Історія життя військового Андрія Григоренка з Волині

17 листопада 2023 року заболоттівці дізналися про загибель молодшого сержанта Андрія Григоренка. Він не дожив до дня народження сина, залишивши вдома вагітну дружину, чотирирічного Максима і двохрічного Дениса.

Про військового, який своєю відвагою та добротою запам'ятається рідним і побратимам назавжди, пише газета «Ратнівщина».

Шкода усіх, хто гине у нинішній жахливій війні, але коли надходять повідомлення про загибель чоловіків, у яких залишаються маленькі діти, серце у грудях стискається від болю. Тоді по-особливому розумієш несправедливість цієї війни, тоді будь-які пояснення недоречні. 17 листопада Заболоття облетіла чорна звістка про загибель молодшого сержанта Андрія Вікторовича Григоренка. Удома на нього, окрім люблячих батьків, чекала вагітна третьою дитиною дружина Алла, чотирирічний Максимко і молодшенький Дениско, якому 24 листопада виповнилося лише 2 рочки. Тата мали відпустити у відпустку на день народження до сина, якого він бачив лічені рази за життя. 20 листопада Андрій мав уже приїхати додому. Натомість 19 листопада заболоттівчани віддали йому останню земну шану.

Не дожив до дня народження сина: історія життя військового Андрія Григоренка з Волині

Усі, з ким вдалося поспілкуватися про загиблого захисника, навіть абсолютно чужі йому люди, розповідали тільки хороше. Мовчазний, небагатослівний, але дуже добрий, швидкий до будь-якої роботи, старанний, відповідальний, розумний і жертовний – таким він назавжди залишиться у пам’яті своїх земляків.

Андрій народився 15 жовтня 1992 року у звичайній сільській сім’ї Віктора і Галини Григоренків. Був третім сином у родині. На той час уже підростали старші Ігор та Володимир. З дитинства всі хлопці були привчені до роботи. Доля розпорядилася так, що усі залишилися в Заболотті. Володимир із сім’єю побудували власний будинок.

Ігорю з дружною і дітьми дісталося обійстя бабусі, яку вони довгий час і доглядали (бабуся свого часу була чи не найкращим ветеринаром на всю округу). А Андрій, коли п’ять років тому одружився на дівчині з Гути Аллі, залишився жити у батьківському домі. Тут почав щось ремонтувати, щось нове зводити. Хлопці були дуже дружні. І в дорослому віці сім’ї Григоренків допомагають одна одній, з допомогою не рахуються. Усі родинні свята завжди разом.

Після закінчення школи Андрій здобув фах будівельника у Луцькому національному технічному університеті. Військової кафедри у нього не було. Строкової служби в армії не проходив.

Бойовий шлях Андрія Григоренка розпочався 25 серпня 2022 року. У той день він разом із дружиною поїхав зняти кошти з карти. Біля банкомата йому й вручили повістку. Дружина була вагітна другим дитям. З тих пір – більше двох років служби у «гарячих» точках і лише три короткотермінових відпустки. Вперше приїхав на хрестини синочка Дениска у грудні 2022 року. Потім ще раз побував удома у червні 2023 року та на Великодні свята 2024 року.

Андрій потрапив у 63 окрему механізовану бригаду. Після навчань на Львівщині їх відправили на Херсонський напрямок. Згодом – у Бахмут. Потім – під Лиман. І так постійно на найнебезпечніших ділянках фронту. Він був у розвідувальному загоні. Разом з побратимами виконував надважливі завдання.

Мама пригадує, як не раз дивом виживав, як у прямому значенні мало не голий залишався. Було таке, що скинув коротеньке відео, де він у бушлаті і в шортах. Тоді майже все згоріло. Добре, що самі живими залишилися. І таких надважких ситуацій було чимало.

Згодом пережитків іще додалося. У прикордонники пішов служити середульший син Ігор і опинився в зоні бойових дій. Він – мінометник групи швидкого реагування. Удома залишилися дружина Олена і двійко дітей. Слідом за хлопцями пішов на війну і брат Галини Михайлівни Геннадій. Сказав, що йому соромно, що племінники служать, а він удома.

