Спогади про Анатолія Мазура з Каменя-Каширського - добровольця, який у перший день війни поїхав боронити Київ

Анатолій Мазур із Каменя-Каширського - один із тих добровольців, які в перші години повномасштабного вторгнення поїхали обороняти Київ, а через 2 роки 7 квітня його серце раптово зупинилося, не витримавши наслідків війни та хвороби.

Спогади про Героя опублікувала газета «Полісся».

Анатолій зростав у багатодітній родині, де виховувалось четверо синів та донечка. Після школи відслужив півтора року «строчку» в інженерних військах. Тато Юрій Мазур пропрацював у лісгоспі 30 літ. Тож і трудова стежка другого за рахунком сина також потягнулася до цієї ж установи. Спочатку Толік був кранівником, потім стропальником (кріпив металевими тросами деревину для транспортування).

У ті молоді роки на роботі пережив перше велике душевне потрясіння – у нього на руках помер колега й товариш, що зазнав травм під час обриву строп на вантажівці. Трагедія добряче підкосила ментальний стан молодої людини. Тож згодом подався на заробітки за кордон. Там опанував не один вид діяльності. Займався свого часу й ремонтними та реставраційними роботами у храмах Почаївської лаври. За тими різними роботами й клопотами якось і не женився. Та й батьків одного за одним Бог забрав у світ мертвих: 18 років тому згасла життєва свіча матері, а ще через одинадцять літ не стало й тата.

«Я гостював саме у сестри в Вишгороді, коли пролунали перші вибухи повномасштабного нападу рашистів. Сказати, що там це було добряче відчутно – це нічого не сказати. Одразу о 5 годині ранку зателефонували в Камінь-Каширський. Кажу Толікові: війна почалася. Він якось з недовірою на це зреагував. Потім у нас зник зв’язок. А через три години він вже сам до нас додзвонювався підтвердити, що війна таки почалася, і не тільки біля Києва, а по всій країні.

Тим часом ми збиралися евакуйовуватись з Київщини, адже Гостомель був дуже близько від нас. Поки ми виїхали, то був вже вечір 24 лютого. У цю мить наш Анатолій разом із товаришем Миколою Цюриком, котрий перший із камінь-каширців поліг у великій війні, вже відправлявся автобусом обороняти столицю. Він встиг від ранку записатися добровольцем у 14-ту бригаду», – розказує наймолодший із братів-Мазурів Іван.

Спершу, правда, поліщуки стояли десять діб на Рівненщині, потім рушили стримувати й витісняти ворога з Макарівщини (Київська область). Там на третій тиждень бойових дій і обірвалося життя Миколи Цюрика, з яким Толік вирушав на фронт із нашого райцентру. Далі частину підрозділу оперативно передислокували на Миколаївщину. Звідти бійці волинської бригади почергово перемістилися в Запорізьку область, на Донеччину (Бахмут), Харківщину. Так Анатолій Мазур встиг за короткий термін побувати у різних регіонах країни, яких у мирний час так і не відвідав. Але, на жаль, не краєвидами там милувався.

«Пішов захищати столицю в перший день війни»: спогади про добровольця Анатолія Мазура з Волині

Кожна втрата побратима осідала важким каменем на серці. Додалася контузія, апендицит, в екстремальній обстановці активувалися інші недуги, що в домашніх умовах колись тихо спали. Так поволі здоров’я молодого чоловіка почало згасати. Змінювалися локації фронту, так само змінювалися й посади в камінь-каширця. Починав із мінометного взводу, потім був санітаром-стрільцем, стрільцем… Згодом йому довірили керувати групою.

Не раз ходила смерть геть близько біля Анатолія, просто за спиною. Колись, копаючи окопи, його група почула свист біля самих вух. Заледве встигли пригнути голови – зовсім поруч влучив й застряг у землі реактивний снаряд від «Граду», але, на щастя, не здетонував. І хіба то раз було, коли ангел вберіг їх від рашистських обстрілів? Та чи думав тоді солдат Толік, що смерть зустріне його у 40 літ вдома? Відслуживши понад рік, потрапив на лікарняне ліжко з апендицитом. Після операції все ж повернувся в ЗСУ.

Ще через певний період служби знову «взяв перерву». Останнім часом був прикомандирований до 33-ої окремої механізованої бригади, проходив ВЛК, щоб знову повертатися на передову. Та під час останнього візиту додому відчув різке нездужання. «Швидка» раз за разом прямувала до їхньої хати, поки бійця, зрештою, не госпіталізували. На жаль, вирвати його з пазурів страшної хвороби, що, як окріп, раптово дала про себе знати, медикам не вдалося. Втретє повернутися до побратимів «Толянові» (так до нього зверталися на фронті) уже не судилося.

8 квітня рідний Камінь-Каширський попрощався з Анатолієм Мазуром. Цвіт його долі надто рано облетів: не встиг звити свого сімейного гніздечка, пустити родову гілку в майбуття. Остання для нього весна проводжала його до місця вічного спочинку то тугою снігових хмар, то усмішками виблискуючого сонця… А на порозі до Раю його зустрічав, мабуть, полеглий в бою три роки тому друг Микола Цюрик.