Разом з ним загинуло ще три бойових медики: війна забрала життя лікаря-хірурга з Волині

Про це пише газета Ратнівщина. 

Повідомлення про його загибель сколихнуло не лише Ратне, де він жив ще з початку 2000-х років, і Щедрогір, де народився й виріс, де живуть його батьки і родичі дружини. Ця звістка приголомшила усіх, хто його знав як людину і як лікаря, хто будь-коли звертався до нього за професійною допомогою.

Олександр Ковч був легендарним лікарем. Символічно, що він загинув саме напередодні дня медичного працівника, який відзначають 27 липня. Усі, хто залишав свої коментарі під повідомленнями про його загибель, писали, що він – лікар від Бога, і дякували за те, що був у їхньому житті, лікував і допомагав.

Кажуть, що хірурги – це особливі люди. Олександр Петрович саме таким і був. 20 років практичної роботи в області хірургії. Цьогоріч саме стільки виповнилося з моменту запису у трудовій книжці про працевлаштування лікарем-хірургом.

Його професійний шлях розпочався зі студентської лави в Івано-Франківській медичній академії. Після її закінчення пішов на інтернатуру в Луцьк. У 2002 році зарахований на інтернатуру в Ратнівську районну лікарню лікарем-хірургом. З 2004 року уже працював у поліклінічному відділенні. Паралельно розвивалося особисте життя.

Дружина Олександра Ковча Ольга пригадує, як вони познайомилися. Хоч виросли в одному селі – в Щедрогорі, та один про одного нічого не знали.

- Коли він закінчував 11 клас, я закінчувала лише п’ятий. У нас було п’ять з половиною років різниці у віці. Я закінчила школу, пішла вчитися у Тернопіль на вчителя. І якось ми зустрілися в нашому сільському клубі. Він запитав мою тітку Таню, що це за дівчина. Вона розповіла, хто я і чия. Він здивувався: «Коли ж вона виросла»?! - Почали спілкуватися. Телефонів тоді не було. Листів ми один одному не писали. Бачилися при зустрічі. Але вже тоді розуміли, що не можемо один без одного. 7 серпня 2005 року зіграли весілля, бо з вересня мені треба було їхати на навчання. 7 серпня було би 19 років нашого подружнього життя…

Жили Ковчі, як звичайна сім’я. Олександр – лікар, Ольга – вчителька. 5 років мешкали у лікарняному гуртожитку. Паралельно зводили власний будинок. Господар, скільки міг, робив усе власними силами. Родичі допомагали. Тим часом він самостверджувався як хороший лікар. У 2015 році його мобілізували до лав ЗСУ. Була гостра потреба в лікарях. Був лікарем-хірургом у тодішньому Артемівську (тепер Бахмут). Доводилося працювати і в безпосередній близькості до нульових позицій. Загалом півтора року служби військовим медиком у різних умовах.

За час служби нагороджений двома відзнаками – «Учасник АТО» та «За участь в антитерористичній операції».

Коли він повернувся з армії у 2016 році, працював знову у Ратнівській лікарні. Наприкінці 2016 року був звільнений. Їздив за кордон на заробітки – працював фізично. У 2020 році отримав запрошення працювати хірургом у Заболоттівській лікарні.

Ольга пригадує, що чоловік вагався, чи погоджуватися йому на роботу. Але вона його підтримала, бо вважала, що такі руки, як у нього, повинні працювати для допомоги людям, а не на заробітках за кордоном. Люди його цінували. Через рік – на початку 2021 року – запросили у Старовижівську багатопрофільну лікарню. Там він вів прийом у поліклініці, але був і оперуючим хірургом. До нього зверталися пацієнти не лише зі Старовижівщини, а й з Ратнівщини.

6 листопада 2022 року Олександра Ковча мобілізували в ЗСУ як лікаря, оскільки був лейтенантом запасу. Потрапив у 35 окрему бригаду морської піхоти. Спочатку був на Донецькому, потім на Херсонському напрямках. Постійно у стабілізаційних пунктах, де треба було миттєво приймати рішення щодо порятунку життів важко поранених бійців. Працював ординатором.

Серед побратимів був найстаршим і за віком, і за званням. Ніс повну відповідальність за життя поранених військових, які потрапили у їхній стабпункт. У «гарячу» пору на надання допомоги одному військовому приходилося лише 10-12 хв. За цей час бригада стабілізаційного пункту повинна перевірити домедичну допомогу, яку бійцеві надали в евакуаційній машині чи безпосередньо на місці бою, стабілізувати пораненого, щоб його можна було довезти до лікарні, де йому буде надана більш кваліфікована допомога. Але нерідко бувало й таке, що приймали рішення про термінові операції – тут і зараз, бо до лікарні поранений не дожив би.

Скільки болю бачили очі і пропустило через себе серце Олександра Петровича, знає один тільки Бог! Коли приїжджав у відпустки, ділився пережитим із рідними. Розповідав про наболіле. Казав, що найважче, коли не вдається врятувати молодих хлопців. Постійно підкреслював, що він уже пожив життя, а шкода тих юнаків, які просять про допомогу, а доводиться приймати болючі рішення про ампутацію рук, ніг…

Він бачив смерть мало не щодня. Він видирав із рук безжальної смерті тих, хто був на волосині від неї. Сприймав реальність такою, яка вона є, - не раз казав, що може загинути, бо працює під постійними обстрілами. Рідні не раз чули у слухавці, як «бахкало»… Але з відпусток повертався назад, бо був переконаний, що потрібний медикам-побратимам. Він старший, має досвід і холодний розум. Їм без нього буде важко. В обіймах дружини, батьків, друзів і близьких знаходив заспокоєння.