За Андрія хвилювалася найдовше. Постійно казала: «Дитино, я нічим тобі допомогти не можу. Тільки молитвою. І молитися не перестаю!» Він завжди дякував за молитви і розповідав, що саме вони його рятували. Сам молився. Іконку Божої Матері завжди при собі тримав, молитву воїна повторював, у Новий Заповіт заглядав не раз. Удома мама і дружина жили від дзвінка до дзвінка. Від повідомлення до повідомлення.

- Скільки вже разів таке було, що думали, що якась біда сталася, особливо, коли вночі має повернутися, а на зв’язок не виходить. Починаємо до хлопців писати, питати, що він і як. Скажуть, що живий, і вже легше на серці. І скільки таких ночей було!

Коли повертався з позицій, телефонував додому. По життю він був дуже серйозним, але коли бачив на екрані синів, посміхався і жартував. Молодшенький Дениско постійно хотів тата поцьомати. Торкнеться до екрану, і дзвінок зривається. А тато по той бік слухавки радів за свою малечу і душею до своїх хлопчиків, до рідних летів.

Побратими пригадують його особливі риси. Серйозний, діловий, похмурий. Завжди всіх слухає, а потім як видасть якийсь жарт, то хлопці зо сміху падали. Його любили за справедливість, за щирість. Він був такий, що не терпів підлабузництва. Простий і конкретний.

- Якось, - пригадує дружина Алла, - зателефонував і попросив, щоб приїхала разом з дружиною друга Оксаною до них, бо Оксана сама боїться. Коли ж врешті із нею зустрілася, щоб разом їхати, виявилося, що їй її чоловік Віталик таку ж версію розповів. Вони шукали позитив навіть тоді, коли було найскладніше.

Андрій готувався до відпустки. Відбував останні бойові завдання. Чекав на повернення з відпустки товариша Богдана і мав їхати додому. Рідні орієнтувалися, що приблизно 20 листопада приїде, бо в Дениска 24-го день народження. Рвався додому, бо хотів наживо почути, як говорить син, а він тільки нещодавно розговорився.

31 жовтня повернувся з позиції. У суботу 2 листопада сказав у розмові дружині, що завтра йде знову на завдання. Ситуація складна. Але робити роботу вони мусять. Просив не «трезвонити». Сам повідомить, коли повернеться. 3 листопада пішов на позиції. Останнє, що переглянув, відео з дому, на якому старший син Максимко збирає свою дитячу валізку. Бабуся питає: «Куди то ти їдеш»? А він каже: «До татка. Насварю командира, щоб відпустив його»! Андрій переглянув і вподобав це відео, але наступних два, як діти нібито читають книжечки і як мультики разом дивляться, так і залишилися непрочитаними.

Коли йшов на бойовий вихід, попередив рідних, щоб не хвилювалися. Може бути всяке, бо йдуть на нову позицію. Тиждень жили у напрузі, але стримували емоції, бо часто не виходив на зв’язок по кілька діб. Та коли пішов уже другий тиждень, як він не в мережі, Алла написала до водія, який завозив хлопців у потрібне місце. Він відписав, що з Андрієм все добре.

Потім у мережі з’явився побратим, з яким Андрій був на завданні. Заспокоювала себе тим, що, може, батарея в телефоні розрядилася. Разом з мамою думали, що він спеціально на довше залишається, щоб додали дні до відпустки. Напруга дедалі більше наростала. Добігав до кінця уже другий тиждень, а побратими багатозначно мовчали. Ніхто нічого не говорив.

- Я відчувала, що щось сталося, бо не казали, що все добре, - бідкається Галина Михайлівна. - У неділю вранці встала (чи спала, чи не спала). Пішла до церкви. Я зазвичай телефона не беру. Алла попросила, щоб взяла. Як Андрій з’явиться, зателефонує. І вона подзвонила. Я вибігла. Думала, що Андрійко появився на зв’язку. А вона каже, що з військкомату приїхали. Нема Андрійка…

Він загинув 13 листопада під час бойового завдання. Хлопці, які знали про це, не наважувалися сказати дружині і мамі. Сповіщення рідні отримали 17 листопада. 18 захисника привезли траурним кортежом додому. Тремтячими руками обіймала полеглого сина на впізнанні мати, не стримував сліз і старший брат Ігор. Його відпустили зі служби. А в згорьованої дружини, в якої під серцем ще одне дитя, підкошувалися ноги.

Приїхали на похорон Андрія Григоренка і побратими: і ті, з якими ходив на завдання, і з інших взводів, і ті, хто вже демобілізувався. Плакали, добрим словом згадували свого товариша.

А далі на Галину Михайлівну і Аллу чекав новий етап – коли вити хочеться від болю, а не можна, бо діти все бачать. Щоб не завдавати дітям психологічних травм, їх забрали родичі Алли в Гуту. Коли ж повернулися додому в Заболоття, свідому позицію проявив старший Максимко.

- Ми живемо на в’їзді в Заболоття, - розповідає Галина Григоренко. – Завжди зустрічали кожного загиблого героя. Діти наші розкладали квіти на дорозі, з прапорцем стояли. Максимчик приїхав додому і каже: «Бабусю, чому квіти аж до нас додому посипали»? Ми йому казали, що тата привезуть. Він запам’ятав і кілька разів перепитував: «Коли вже тата привезуть? Коли хоронитимуть»? Як чотирирічній дитині пояснити, що татко більше ніколи не приїде? Він дуже переживає і відчуває нашу тривогу. Питає: «Татко вже і на мій день народження не приїде»?

Алла додає:

- У неділю, коли принесли сповіщення, що Андрій загинув, я вкладала дітей спати. Максимко каже до мене: «Мамо, то в нас тепер уся сім’я – ти, я і Дениско»? Він маленький, але такий кмітливий!

Діти не дають Григоренкам впадати у відчай. Галина Михайлівна каже, що внучок просить, щоб не плакала, як тільки сльози на очах побачить:

- Йдемо в неділю з церкви. Сніг падає. Скоро свята, нашого Андрійка немає. Я плачу, бо мені болить, а Максим забігає наперед і каже: «Бабо, я бачу-бачу»! - Дивлюся на них і серце крається, бо ті дітки тата не матимуть. Як їм важко буде в житті!? Тата ніхто не замінить!

В Андрія Григоренка було багато планів. Під час кожної відпустки щось хазяйнував по господарству. Заздалегідь приготують потрібні будматеріали, а він приїде – і весь у роботі. Усі вони неабияк чекали закінчення війни і демобілізації Андрія. Господарство, діти, старенька хвора бабуся. Усьому старалися свекруха й невістка лад давати. Галина Михайлівна ще на роботі – працює у школі вчителем. Але знали, що повернеться з війни Андрій, і все буде, як раніше. А зараз, куди не глянь, усе нагадує про нього, все, до чого він приклав свої роботящі руки.

З трепетом зберігають жінки усі речі Андрія. Серед них грамоти за підписом командира бригади за сумлінну службу, прапор України з підписами побратимів і побажаннями перемоги. Його цінували товариші по службі. Навіть пропонували перейти у командний склад, але відмовився, бо мав «некомандний» характер.

Галина Михайлівна з трепетом розповідає, як підтримали їх найдорожчі – сини Ігор та Володимир, невістки Олена і Наталія, дружина брата Алли Ольга, сестра з Дніпра. Каже, якби не вони, не їхня любов, напевно, не витримали б. Вона дякує усім-усім, хто був із ними в скрутну хвилину, хто взяв на себе тягар організації похорону, підтримав словом, ділом, думкою. І молить Бога, щоб другого сина Ігоря повернули із зони бойових дій хоча б десь ближче додому, бо одну дитину вона вже схоронила, а серце рветься за другим сином – 27 листопада він уже поїхав у свій підрозділ.

Попереду у Григоренків важливий етап. Дай, Боже, Аллі благополучно виносити і народити дитину, якої так і не дочекався тато. У них була прекрасна сім’я. За роки подружнього життя вони так і не встигли набутися разом. Горіли один одним, жили один заради одного і заради діток. Ловили кожен момент, аби відчути повноту сім’ї, і будували щасливі плани.

Пройдуть роки. Пекучий біль утрати трохи притупиться. Виростуть діти. Кажуть, дітей-сиріт сам Бог годує. Зараз вони маленькі і тільки своїми дитячими серцями відчувають тривогу мами й бабусі. Максимко грається своїми улюбленими звірятами (любов до тварин тут, видно, передається у спадок). З нетерпінням чекає наступного ранку, щоб іти в дитячий садок. Дениско вчиться говорити. По щирих молитвах цих маленьких ангелів, віримо, Бог пошле Україні мир, тато-герой охоронятиме їх з небес і здійсняться побажання, написані на прапорі, що висить у їхній кімнаті: «Все буде Перемога»!

Читайте також: