Історії трьох братів з Волині, що служать у 100 ОМБР

У лютому 2023 року трьом братам з села Велицьк на Волині принесли повістки з військкомату. Тепер вони служать у 100-й бригаді. Розбишакуватий, запальний Роман — старший. Виважений і розсудливий Сашко — середульший. І молодшенький, Богдан, — той, хто за всіма прикметами й навіть результатами УЗД мав народитися дівчинкою, а вродився хоч і ніжним до мами, та твердим у своїх рішеннях і переконаннях хлопцем. Хіба думала коли Тетяна, що саме від найменшого почує жорсткі у своїй правді слова: «Мамо, треба все пережити»?

Громадське поговорило з братами Додіками про те, як воюється, коли рідний брат стає ще й побратимом, а сімʼя — найважливішим рубежем оборони. Журналісти знайшли і їхню маму, щоб дізнатися, як із маленьких пустунів виростають надійні й завзяті чоловіки, котрим можна ввірити свою будучину…

Треба геть усе вміти

Старший народився смаглявим, з чорними очима — мама відразу вирішила, що треба назвати Романом. А через рік і сім місяців знайшовся другий син. Назвали Сашком, як Тетяниного брата, і Ромчик дуже кумедно це імʼя вимовляв — саме навчився говорити. А Богдана їй справді дав Бог — пологи були важкими, Тетяна й зараз плаче, згадуючи той тиждень у лікарні.

«Старших у 1994 і 1996 роках народила — час скрутний був, так тяжко мусили ми з чоловіком працювати, щоб підняти їх. Робота, завжди робота. Посаджу їх удвох в один візок і беру з собою на город чи в поле — буряки ті сапати, картоплю. Рядно їм розстелю під вербою, пляшечки з молоком дам — вони поїли й заснули, а я спини не розгинаю за тією роботою. Підросли, я пішла в наше сільгосппідприємство до корів — і хлопці мені допомагали. Зима, а вони, бідні, чистять за коровами. Навчила їх доїти — ручки в них маленькі ще були, важко їм, але старалися. З 7 років корів видоювали», — розповідає Тетяна.

З чоловіком учили синів, щоб геть усе вміли робити: і в полі, і по господарству, і їсти собі зварити, і випрати. Постійно казали хлопцям, що життя — воно таке, треба вміти геть усе. І вони справлялися: город, кролі, свині, корови, бички, коні.

«Хлопці їсти хочуть, ще й так важко працюють, а ти видумуєш, з чого ж їм що наварити. Ні мʼяса немає, ні сала. На роботі гречку видавали, олію. Навариш тієї гречки, цибулею приправиш з морквою. Або вареники — пшениця була своя, борошно мали. Це вже як ми розжилися, то я Ромі чебуреки, Саші пельмені — вони це любили», — душиться сльозами Тетяна.

Богдан народився у 2002-му — уже на той час сімʼя трохи піднялася. Малий Бодя і вечерю приготує, і хату попорає, поки мама з роботи прийде. Бо старші брати поїхали після 9 класу вчитися, менший мусив господарювати.

Діти підросли, батьки стали їздити з села на заробітки — мама одного з собою сина візьме, батько іншого, а когось залишали вдома глядіти господарство. Зазвичай, Сашка — він серйозний, хати не спалить, поганих друзів не приведе. У нього і в городі буде порядок, і огірків він на зиму закрутить, і варення наварить. Ще й знайде, як підробити на якомусь будівництві, щоб гроші на мотоцикла зібрати чи на мобілку якусь нову…

Самі брати про дитинство згадують не так печально, як їхня мама. І гралися, і дуркували — як усі діти. Багато працювали — але і веселощі були, і розваги, і, зрештою, усі тоді в селі жили важко, але ж до праці привчилися.

«Ми розуміли, що батькам треба заробляти гроші, що їх треба виручати — допомогти з господарством, Богдана глядіти. Ми ж родина», — розважливо говорить Сашко.

Вони з братами з малих знали, що ніхто нічого готового не дасть: хочеш щось мати — доклади сил. До війни — для сімʼї зароби, зараз — переможи ворога.

Повістки одночасно принесли всім трьом: історії братів, що служать у волинській бригаді

Волиняки з бандерівських лісів

Роман вивчився на водія-електрика, Сашко — на автослюсаря, Богдан — на бармена-офіціанта. Але такими спеціальностями на Волині заробити важко. Тому хлопці, як стали дорослими, слідом за батьками поїхали на заробітки. Будівництво, робота в теплицях. А між заробітками впрягалися у своє господарство: поле, город, худоба, збір чорниці…

У селі робота пізно вкладає спати й рано підіймає, зайвий раз інтернет відкрити ніколи. Про початок повномасштабної війни брати дізналися від мами — та, стривожена, зателефонувала з Польщі, де була на заробітках, розповіла, що Україну обстрілюють росіяни.

Війна підступала до Тетяниних синів поволі: спочатку забрала їхніх дядьків, інших родичів. Турботи в селі не вирішиш за один день: землю треба обробити, урожай зібрати, з тракторами-комбайнами розібратися, допомогти по господарству рідні, чиї чоловіки пішли на фронт. У Сашка дружина чекала на другу дитину, Богдан ще відходив від важкої операції, після якої його на 5 років звільнили від мобілізації. Роману дошкуляли поламані коліна. Але на початку 2023-го брати Додіки відчули, що війна підступила вже до них. Чи то вони вже готові були до фронту?

У лютому 2023-го повістки принесли всім трьом братам.

З них строкову свого часу відслужив тільки Сашко — але служба та була трохи… декоративна. У Президентському полку середній брат стояв у почесній варті біля Маріїнського палацу, коли очільник України приймав закордонних політиків. Та братів така дрібниця, як відсутність військового досвіду, не зупинила.

«Ми волиняки, в бандерівських лісах виросли, нам тих орків боятися? Чи білорусів через кордон? Старші люди казали, що як що, то вилами їх у лісі позаколюють», — жартує Роман.

Про те, щоб зразу всім проситися в одну частину, не думали. Сашко у військкомат не поїхав — подався зразу в 100-ту бригаду, сформовану з волинян, тим більше, що там із перших днів великої війни воював дядько Олексій, якого брати щиро поважали. Богдана за віком не мобілізували й контракт із ним не підписали — за станом здоровʼя, відправили додому. А Роман у пошуках адреналіну попросився у десантно-штурмові війська — опинився у 46-й бригаді.

«Я старший і мушу»

Сьогодні півтора року служби в десантниках Роман згадує з ностальгією: «Залетів, дав кацапам пілюль, відкотився, а потім думаєш: ого, оце я це все зробив?!». Він воював під Марʼїнкою, на Запорізькому напрямку, давав копняків псковським десантникам.

«Я не той патріот, що словами захлинається і сорочку на собі рве. Я Україну інакше люблю. Для мене найсильніша мотивація — моя родина, щоб росіяни до моєї хати не прийшли, щоб на моїй землі не порядкували. Страшно було дуже — боявся, що не побачу, як син росте, як він одружиться, що ніколи не народиться у мене друга дитина, боявся, що ніколи не побачу очей своєї дружини, в Олени найкращі на світі очі. Але я швидко адаптувався. Уже під Марʼїнкою зрозумів, що рибку кинули в річку», — розповідає Роман.

Десантником-штурмовиком він зазнав свого першого поранення. І до того через довоєнні травми йому було важкувато воювати, але Рома «вмикав» адреналін. А після першого поранення лікарі визнали його непридатним до служби в ДШВ. І він опинився у 100-й бригаді.

«Ромі у звʼязку з пораненням відпустку дали, він у село приїхав, я Богу дякувала, що він вдома. А люди все питають, коли він уже знову на фронт піде, коли піде. Я думала: Боже, що він вам зробив, чого ви його туди женете? Дайте йому хоч трохи у спокої побути», — згадує Тетяна.

У 100-й бригаді Рома був і піхотинцем, і штурмовиком. Зазнав другого поранення.

Ще після першого важко йому було опанувати свої емоції — уночі марив, кричав про гранати, запасні магазини. Звук пральної машини кидав його на підлогу — здавалося, що потрапив під черговий авіаналіт. А після другого поранення і загибелі дядька Олексія емоційно стало ще важче.

«Було таке, що я на кілька днів ішов у гараж. Брав із собою слоїк з горілкою, то крутив мотоцикл, то плакав, спав там на мішках, у гаражі мені було спокійніше. Потім зрозумів, що зі мною щось не так, звернувся до лікарів. Мене визнали непридатним до служби у бойових частинах», — розповідає Роман.

Дружина погрожувала розлученням, якщо він повернеться у бригаду. Мама плакала, батько застерігав. А він таки повернувся у 100-ту. Виконує різні доручення командира і не погоджується на тил:

«Я не хочу ні в ТЦК, ні на полігон у навчальні центри — це нудно, а в бригаді адреналін. Але головне, що тут брати. Йолки-палки, я не хочу без них. Я старший, мушу їх оберігати. Якби вони були вдома, то я б знайшов спокійне місце для служби, але поки вони тут — і я з ними».

Удома не сиділося

Сашко завжди ріс із переконанням: якщо для справи треба зібратися в кулачок — то значить треба. Вагітній дружині у 2022-му сказав, що як тільки буде повістка, то він піде на фронт.

«Мене мучило, що наші українські хлопці там, а я вдома. Я відчував, що мушу теж там бути. Дивуюся людям, які кажуть, що от у них троє чи пʼятеро дітей, тому вони не йдуть воювати. У тебе троє? Так тим більше мусиш іти, щоб їх захистити! Бо хто ж їх захистить, якщо батько не хоче? Раз ти чоловік — значить захищай», — хвилюється Сашко.

Півтора року Сашко був піхотинцем. А потім у своїй же бригаді став керувати БпЛА-розвідниками. Тепер він уже командир відділення.

«Як Сашу перший раз контузило, мені наснилося, що він на сіні лежить. Я питаю, чого він тут, а син мовчить. І наступного дня знову те сіно наснилося. До біди. А як його поранило, мене кілька днів перед тим колотило. Дівчата на роботі казали, що я вся пополотніла. Я Боді написала, а він мовчить. Потім, нарешті, сказав, що Сашка поранили. Вони часто не хочуть мені казати про свої проблеми, але ж я відчуваю їхню біду, завжди знаю, що щось трапилося», — ділиться Тетяна.

Сашко переконував братів, що з них трьох саме йому треба йти до війська, бо він служив строкову. А вони нехай тримають господарство і допомагають його дружині й дітям. Брати не послухали. Тоді Сашко з допомогою командирів зробив усе, аби брати прийшли служити біля нього в 100-й бригаді. Роман — після поранення, Богдан — за контрактом.

«Я Боді порадив працювати з розвідувальними БпЛА. У нього зріст 198 сантиметрів, у якому окопі він зможе заховатися? З його зростом тільки в дронарі і йти», — говорить Сашко.

У травні 2024-го Богдан підписав контракт, у вересні вже виконував бойові завдання під Торецьком.

На той час він усе ще не досяг мобілізаційного віку, і його здоровʼя після операції не покращилося. І старші брати його відмовляли, мовляв, на війні важко, научали, щоб він думав про маму.

«Я думав про маму. Але не сиділося мені вже вдома, бо брати там, не зміг я більше не йти. У цьому житті легко не буває. Треба трошки чимось пожертвувати, щоб потім щось мати», — розмірковує Богдан.

Щоб ото втрьох — ніколи

Так випадало, що Рома, Сашко і Богдан у 100-й бригаді жодного разу не їздили на завдання разом. То одного когось поранить, то іншого, той у госпіталі, той на реабілітації, той у відпустці, а той на позиції. Навіть на похорон до дядька Олексія не змогли поїхати разом — Рома якраз тоді заступив на дядькові позиції. Хоча на базі, за словами Сашка, у них із Богданом один намет і, буває, що вони навіть відсипаються на одному й тому ж спальному місці — тільки в різний час.

Минулого літа, на свій день народження, Рома потрапив у навчальний центр, де саме проходив вишкіл Богдан. Купили енергетики, поласували, пораділи, що разом у цей день. Сашко був тоді на позиціях.

І день народження Богдана цьогоріч молодший зі старшим відзначали вдвох, бо Сашко лікувався після поранення. Накрили стіл, погомоніли. У кінці лютого вже день народження Сашка — як усе буде добре, і його не пошлють на позицію — він посидить трохи з Ромою. Богдан у цей час гулятиме свою відпустку на Волині.Так у братів і ведеться: хтось із трьох завжди відсутній.

«Я на 8 років молодший від Роми й на 6 років від Сашка. Раніше я був для них завжди малий. У дитинстві жалівся мамі, що вони мене з собою в компанію брати не хочуть. А тепер уже я теж на фронті. І мій вік не має значення. Війна нас зрівняла, хоча Сашко і старший за військовим званням. Коли я був удома, а вони на війні, то переживав за них сильно, але я тоді не знав нічого про фронт. А тепер, коли ми стали побратимами, страх за них збільшився, бо я знаю, що і коли може їм загрожувати», — ділиться Богдан.

Сашко каже, що служити в одній бригаді й в одному підрозділі добре: є рідні люди поруч, яким можна беззастережно довіряти, яким розкажеш те, про що навіть з другом промовчиш. Не дай Боже що — допоможеш ти й тобі точно допоможуть. І мама рада, що брати біля Сашка — він виважена людина, біди не допустить. Але як же страшно, коли знаєш, що ось твій брат зараз іде на завдання! Поки дочекаєшся його повернення, то…

«Ми були на сусідніх позиціях, метрів за 500 один від одного. Як Сашка зачепило, я хотів зразу до нього побігти. Але потім холодною головою подумав, що побіжу — і приверну увагу російських дронів до того місця, і цим зможу нашкодити брату. Усе-таки, спочатку треба про справу думати», — говорить Богдан.

Вони передзвонюються по кілька разів на день — і завжди їм є про що поговорити. І так само часто телефонують мамі — щоб не хвилювалася.

«Коли хлопчики пішли на війну, я теж хотіла йти — готувати військовим їсти чи прати їхню форму. Сини не пустили. Богдан сказав, щоб я трималася роботи в Польщі, бо як росіяни посунуть далі, щоб могла забрати до себе невісток і онуків, і Богданову дівчину, щоб їм не їхати на порожнє місце», — розповідає Тетяна.

І батька свого, чоловіка віком трохи за 50, хлопці на фронт не пустили. Треба ж комусь тримати господарство, справлятися з технікою, допомагати тим же невісткам, родичкам, чиї чоловіки й сини на фронті.

Головне — триматися купи

Роман і Сашко пішли на фронт сімейними чоловіками. У Сашка — син і дочка, у Роми — син. Богдан, котрий уже давно вирішив, що його дружиною стане тільки Дарина, шлюб перед фронтом не взяв, хоча ввів дівчину в сімʼю і вона стала для Тетяни третьою дочкою.

«Ну яке зараз весілля? Хіба розписатися можна було. Але я не хотів одружуватися без братів, без дядьків. Моє весілля буде після війни, як усі родичі з фронту повернуться — і рідні, і двоюрідні», — мріє Богдан.

Братів бере жаль, що додому з їхньої родини повернуться вже не всі. Один дядько загинув, інший пропав безвісти. Двоюрідні брати Дмитро і Коля загинули. Які ж тепер свята? Діма загинув якраз перед своїм весіллям — мав відбути на позиції і їхати додому одружуватися, але не вийшов уже з тієї позиції.

«Нас з дитинства мама з татом привчали, що треба триматися купи, триматися родини, одне одному допомагати. Ми й із батьковими родичами дружимо, і з маминими, одне на одного спираємося. Інакше ж не можна», — говорить Богдан.

А ще батько привчав поважати маму — їй же ой як непросто у їхньому чоловічому царстві. Коли Ромі було років 17, він вирішив, що звертатися до мами на «ти» — це неповага. Почав говорити обом батькам «ви». Вони спочатку дивувалися, навіть сварили, мовляв, яке «ви» між рідними, але Рома наполягав. І братів привчив.

«Я коли Богдана гойдав, то він ледь з колиски не вилітав, а Сашко обережно колисав, умів молодшого втихомирити. У нас Сашко правильний, відповідальний. А я до життя безвідповідальний чоловік. Але коли я роблю щось розумне, то брати таки беруть з мене приклад. Я любив з ними возитися в дитинстві, захищати їх, поділитися усім, що знаю і вмію. Мій син, мої брати — це моя сімʼя. Не уявляю, як би я жив без них. І не знаю навіть, кого з них я більше люблю», — говорить Роман.

Вони всі дуже рідко бачать маму — з Польщі Тетяна може приїхати не завжди. Коли Рома й Сашко зазнали поранень — примчала, а зараз, коли Богдан у відпустці — не вийшло. Хлопці сприймають її відсутність із розумінням. Колись вони всі обовʼязково зберуться — на Різдво чи на Великдень — свої улюблені родинні свята. І Рома, як у дитинстві, допомагатиме мамі з наїдками.

… Коли від котроїсь «дочки» приходить коротке: «Моліться», Тетяна знає, що хтось із синів пішов на завдання. І тоді вона читає молитву незліченну кількість разів — поки сини не виходять з позиції, поки від дівчат не прийде повідомлення: «Все добре». Тоді мама видихає — до наступного разу…

Читайте також: