тіло загиблого військовослужбовця, солдата 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша Володимира Миколайовича Мажули. Менше трьох місяців служби в лавах ЗСУ, а більше року тиші і невідомості, коли і чи взагалі повернеться його тіло на рідну велимченську землю.

19 червня рідним сповістили, 21 травня 2024 року він таки загинув під час виконання бойового завдання. Історію полеглого воїна розповідає газета Ратнівщина.

ЗРОСТАВ З ДІДУСЕМ І БАБУСЕЮ

Володимир Миколайович народився 10 червня 1981 року у сім’ї Миколи та Галини Мажул. Коли хлопчикові було два рочки, тато помер, а він із мамою стали жити з її батьками Петром та Марією. Коли Володимирові виповнилося чотири роки, мама вийшла заміж вдруге. А він залишився жити з дідусем та бабусею. Особливо був емоційно прив’язаний до діда Петра. За його прикладом з маленького вчився робити усю роботу по господарству, допомагав і дідові, і бабі на городах і вдома. Тим часом у мами народилося двоє синів Віталій та Олексій. Він їх по-братньому любив. Навіть коли створив власну сім’ю, коли було потрібно, приходив до мами на господарство допомогти. А потім знову повертався додому.

Менше трьох місяців служби і понад рік невідомості: зниклий безвісти Герой повернувся на Волинь в домовині лише через 13 місяців

З ДРУЖИНОЮ ВИХОВАЛИ ТРЬОХ СИНІВ

Строкової служби не служив. Ще зовсім юним на дискотеці познайомився з майбутньою дружиною Валентиною. Одружилися у 2002 році, коли їй було лише 16, а йому виповнився 21 рік. У шлюбі народилося три сини. Зараз найстаршому Дмитрові уже 22 роки (у нього татовий характер), середульшому Антонові 18 (він з усіх синів найбільше схожий на батька зовні), а наймолодший Сергій цьогоріч закінчив Велимченський ліцей і попереду в нього важливий життєвий вибір, з чим пов’язати своє майбутнє.

Валентина Миколаївна розповідає, що чоловік завжди любив село, сільську роботу, городи, господарство. Багато років працював кочегаром у Велимченському ліцеї. Потім допомагав дружині у власній справі. Кілька років подружжя займалося вирощуванням квітів у теплицях. Вони обоє захоплювалися цією справою, наполегливо працювали, старалися. Втім за кілька років зрозуміли, що витрачають на цей міні-бізнес більше, ніж заробляють, і Валентина поїхала в Німеччину на заробітки.

За 22 роки подружнього життя на спільному шляху сім’ї Мажул траплялося різне. Дружина каже, що у Володимира був запальний характер. Але разом із тим він завжди був борцем за справедливість. Він понад усе цінував правду. Дітей виховував у строгості. Вони боялися і любили його водночас. Через те зараз важко переживають біль утрати. Він був непідлий, нехитрий, завжди справедливий, працелюбний. Односельчани знали, що його вправні руки уміють все – і в будівництві, і в полі, і в лісі, і біля дому. Він охоче йшов на допомогу, був серйозним, але і вміло жартував. Як і всі люди, інколи зривався, не витримував життєвого навантаження.

Улюблений дід Петро уже давно помер. У 2024 році не стало й баби Марії.

Останні роки подружнього життя були для Валентини і Володимира складними. Два роки перед службою він проживав сам. Діти мешкали з дідусем і бабусею по маминій лінії, а Валентина влаштувалася на роботу в Німеччині касиром на автозаправній станції. Двоє старших хлопців після закінчення школи здобувати вищу освіту не пішли. Дмитро осів у селі, бо, як і тато, дуже любить землю і сільську роботу. Антон кілька разів їздив на заробітки за кордон.

ПІШОВ НА ВІЙНУ, ЩОБ ПОТІМ НЕ МОБІЛІЗУВАЛИ СИНІВ

Війна торкнулася Мажул у березні 2024 року. Тоді до будинку Володимира Миколайовича приїхали з військкомату і вручили йому повістку. Найстарший син Дмитро, який найбільше успадкував характер тата, хоч і проживав на той момент не з ним, приїхав додому і почав доводити військовим, що батько за станом здоров’я не може служити, бо має варикозне розширення вен, інші хвороби. Але тато без спротиву сам сів в автомобіль ТЦК і пішов служити. У розмовах із дружиною й дітьми постійно казав:

- Можливо, я в житті не раз помилявся. Але як батько, я маю вберегти своїх синів, щоб вони не знали, що таке війна.

Володимир Мажула потрапив до 68-ї єгерської бригади. Був солдатом, стрільцем. Дружина і діти придбали йому всю необхідну амуніцію, а він із першої зарплати повернув витрачені гроші синові. Після навчань у навчальному центрі на Рівненщині їхній підрозділ відправили на Донеччину, у Покровський район.

- 20 травня ми говорили з ним останній раз, - пригадує події річної давнини дружина. - Він зателефонував і попросив, щоб не хвилювалися, що ввечері їхній підрозділ відправляють на завдання, що його приблизно три дні не буде на зв’язку. Після того ще подзвонив до Діми, і більше його ми вже не чули. Я бачила тоді великий страх в його очах. За час від мобілізації до загибелі Володя став якийсь більш уважний до нас. Ми спілкувалися по телефону і по відео кожного дня. Він просив пробачення, цікавився дітьми, жалкував за якісь свої проступки.

ЗАГИНУВ НА ПЕРШОМУ БОЙОВОМУ ЗАВДАННІ

Через три дні після виходу на позицію Володимир Мажула не вийшов на зв’язок. У наступні три дні теж була тиша. Рідні не знали, у кого запитати, чи з ним все добре, бо їхній підрозділ ще не був достатньо злагодженим. Контактів до побратимів не було, та й вони слабо знали один одного.На сьомий день тиші Валентині зателефонував найстарший син Дмитро. Вона саме була на роботі в Німеччині. Він повідомив, що йому принесли сповіщення, що тато зник безвісти. Після пережитого шоку Валентина з синами почали шукати бодай якісь контакти побратимів і командування Володимира. Лише згодом їм розповіли, що 21 травня він разом із групою побратимів вийшов на своє перше в житті бойове завдання. Був з гранатометом. Але життя бійцям їхнього підрозділу обірвав мінометний обстріл. Від отриманих травм він помер на полі бою. Але так як тіло не вдавалося забрати з місця загибелі, за процедурою його оголосили зниклим безвісти.

А далі були пекельні місяці спогадів, роздумів і надій, що це може виявитися неправдою. Раптом, вижив? Може, це був не він? Новенький, його могли не розгледіти, переплутати. І жодних інших звісток.

10 червня за вже усталеною у Велимченській громаді традицією адміністрація виклала на фейсбук-сторінці громади привітання Володимиру Мажулі з 44-м днем народження з надією, що він таки живий, що колись таки побачить своє привітання, бо зниклий безвісти не означає забутий. Та 19 червня обірвалися всі надії. У той день зателефонував слідчий і повідомив про збіг зразків ДНК-експертизи Володимира, його синів і його матері Галини Петрівни. Помилки бути не могло. З 15 січня тіло захисника перебувало у Вінницькому моргу до завершення експертизи ДНК.

Можливо його повернули в Україну під час чергових репатріаційних заходів. Нарешті ідентифікація відбулася. Він загинув 21 травня 2024 року під Покровськом. Йому навіки 43!

ТІЛО ЗАГИБЛОГО ЗАХИСНИКА ПОВЕРНУЛОСЯ ДОДОМУ ЧЕРЕЗ 13 МІСЯЦІВ

20 червня під звук тривожної поліцейської сирени та гул двигунів автомобілів і мотоциклів, під звуки тужливої «Плине кача…», зі сльозами на очах, з прапорами і квітами зустрічала Ратнівщина свого ще одного Героя. Через 13 довгих місяців після загибелі його тіло нарешті ідентифікували. 21 червня відбувся чин похорону захисника. Біля дому священники відслужили заупокійну літію. Траурною ходою провели до храму 12 Апостолів, де духовенство Ратнівського благочиння звершило чин відспівування воїна Володимира. Місцем останнього спочинку солдата-стрільця стало кладовище в урочищі «Кацьке».

Ось так завершилася книга життя простого сільського чоловіка. У той день у рідних зринали в пам’яті яскраві епізоди різних подій. Не раз йому було важко. Не раз він дивним чином поєднував любов і запальні емоції, але єдине, чого завжди хотів, - справедливості. І постійно до неї прагнув. У час, коли сини уже фактично пішли в самостійне життя, найбільше хвилювався, щоб війна якнайшвидше закінчилася, щоб їм не довелося ціною власного життя боронити Україну. А вийшло так, що на першому бойовому завданні пожертвував своїм життям. І яким би складним не був життєвий шлях захисника, тепер його нащадки – троє синів-красенів – знають, що батько віддав заради їхнього світлого майбутнього усе, що мав. Він загинув, захищаючи Україну, і цим проторував мирну дорогу своїм дітям.

Нехай після тривалої невідомості душа і тіло Володимира Мажули віднайдуть вічний спокій у Царстві Небесному, а дружину, дітей, маму і всіх, чиєму серцю він був дорогий, Бог укріпить терпінням, щирою вірою і теплою молитвою за його безсмертну душу.

Марія ЛЯХ

Читайте також: