«Мені 35, як і Україні»: ветеран із Волині, який втратив ногу на війні, розповів про життя після фронту

Про повернення до цивільного життя, життя з протезом, а також якою бачить Україну зараз і Україну після війни — волинянин поділився із Суспільним.

«Я Михайло Соколян. Мені 35, як і нашій Україні. Я ветеран війни, граю у збірній України з ампфутболу, виховую сина, працюю на заводі, люблю свою країну!»

 У 2017-2018 роках працював на заробітках у Польщі. До військової служби Михайло працював у рідному місті на заводі з виготовлення OSB-плит. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, він був саме на роботі. Сюди ж повернувся після звільнення з лав ЗСУ й нині працює оператором автоматичних і напівавтоматичних верстатів установок порізки деревини.

«Я люблю щось налаштовувати, щоб усе працювало чітко. Для мене це легко. Може, тому що у мене легенька ампутація. Звичайно, тому що у мене легенька ампутація: коліно є, я не відчуваю проблем удома чи ще десь», — говорить чоловік.

 

З дитинства волинянин грав на стадіоні в Нововолинську за місцеву команлу «Шахтар-Нововолинськ» і продовжував грати в дорослому віці. Нині вчить футболу свого сина Артема. Попри ампутацію ноги, Михайло Соколян спортивний шлях не покинув. Він — гравець ампфутбольної команди з Луцька «Хрестоносці». Також грає за збірну України з ампфутболу та за польську команду «Сталь» (Жешув) в екстраклясі.

«Мінус влітку — лайнери цього протеза: все мокре, усе тече. Ампфутбол — футбол, тільки на милицях і в швидкості, звичайно, повільніший. Правила різняться, але принципи і засади ті самі, що й у великому футболі. Для мене ампфутбол був спочатку реабілітацією, але зараз це більше про змагання, досягнення результатів», — каже він.

Михайло Соколян народився вже у вільній України. З його слів, 35 — це молодий вік для держави. «Ми проходимо формування. Відходимо від радянських шаблонів всяких, від всього радянського. Для мене 35 — це вік, в якому вже переоцінюєш цінності, знаєш, що тобі треба в житті», — вважає ветеран війни.

На Алеї пам'яті в Нововолинську — світлини тих захисників, котрі віддали своє життя за Україну. Зі слів Михайла, деяких хлопців знав особисто, деяких бачив у місті.

«Я не знав, що таке війна. Я знав, що потрібно захищати свій дім. Серед цих хлопців є мої однокласники, мої побратими. Ціна незалежності, на мою думку, дуже висока. І не хочеться, щоб це все було марно... Щоб ці хлопці всі, хто загинув, віддав своє життя, щоб їхні діти жили в незалежній, сильній, вільній Україні!» — говорить волинянин.

Михайло Соколян вважає, що українцям необхідно допомагати Збройним силам, боротися за свою незалежність, аби Україна встояла у боротьбі проти агресора та до влади приходили патріоти.

«Щоб до влади приходили українці, які люблять свою Україну і робили так, щоб збагачувалася Україна. У нас є всі для цього можливості. Є всі — земля є, розташування, територія», — каже чоловік.

Найважливіше для Михайла — його рідні. Зі слів ветеран, саме сім'я стала його підтримкою після поранення, реабілітації та повернення з фронту.

«Для сина хочеться, щоб він жив в мирній Україні, щоб нарешті закінчилася та війна і Україна процвітала, була сильною, незалежною і Артемкові легко жилося в ній. Кожен батько і мати хочуть, щоб син жив краще, ніж ми живемо. Надіюсь, що так і буде, що в України все є для цього, щоби процвітати надалі, боротися і жити!» — додав волинянин.

Читайте також: 

• Вижив після важких боїв і двох поранень, а тепер виховує донечку: історія захисника з Волині
• «Молю Бога тільки про одне: хай буде живий»: дві матері з Волині чекають синів, які зникли безвісти на війні
• У 40 років — дідусь, артилерист і захисник: історія воїна волинської бригади з позивним «Google»