Дружно і господарюють і відпочивають: історія подружжя з Волині, яке 35 років разом

Про це пише видання «Нове життя» - новини Любешівщини. 

Він називає її ніжно – Іринкою. А вона, розповідаючи про захоплення чоловіка, лагідно кличе його Славком. У їхній розмові не чути підвищених тонів, вони з любов’ю дивляться один на одного й оповідають про своє життя, про хобі, які мають і в яких завжди відчувають підтримку своєї половинки. Все-таки недаремно колись переплелися їхні долі.

А відбулося то мов у книзі чи вигаданих історіях. Ківерчанка Ірина Йосипівна навчалася в луцькому училищі разом із жителькою Угринич. Сюди й приїхала одного вересневого дня на весілля. Мотоциклом у сусіднє село на гуляння добрався і В’ячеслав Григорович. Познайомилися. І так до душі припали один одному, що вже 28 жовтня відгуляли весілля.

«Мені казали тоді, що надто швидко після знайомства вирішили ми побратися. Я ж усе жартувала, що, буває, пари зустрічаються роками, а потім, одружившись, розлучаються. Натомість у нас он скільки часу в запасі буде, аби один одного пізнавати», – з усмішкою розповідає жінка про старт свого подружнього життя. Так вона і стала березичівською невісткою. І хоча спочатку Онисимови проживали в Ківерцях, там народилися їхні двоє синочків, у 1995 році таки перебралися у Березичі.

«На край світу. Саме так казали мої родичі, коли їхали до нас на весілля на другий день», – пригадує Ірина Йосипівна. Ось так вона і поміняла життя міське на сільське. І ніколи про це, зізнається, не пошкодувала. Ба більше, так вкорінилася в Березичах, що ніби й народилася тут. Уміє робити всю сільську роботу. Раніше ого-го яке господарство тримали Онисимови!

«Коник, четверо корівок у нас колись були, завжди свиней багато мали. Відповідно, й садили-сіяли теж немало», – каже господиня. Та й хоча живність дещо збули, все-таки поле обробляють. Минулого року понад шістдесят соток картоплі садили. Усе обробляють власним тракторцем, до якого мають різне начиння. Так і господарюють березновільці.

Цвітуть квіти біля хати і на полотні

З обох боків будинку Онисимових примостилися різнобарвні кущики хризантем – улюблених квітів господині. Їх Ірина Йосипівна навесні розсаджує на грядці за хлівом, а коли вже ті наберуться сили, розквітають, пересаджує рівненькими рядочками біля хати. Саме ж подвір’я від сільської вулиці оточене трояндами. Ці квіти обожнюють сини Онисимових, які наразі проживають у Канаді.

«А ще обов’язково саджаю гладіолуси – то улюблені квіти чоловіка», – розповідає Ірина Йосипівна, проводячи екскурсію подвір’ям. Що цікаво, не всі гладіолуси вона викопує на зимівлю, як це заведено зазвичай. Спробувала торік – і пересвідчилася, що холоди цибулинам не страшні, тож влітку насолоджувалися квітом і перезимованих у грядці рослин.

І все ж головне хобі цієї жінки – інші квіти. А ще звірі, птахи, різні узори на полотні. Ціла кімната просто потопає у цій красі. «Чоловік то називає моїм робочим кабінетом», – з усмішкою каже Ірина Онисимова. На стінах, на диванах – всюди висять чи стоять різні картини, які вражають влучно підібраними кольорами та майстерністю вишивки. До того ж різної техніки.

Спочатку, як розповідає наша землячка, вона вишивала хрестиком. Згодом сподобалося їй відтворювати красу на полотні завдяки бісеру. Перша робота – парні ікони на прохання сина.

«Ну а далі почула я, що є алмазна мозаїка. І теж вирішила собі спробувати. Ну дуже мені сподобалося. Тож замовляю схеми в інтернеті і складаю. А то недавно побачила, що можна набити килимок. Теж цікава схема. Виготовила для внука. Нещодавно вишила й вишиванки – для молодшого сина та його нареченої. А коли старший побачив, то й собі захотів. Ото зараз вишиваю йому й невістці. Теж у Канаду поїдуть», – розповідає Ірина Йосипівна, показуючи свої роботи.