- Він постійно казав: «Потерпи ще трошки. Тобі тут важко, а мені там! Потерпи, рідна, потерпи! Я щасливий, що ти мене чекаєш, що ти до мене дзвониш, що ми все в купочці!» - цитує щемливі розмови з чоловіком Ольга.

- Який він був чоловік! Як мені було з ним добре господарювати, планувати щось! Якщо він чогось не вмів, то знав, як це організувати. Що просила, він все робив. Все вчився на своїй хаті: шпаклювати, класти плитку, користуватися будівельними електроінструментами. Альтанку сам змайстрував, паркана зробив. У нього все виходило з першого разу. Був дуже прискіпливий і вимогливий до себе – сто потів з нього вийде, але він завершить справу до кінця. Все завжди до ладу робив.

Про таких, як Олександр Петрович, кажуть «рукастий». Він був неабияким господарем. Любив садок. Стежив за ним, обрізував, доглядав. Жив музикою, яка в нього у венах текла. Грав на гармошці. Ще у шкільному оркестрі на трубі грав. Понад усе любив слухати по радіо українську музику. Все в нього було під музику.

Підтримував теплі родинні стосунки з батьками Любов’ю Павлівною та Петром Олексійовичем, братами Юрієм та Ігорем (Олександр був середнім сином у сім’ї Ковчів).

- Він ніколи не був скупий, нічого не шкодував ні для своїх, ні для моїх рідних. Дуже любив племінників, і вони його обожнювали. Ніколи не сказав ні слова за подарунки для дітей. Навпаки завжди заохочував, щоб купила, що їм треба, і дарував завжди від щирого серця, - пригадує Ольга.

Особливе місце у серці Олександра було для їхнього лабрадора. Коли був удома, доглядав за своєю домашньою улюбленицею Блекі, спілкувався з нею, а вона відповідала йому собачою вірністю. І зараз вона страждає за господарем разом із родиною – не гавкає, виглядає, чекає, що він повернеться додому живий і неушкоджений.

Востаннє Олександр Ковч вийшов на зв’язок 26 липня. Вранці спілкувався з Ольгою телефоном. Вона каже, що ще об 11:05 год. прочитав її смс, а вже о 13:30 год. відповіді не було. Стабілізаційний пункт, у якому він працював разом з побратимами, накрили артилерійським вогнем. Разом з ним загинуло ще три бойових медики: Роман Ігнатов, Микола Станчев та Дмитро Бабяк. Наш Олександр Ковч загинув під час виконання свого покликання лікаря, гідно несучи честь офіцера-медика.

1 серпня тіло Героя востаннє прибуло на рідну землю. Зі сльозами на очах зустріли його ратнівчани, а на «рідному кутку» - сусіди і колеги-медики. Біля дому відбулося прощання з загиблим. Священники Ратнівського благочиння відслужили панахиду за новопреставленим воїном Олександром. Протоієрей Анатолій Гурський пригадав, яким жертовним і самовідданим лікарем був загиблий воїн. Закликав усіх, хто його знав, чиє серце огорнулося смутком через його загибель, щоб скорбота перетворилася у палку молитву за його душу, бо він пішов рятувати чужі життя і своє віддав, щоб ми жили в мирі.

У пообідню пору траурний кортеж вирушив від дому загиблого захисника на його малу Батьківщину – у Щедрогір. Встелена квітами дорога в усіх селах і сльози на очах, бо його знали всі за «золоті руки» і добре серце.

Востаннє Олександр Ковч побував біля батьківського дому, після чого у храмі святої праведної Анни с. Щедрогір священники Гірниківського благочиння звершили відспівування Героя. Настоятель храму протоієрей Сергій Шамайло у словах щемливої проповіді наголосив, що своїм жертовним життям він заслужив у Бога вінець Царства Небесного, бо душу свою віддав за всіх нас. Просив молитися за його вічний спокій і за те, щоб Бог змилостивився над нашою Україною і послав мир, щоб не стрічали ми наших Героїв у трунах, не плакали над їхніми домовинами.

До присутніх звернувся Ратнівський селищний голова Віталій Бірук. Він закликав пам’ятати про подвиг Олександра Ковча і невпинно турбуватися про його родину – батьків, дружину, бо перед захисником ми в невідплатному боргу. До глибини душі пройняли слова колеги Олександра Ковча зі Старовижівської лікарні Андрія Ковальчука та старости Щедрогірського старостинського округу Раїси Панасюк.

На знак пам’яті про те, що Олександр Ковч не зрадив своєму військовому обов’язку, дружині Ользі передали прапор України, після чого тіло предали землі.

У два простих слова «Саша Хірург» (так його всі називали) кожен раніше вкладав свій зміст – комусь допоміг, полікував, прооперував, когось послухав, дав пораду. Напевно, в сотні, тисячі разів стали ті слова для всіх ще дорожчими, бо людей на похорон зійшлося стільки, що жоден об’єктив камери не вмістив би такого велелюддя. Такі люди, як він, – це люди-титани, прості і надзвичайні водночас....

Читайте також: 

• 34-річний прикордонник з Волині вижив у пеклі війни, а загинув на мирній території
• Ціною власного життя зупинив просування ворога: спогади про Героя України з Волині
• 14 разів ходив до військкомату: Герой з Волині понад два місяці вважався зниклим безвісти