Слово Олени Пчілки повернулося до волинської «доми»: у Колодяжному презентували 12-томник письменниці

«176 років тому народилася Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, та, якій судилося згодом стати великою українкою, письменницею, публіцисткою, науковицею, яка взяла псевдонім Олена Пчілка. Ми, українці, дуже заборгували перед Ольгою Петрівною, перед Оленою Пчілкою. І заборгували, найперше, тому, що вже минуло майже 100 років після її смерті, а досі ми не мали повного уявлення про те, наскільки великою була ця особистість, наскільки велику роль вона відіграла у ту свою епоху. Наскільки вона талановита письменниця, науковиця», – зауважив упорядник Юрій Громик.

Доцент кафедри історії та культури української мови і багаторічна завідувачка музею Лесі Українки нашого університету Тетяна Данилюк-Терещук подякувала працівникам музею за те, що дали можливість у цей святковий день презентувати твори іменинниці Олени Пчілки.

«А ще, шановні друзі, я б хотіла дуже подякувати зараз своїм колегам, бо третина обсягу цих томів – наукові коментарі до праць Олени Пчілки», - наголосила Тетяна Ярославівна. 

Згадуючи етапи роботи над виданням, Тетяна Данилюк-Терещук зауважила: «Коли  стало зрозуміло, що цей проєкт з 10-томника переходить у розряд 12-томника, виникло питання, за які кошти це реалізувати. І ми розглядали різні варіанти, але відбулося чудо, бо з Пчілкою, справді, інакше не буває. Ми пам'ятаємо всі, що вона була меценаткою і багато видавала власним коштом. У нашому випадку добро повернулося зторицею. Дивна історія відбулася. Абсолютно для нас несподівано з'явилися кошти від пані Надії Лукши із Канади, волинянки за походженням. Все своє довге життя вона з чоловіком підтримувала українські проєкти. Несподіваний дзінок від канадійського адвоката, який пояснив, що для Музею Лесі Українки Волинського національного університету від пані Надії Лукши є певний дарунок. Ми справді були дуже здивовані і розцінили це не інакше, як історію, на яку вплинула Ольга Петрівна. Тому, дякуючи світлій пам'яті нашої меценатки Надії Лукші, маємо ще і ось таку історію до тої великої української щедрості, яку завжди виявляла Ольга Петрівна».

Більшість текстів у виданні були або вперше надрукована або вперше передрукована 100 років після її смерті. На жаль, її образ було звужено до двох варіантів: сувора мати Лесі Українки, і дуже часто тиражувався її образ як дитячої письменниці. Століття тому Україна вела екзистенційну війну, і зараз наша держава перебуває у фазі перманентної, одвічної боротьби за існування народу.

«Це був не просто досвід, це був виклик. По-перше, це часи повномасштабного вторгнення. Увесь проєкт фактично вже реалізовувався в ті часи, коли кожен із нас сидів в укритті і водночас за ноутбуком працював. Тоді була війна, війна за те, аби Україна була незалежною. І сьогодні ми знову переживаємо ці ж самі події, знову війна. Іноді замислююся над тим, а що було б, якби ці томи вийшли набагато раніше... 50 років тому, 80 років тому», – поділилася думками Валентина Прокіп.

До багатотомника Олени Пчілки увійшли поезія, проза, драматургія, твори для дітей, літературна критика, публіцистика, роботи з фольклористики та етнографії, мемуари, переклади і листування. 

У епістолярних текстах відображено 65 років життя письменниці. Валентина Прокіп зауважила, що листи Олени Пчілки, певне, є найінтимнішою частиною 12-томника. Тут можна простежити шлях від суто особистісного (переживання юної Олі) до громадянського (усвідомлення ролі інтелігенції).

«Від перших листів, які збереглися, коли Олені Пчілці – 16, і вона ще підбирає капелюшок, і вона ще думає про те, як танцювати буде десь там. І до того часу, коли вона хвилюється за ту долю України, яку в серці виплекала. Це, власне, йде ріст людини і в національному, і в духовному плані. Тому це своєрідний текст, суцільний, про життя людини, яка присвятила себе волі України», – зауважила пані Прокіп.

Вікторія Сірук, упорядниця тому прози, зауважила багатство мови авторки. 

