Пішов на війну у 18, втратив ногу у 22: історія лучанина, який хоче повернутися на фронт

Про воїна розповідає Суспільне. 

— «Сашка». Цей позивний не намагалися змінити за роки у війську?

Позивний мені дав командир бригади, на той момент він був командиром батальйону. Знав мене ще малим — я завжди серед пацанів був наймолодшим і до мене говорили пестливо — «Сашка». Так і прижилося.

— Сашо, найперше — ви як?

Та могло бути гірше, тому — нормально.

— Ви днями повернулися зі сходу, були в побратимів і, напевно, в тих місцях, де були понад рік тому?

Ні, то вже інші місця. Змінили ж хлопці напрямок, тому, навпаки, я в нових місцях був для себе. Прекрасно. Це для мене міні-відпусточка. Просто знов вкусив той смак життя і вернувся з новими силами.

— А що дає сили там? Хто?

Та хлопці. Саме відчуття того життя прифронтового. Робота, яка працюється і, не зважаючи на все, час від часу хлопці встигають навіть якийсь шашличок смажити.

— 20-та бригада «Любарт», з нею ви пройшли усі етапи становлення. Як це було?

Та що розказувати? Ми знали, що можемо багато чого. Конкретно в нас були всі свої люди — всі один одного знали. Один в мене там був побратим з дитинства. Інших побратимів знаю з 14-15 років. І ти їх всіх знаєш, як облуплених. Вам дають зброю і ви їдете робити роботу.

— Тоді розуміли в чому суть тої роботи? Що тоді, взагалі, розуміли?

— Єдина задача — це встигнуть повоювати, вмерти і щоб батьки отримали виплати. Все.

— Бажання бути військовим — коли воно прийшло?

Чесно? Та геть змалечку. Десь роки три мені було і на один з моїх днів народжень хресний подарував мені військову форму і пістолетик. Ну і все, понеслось. Ніхто в родині не був військовим. Батько був моряком по молодості.

— Як сім'я реагувала?

Коли ми першу мали розмову з мамою, то вона була тоді на нервах і казала: «Я тебе нікуди не пущу». Це мені десь років 16 було. Там були істерики, але коли настало 24 лютого, ми всі зранку проснулися від вибухів, бо живемо недалеко від аеродрому. Мама щось намагалася сказати, але в нас тоді була дуже коротка розмова. Я сказав: «Можеш нічого мені не говорити, бо це ні на що не повпливає».

— Що було в голові тоді? От в той перший день повномасштабної?

Ми знали про можливі якісь моменти ще, напевно, за тиждень до того. В нас була інформація. І в нас вже були обговорені плани дій. Як настав цей момент, ми просто по ньому почали діяти. Я не спав до 4:00 ранку, десь в мене вийшло заснути, потім під прильоти прокинувся, зібрав речі і пішов на точку збору. Тоді я ще був студентом технічного коледжу Луцького Національного технічного університету.

— Ви не довчилися?

Довчився. Диплом я здавав, будучи на Запорізькому напрямку. 2022-й рік, якраз літом ми туди виїхали. Конкретно в нас, як просто звичайних добровольців, ніхто не вірив. Макаки з автоматами.

— Що ви вміли на той момент?

Та насправді багато чого вмів, я так вважаю. Різні маніпуляції з автоматами вмів проводити. Такмед я знав на більш, ніж відповідний рівень. Фізична підготовка була непогана. Шкутильгала тактика. Не скажу, що нічого не знав, але і не скажу, що достатньо. Десь посередині.

«На першому бойовому виході злякався зайця»

— Досвід на війні це ж не про вік?

Точно не про вік. Це про те, як людина сприймає війну і сприймає цей досвід, який йому дає війна. В підрозділі на той момент серед моїх побратимів були і однолітки, і старші чоловіки.

Напрямки, де воював — Київщина, Запоріжжя. Далі — Бахмут, Херсонщина. Знов Запоріжжя, це вже контрнаступ був. Знов Херсонщина. Серебрянський ліс і далі…

— Перший бій, перший вихід  — розкажіть.

Перший бойовий вихід дуже смішний, але дуже для мене повчальний. Радий, що були такі люди, на яких можна було покластися, а не на себе одного. Грубо кажучи, 2022 рік — це війна, де всі били один одного палками. 2026-й рік вже там бластери, дрони і зовсім інші тактики, і зовсім інші книжки, по яких ти працюєш.

Вважаю, що дуже повезло мені в цьому плані, що я не зробив оцей вибір — «піду воювати в 25». Зараз великий потік інформації, швидко треба вчитися, щоб вижити. Я вчився поступово з місяця в місяць, фактично, щось нове з'являлося. Одразу це оцінював, пробував, зразу думав, як цьому протистояти.

На першому бойовому виході я злякався зайця, думав, що все — мені смерть. Ну, двох зайців. (сміється) От, наприклад, на Запоріжжі ґрунти дуже тверді, і ті ґрунти можуть тебе і прибити, якщо десь полетить тобі в голову. І так само звук на них відбивається, як на бетонній плиті. Якісь такі маленькі приколи з якихось участків фронту ти для себе підмічаєш, і тобі на наступні рази легше.

— Перелічили дуже багато точок, це і різні напрямки. Де було найгірше?

Не готовий вам сказати. Повсюди була своя романтика. Назвемо це романтикою. Було таке, що доля тебе рятувала від моментів, коли ти міг вмерти просто на рівному місці.

Херсонщина — це, взагалі, водна перешкода, ти маєш її форсувати і заїжджаєш на підконтрольну ворогу територію і там вже робиш свою роботу. Потім ти приїжджаєш в Серебрянське лісництво, там густий-густий ліс. Це по-іншому.

Якщо по втратах, то найгірший напрямок — це якраз таки Херсонщина, коли тільки-тільки починалися Кринки. В Серебрянському лісництві теж було по-своєму і прикольно, і важко в деяких моментах. Важко, коли нас штурмували, а прикольно — це сидіти в засадах і чекати, щоб пі*ара вбити.

— Про страх в такі моменти. Він є, чи якось нівелюється?

Я не знаю, як сказати. Не хочу голосно кричати і розказувати, що я там воїн, в якого страху немає. За весь час служби в мене був єдиний раз такий стан, що мене дуже гальмував. Це дуже заважало, бо ти не можеш ясно мислити. А страху, як такого, не було, оскільки ти завжди йдеш і знаєш, що в тебе є план. Якщо тебе «затрьохсотять», ти знаєш, що будеш робити. Я завжди був впевнений в своїх хлопцях, я завжди був впевнений в своєму командуванні.

— Втрати. Болюча річ. Як переступити через це і йти далі воювати і жити?

Не знаю... Я не знаю, як на це відповісти. Для мене досі втрати не прожиті. Був на могилах двох своїх хлопців — в друга Аркана і в друга Фокса, з якими багато що ми пройшли. Я не до кінця можу прожити цю втрату. Напевно, проживу вже тільки після того, як десь закінчиться війна і ми вже трошки почнемо займатися внутрішніми питаннями країни, а не зовнішніми.

«Плоть розірвана пахне по-іншому»

— Ваше поранення. Це було трохи більше року тому. Розкажете?

Та розкажу. Нам дали добро робити в батальйоні свій взвод розвідки. Ми, як «старічки», я і ще декілька хлопців, в тому числі і друг Фокс, очолили цей взвод розвідки, відібрали собі хлопців, робили їхню перепідготовку, з'їздили ще на злагодження, відпрацювання різних дій.

В одній зі смуг в районі села Леонідівка треба було завести нашу піхоту на додаткові позиції і паралельно вивести з собою суміжників, які були в оперативному оточенні більше 60 днів. Задача була максимально важка в плані маршруту. Я свою групу завів прекрасно — за ручки взяв і за собою повів, бо перед тим, як йти на задачу, я сам ті тропи пройшов.

В якийсь момент, коли ми вже верталися назад, я вивів суміжників в безпечне місце. Мій побратим вів другу групу. Я забрав його, сказав: «Іди відпочивай», бо потрібно було трошки перевести дух. Пішов забирати його хлопців, кожному з них казав: «Мужчини, від мене не відходьте». Там була відкрита місцевість, але біля нас були кущики. Повністю карту мінувань ми не знали. Я нагинаюся, піднімаюся і боковим зором бачу, що вони від мене відходять. Хочу сказати якесь слово і не встигаю. Вибух. Так почалась історія мого виживання.

— Ви в свідомості були весь час?

Думаю, якби я не був у свідомості, могло бути набагато гірше — міг би залишитися без всіх чотирьох кінцівок. На моменті поранення вони усі були переламані. Пацани перекинули на рацію, що я — «200». Але в якийсь момент я просто встав і почав бігти до них.

Перед тим я лежав головою в ягозі і думав: «А так все добре починалося. Оця задача була відточена на міліметри». Подумав, що треба вставати. Почув запах крові, вона пахне специфічно. Плоть розірвана пахне по-іншому. Починаю щупати. Ага, права рука на місці, але хрустить дуже сильно. Права нога щось там провертаю, чую, що теж якісь моменти. Палець переламаний, осколки в нозі вже відчував. Ліва рука не реагує. Ліва нога єле-єле прокручувалась. Фізично вона була, але відчував, що щось їй прям недобре було. Запідозрив, що, можливо, в мене масивна кровотеча.  

Як потім вже виявилося, в мене ще осколок залетів за вухо. Все крутилося, я не міг повністю розкрити очі. Я просто біг і кричав, що я «300». Слава Богу, що ліве вухо було ціле, то чув, що хлопці десь там. На свій страх і ризик по тому полі мінному до них і добіг. Турнікети накладали побратими. І поки мене кейсевак віз, я встиг відключитися, поспати трошки. На медеваці дівчата мене привели трохи в чуства, надали першу більш серйозну допомогу медикаментозну. Після того Дружківський стабілізаційний пункт, там ампутація відбулася.

—Ви ще не знали в Дружківці, що немає ноги?

Ні. Мене дівчата-медикині поцілували в лоба, дали укол і проснувся я в Дніпрі в реанімації. Було таке враження, ніби мені кувалдою по голові дали. Розумів, що в мене було поранення, розумів, що це за поранення. Я не чув звуків дронів чи якихось скидів. Розумів, що це протипіхотна міна. Розумів, які могли бути наслідки.

— Хто був біля вас?

Командир мого взводу на той момент, зараз командир роти. Мама приїхала. Брат мій і кращий друг побратим був.

— Наскільки ці люди потрібні от в такий момент?

А чого ні? Прикольно було. Я хоча б знав з перших з перших уст, що сталося. Відчуття, що от я нікого не хочу бачити, на той момент не було.

Я встиг похудати за цей весь час. На задачі був 84 кг, а потім важив десь в районі 58 кг. Оскільки на руці був турнікетний синдром, це все розрізалося, чистилися м'язи, складали кістку, виправляли пальці, бо осколок пробив наскрізь руку. В Дружківці було дві операції. В Дніпрі в реанімації операція по реампутації, потім друга реампутація, потім знов чистка ран руки, потім ще одна операція підправка.

— Як рука зараз?

Набагато краще, ніж була. Лікарі дивувалися, що я відчуваю ці пальці, оскільки, поранення дуже важке. От в побуті все абсолютно можу. Навіть як займаюсь зі зброєю, типу підключати її для стрільби, для якихось маніпуляцій зі зброєю. Хоча в мене зараз немає такої сили, як було раніше в цих пальцях. Якщо раніше про відтискання міг тільки мріяти, то зараз вже від столу нахилитися і під кут 45 градусів можу зробити хоча б 15 відтискань.

— Це робота ваша, робота реабілітолога?

Моя, реабілітологів і всіх наступних лікарів, які мені допомагали. Після Дніпра я попав в лікарню Святого Пантелеймона на Львівщині. Там провели ще пару операцій. І вже після того я попав в Superhumans. Там пройшов протезування і наступні операції на руку теж відбувалися там.

Найбільше я завдячую це якраз таки реабілітологам Superhumans. Те, що там ми з дівчатами зробили дуже багато роботи. Через біль, через небажання. Дуже було складно. Але розумів, що хочу, щоб ця рука функціонувала.

— Як вправляєтесь із протезованою ногою?

Мені зробили нову, більш спортивнішу гільзу, бо вже пройшло трошки часу, я вже набув найвищу категорію, яка можлива на цьому протезі. По рухливості. Тепер осталось просто от жить жизню і ходити.

Все робив по відчуттю. Заболіла нога — дійшов до палати, зняв ногу, сів на крісло колісне і пішов свої там справи далі робити. Не було в мене такого, що хочу пройти завтра 8 000 кроків. Просто жив життя і не сидів на місці.

«Планую жить життя»

— Ваша недавня поїздка до побратимів. Як ця зустріч відбулася?

Мало насправді. Чесно, в мене вже от в останні дні, коли розумів, що треба збиратися, я б не їхав би звідти. Настільки все по-домашньому, по-справжньому. І всі свої хлопці, з якими ти ділив один енергетик, курив одну сигарету і ходив в туалет в одну яму, що просто не хотілось звідти їхати.

Життя там набагато легше в моєму розумінні. Бо твоя задача, як військового, — це слідкувати за собою, постійна підготовка, бажання розвиватися і готовність до виконання задач. Це твоїх чотири основних правила, за якими ти мусиш жити. І якщо ти за ними живеш, ти їх притримуєшся, життя в тебе прекрасне.

— А скільки таких правил тут, в цивільному світі?

Не готовий вам сказати. Мені не подобається тут. Я не знаю, як це описати. Там кожен день ти стаєш кращим за себе вчорашнього, день, коли ти готовий зробити свою останню задачу, день, коли ти готовий чимось пожертвувати. Можливо, тому життя там більш справжнє, більш яскраве. От і я тільки туди заїхав - перший день адаптації, на другий день все пішло як по маслу. Я відчув таке полегшення, бажання жити і розвиватися дальше.

— У вас кращі роки минули на війні. Не шкодуєте? Який маєте план на життя?

Ні, не шкодую! Планую жить життя, кормить любиму обізяну, виховувати дітей і стріляти на полігоні.

— Ви готові вчити?

Готовий в моральному плані. В фізичному — не знаю, але буду ходити на руках і вчити людей. Поки план на найближчий рік зробити ще одну операцію, майже кінцеву, я надіюсь. Поставити електронне коліно. Рука вже відновилася, почну з нею займатися більш важчими фізичними навантаженнями. Далі — повернення в стрій, до хлопців і виконувати задачі

— Вас чекають?

Так. Я говорив з командиром і він сказав — «так». Моє життя з військом тепер назавжди.

— Про закінчення війни думаєте? Ви його бачите?

Ні. Не передбачається поки, на даний момент, закінчення цієї війни.

Читайте також:

• Після важкого поранення знову пішов на фронт: історія водія «Сталевої Сотки» з Волині
• Пройшов Серебрянський ліс, пережив важке поранення: історія ветерана Віктора Рябчуна з Волині
• «Дрон можна замінити, життя побратима – ні»: історія захисника з Волині