Чимало з них – початих. Бо ж, зізнається, вишиває під настрій: то мозаїкою, то бісером, то нитками. На столі (робочій зоні майстрині) – бісер, нитки… А ще – лампи. Вони виручали жительку Березич, коли вимикали світло.

«Тоді чоловік мені робив світло завдяки акумулятору й фари. Так і вишивала», – каже майстриня, котра, до слова, займається рукоділлям цілий рік: навіть влітку, після тяжкої праці в полі, обов’язково відводить годинку-дві на улюблене заняття.

Біовулик допоміг позбавитися болю в спині

Так як із любов’ю про вишивку розповідає Ірина Йосипівна, аналогічно про всі тонкощі бджільництва може розказати голова сімейства В’ячеслав Григорович. Пасічникувати він почав років 25 тому. У вуликах-дуплянках, яким орієнтовно по двісті років, розводив перші бджолосім’ї. Нині ж їх є двадцять. Рівненькими рядочками розташовані у садку, що біля хати. Часто любить чоловік походити тут, порозмовляти з божими комашками, подивитися, чи все гаразд у них. Тому так болить Онисимовим те, що хтось почав… красти бджіл.

«Я ж уже роками займаюся цією справою. Бачу, коли рій вилітає або ж гинуть комахи. А то ні. Це просто їх забирають. Як влітку і шістдесят рамок хтось поцупив…» – із смутком каже березичівець. Йому це дуже болить. Бо ж, зізнається, навіть уявити не може, як піднімається в когось рука таке зробити.

«Я весь вік прожив достойно. Синів виростив, дав їм вищу освіту. Мені не соромно ні за себе, ні за дітей. Бо переконаний: завжди треба залишатися людиною. Тому для мене неприпустимі такі ось вчинки…» – зізнається В’ячеслав Григорович.

Але смуток у його голосі зникає, коли він починає знову говорити про бджоли. Про те, як готує їх до зими, як треба їх від кліща вберегти, як рамки краще зберігати не у закритому приміщенні, а де є вітерець і сонце, щоб міль не завелася.

Окрема любов і гордість господаря – біовулик, котрого самотужки змайстрував березичівець. І він, і дружина страждали на біль у спині.

«Тож чоловік і загорівся побудувати біовулик, бо начитався про його корисні властивості. Зізнаюся, я спочатку скептично до цього поставилася. Але на власному досвіді переконалася у дієвості», – каже Ірина Йосипівна. Спина і в неї, і в чоловіка перестала боліти. Та й не тільки в них, а й інших наших краян, котрі приїздили полежати на вулику. У цій «диво-хатині» влітку навіть і ночують Онисимови, бо ж, кажуть, то не лише корисно, а й приємно записати під бджолиний гул та аромат меду й вощини.

«А ще, готуючи бджіл до зими, треба по одному сантиметру льотка відкривати. Наприклад, сім рамок – льоток відкритий на сім сантиметрів. Цього в книжках не напишуть. Але так мені радив мій учитель, такі я поради даю нині молодшим бджолярам», – ділиться досвідом В’ячеслав Онисимов. Своїм учителем, а ще Людиною з великої літери він називає Степана Оласюка з Любешова, чиїх мудрих порад (до того ж не лише щодо бджолярства) дотримується у своєму житті В’ячеслав Григорович.

Має цей чоловік й інші захоплення, яким теж не зраджує роками. Неабияк любить порибалити. Тож частенько випливає човном на ріку, що недалеко від хати. А ще він – затятий грибник. Щоправда, до лісу Онисимови зазвичай виїжджають удвох, бо ж і Ірина Йосипівна теж любить позбирати гриби.

Наталія Муха.

Фото авторки та з домашнього архіву Онисимових.

Читайте також: 

• Регент церковного хору з Волині «підпрацьовує» гумористом та дарує радість людям
• Подружжя, яке понад 20 років не втомлюється допомагати людям: історія кохання медиків з Волині
• Пережила війну, втратила все, але знайшла нову надію в Луцьку: історія переселенки Валентини Момот