«Лексика просто розкішна. Не тому, що Пчілка вигадувала слова, а тому, що там, справді, призабуті українські слова. Призабуті, які, на жаль, в нашій лексиці сучасній немає. І ми тут повертаємо ці слова. Наприклад, свінути – це яскраво спалахнути», – сказала Вікторія Сірук.

Том перекладів Олени Пчілки – це 900 сторінок дуже розмаїтих тектів: від Гомера, Овідія, псалмів до її сучасників. Вона інтерпретувала для українців світову класику українською мовою, таким чином доводячи, що українська мова повноправна. Нею можна передавати найталановитіші твори європейської літератури.

«Вибір перекладів творів з російською був пов'язаний великою мірою із тим, що потрібна була сепарація в межах російської імперії саме від російської. І українська – це був акт самоствердження для того, аби утвердити власне українців. Так вона це робила практично кожного разу, коли бралася за російську», – розповіла декан факультету філології та журналістики ВНУ імені Лесі Українки Лілія Лавринович.

«Вона не робила цим жодної послуги російській літературі. Максим Стріха, відомий перекладознавець, наш сучасник, дуже гарно і мудро сказав, що переклади українською мовою в той час, коли вона була заборонена, це ж політична акція, це вияв протесту. І Пчілка зробила цей протест політичний і довела, що українська мова – це цілком така мова, якою може звучати і класика», – зауважив Юрій Громик.

«Олена Пчілка була надзвичайно освіченою жінкою свого часу, і навіть в сьогоднішньому контексті. Вона була національно свідомою, глибоко патріотичною і надзвичайно працелюбною. В усіх сферах, за які вона бралася, вона робила все глибоко і професійно. Вона була блискучою публіцисткою, редакторкою, видавчинею. В умовах заборони української преси вона видавала не один журнал. Вона була гострою на слово, і в мене склалося таке враження, що вона знала про все. Тому, коли будете читати публіцистику, ви в цьому переконаєтеся. Вона була обізнана і в політиці, і в юриспруденції, і в економіці, ну і, відповідно, в культурі та в мистецтві. І я просто дивувалася, як вона фахово оцінювала, наприклад, політичну ситуацію в Російській імперії того часу. Літературно-мистецька критика теж демонструє її широку освіченість. Знання кількох мов вільне, глибокі знання літератури, культури. Не дивно, що ця жінка виховала таких дітей», – продовжила професор Тереза Левчук.

Про те, що свою етнографічну працю «Народний орнамент України», написану французькою мовою і опубліковану в паризькому журналі «Літопис національностей. Вісник спілки національностей», Олена Пчілка підписала Abeille, тобто Пчілка, зауважив Андрій Яворський, доцент кафедри української мови та лінгводидактики.

Ольга Яблонська поділилася особливостями роботи з текстами, опублікованими у львівському часописі «Зоря», розповіла про труднощі роботи з рукописами незавершених творів. Зауважила, що листування Олени Пчілки є ключем до розуміння багатьох аспектів творчої лабораторії письменниці.

«Олена Пчілка, її тексти – це наша зброя і наш захист. Читаючи Олену Пчілку, ми точно знатимемо, хто наш ворог, бо вона це знала від дитячих своїх років. І про наївну мовну толерантність українців вона пише, пригадуючи своє дитинство, де оточення вимагало з чужими дітьми говорити російською. А таке враження, що сьогодні написано. Хіба ні? 

Пише вона про проблему української школи, про те, що школа має бути українською. Коли наші сусіди західні кажуть, що ми це всього-навсього східні креси Речі Посполитолі, то для Олени Пчілки Холмщина, до прикладу, це, безсумнімно, українська етнічна територія. І вона спогадує, зокрема, про своє перебування в Холмі в часі храму Богопразника і пише з величезним задоволенням про те, що вона слухала проповідь тамтешнього священника українською мовою.

А чи не проблема тут і тепер української церкви, коли ми в одному селі поділилися, бо ніяк не можемо з московською спадщиною розлучитися? Дуже багато, дуже багато важливих, актуальних речей. Я навіть казав колегам, треба комусь давати тексти і не казати, хто автор. І запитати, в якому часі написано тексти. Таке враження, що зараз», – підсумував Громик.