21 червня відзначив 55-річчя у лікарняній палаті, а 29 - відійшов у вічність: «Президент» з Волині помер у госпіталі після поранення

Спогадами про воїна поділилася газета Ратнівщина. 

Хтось у селі знав, що військовий отримав поранення в зоні бойових дій, а для когось його смерть стала несподіванкою. Але байдужим не залишився ніхто – відійшов до Бога ще один вірний син України. Простий, добрий, неконфліктний, небайдужий до долі близьких людей – таким він залишиться у пам’яті оріхівців.

ЗРОСТАВ У СІМ’Ї СІЛЬСЬКИХ ТРУДАРІВ

Віктор Шинкарук народився 21 червня 1970 року у сім’ї Федора Трохимовича (1944 р.н.) і Віри Павлівни (1948 р.н.) Шинкаруків. Подружжя мешкало на родинному хуторі Одолоби обабіч дороги до Самарів-Оріхових. Був другою дитиною в сім’ї. Раніше на світ з’явився старший брат Анатолій. А після Віктора народилося ще четверо дітей: Галина, Роман, Василь, Сергій.

Батьки були звичайними сільськими людьми, працювали в колгоспі, мали багато дялок, роботи на яких вистачало усім дітям. Окрім того, утримували велике особисте селянське господарство, тож з раннього віку дітей виховували у праці і братерстві.

СТРОКОВА СЛУЖБА В НДР

Дитинство Віктора Шинкарука було типовим для того часу. У 1977 році пішов у школу. У 1985 році закінчив вісім класів і продовжив навчання у Малориті в Білорусі. Три роки – до 1988 р. – здобував фах тракториста-машиніста. У листопаді 1988 року його призвали до лав радянської армії. Службу відбував у НДР. Служив механіком, водієм І класу у танкових військах. Строкова служба закінчилася у грудні 1990 року. Після повернення додому влаштувався трактористом у місцевий колгосп, де працював аж до його розвалу. Потім став їздити на заробітки.

ЗАВЖДИ ДОПОМАГАЛИ ОДИН ОДНОМУ

Особливим викликом для родини стало те, що двоє дітей – Галина і Роман – народилися з порушеннями зору. І якщо Романові проблема з зором не створює надзвичайних незручностей і він частково може працювати, то в Галини усе набагато складніше. Після народження сина Артема зір почав стрімко погіршуватися, а коли синові виповнився рік, вона повністю осліпла. Ось уже 28 років жінка живе у повній темряві, але на своє життя не нарікає. Вона дякує Богові за сина і за небайдужих братів, які постійно їй у всьому допомагають.

Так склалася доля, що своєї сім’ї не створив. Жив разом із братами Василем та Романом біля батьків. Тато Федір Трохимович помер у 2013 році. А мама Віра Павлівна відійшла у засвіти два роки тому. Як найстарший із «хатніх» братів, старався усе придбати на господарство. Зароблені гроші вкладав у техніку – придбали трактора і реманент до нього, автомобіля, а коли мати занедужала, навіть доїльного апарата придбали, щоб спростити процес утримання корови.

ВІД ЩИТИНСЬКОЇ ВОЛІ ДО ЛУГАНЩИНИ І ХАРКІВЩИНИ

Нова сторінка в життєвій історії Віктора Федоровича розпочалася рік тому. 4 червня 2024 року його мобілізували. Брат Василь розповідає, що він саме повертався із роботи на будівлях, і неподалік від дому йому вручили повістку. Потрапив у Волинський прикордонний загін. Спочатку ніс службу на Волі Щитинській. А наприкінці серпня 2024 року його перевели у 3-й Луганський прикордонний загін. Туди перевели частину прикордонників із 6 загону.

Разом із Віктором у 3-у загоні опинився і Валерій Гаржа зі Здомишля. Він загинув 20 жовтня 2024 року у Серебрянському лісі. Про те, що вони були побратимами, дізналися у день похорону Віктора Шинкарука. На супровід померлого захисника приїхала дружина Валерія Юлія Гаржа. Їй ще по-свіжому боліло, бо не так давно траурний кортеж привіз додому востаннє тіло її чоловіка. А зараз уже вона від його імені їхала провести в останню дорогу його побратима.

Однак долі Віктора Шинкарука і Валерія Гаржі розійшлися. Молодь відправили на навчання за кордон. А зі старших прикордонників згуртували за умовною назвою «40+». У них було півтора місяця навчання у Черкасах. Після Черкас їх направили у Ямпіль на Луганщині. Трохи згодом були три місяці на ротації на Ріненщині. У березні 2025 року підрозділ Віктора Шинкарука перевели в Харківську область. І з березня до 21 травня, коли захисник отримав поранення, він був безпосередньо в зоні бойових дій.

За званням Віктор Федорович був старшим солдатом, за спеціалізацією прикордонників – водієм прикордонного наряду, а на передовій – кулеметником. Так як виконував бойові завдання безпосередньо на «нулі», додому телефонував не часто. Бувало, що завдяки старлінку раз на тиждень дзвонив, щоб сказати, що живий-здоровий. Інколи, коли зв’язок був дещо кращим, спілкувалися 2-3 рази на тиждень.

Василь розповідає, що Вітя дуже турбувався, як справи вдома. Постійно наголошував, щоб передавали молоко дітям племінниці і похресниці, бо вони люблять домашнє молоко. Розпитував за рідних, особливо за сестру хвилювався і за її сина Артема, якого мобілізували ще у квітні 2024 року.

ПОРАНЕННЯ… ЛІКУВАННЯ… СМЕРТЬ…

Особливо «гаряче» стало на ділянці фронту, де служив Віктор Шинкарук, наприкінці травня. З боку росії почався великий наступ. Група бійців, у складі якої був і Віктор Шинкарук, їхала автомобілем до позицій, щоб поміняти побратимів. О 19:30 год. почався потужний артилерійський обстріл. Поряд з їхньою машиною прилетіло. Частина бійців загинула. Частина дістала поранення.

Віктору Федоровичу влучило в живіт. Тоді, 21 травня, його доставили до Харкова. Уночі прооперували. 29 травня зробили ще одну операцію. А на початку червня перевезли до Києва у госпіталь для прикордонників. У Києві йому зробили третю, згодом четверту операцію. Віктору Федоровичу чомусь ставало дедалі важче дихати. Ретельні дослідження комп’ютерної томографії аж за третім разом показали, що в легеневій артерії сформувався тромб, наслідком чого став набряк легень.

Хтозна, чи це стало наслідком артобстрілу, чи, можливо, після чергового нічного обстрілу Києва, коли вибухова хвиля спрацювала по відділеннях госпіталю. Брати Віктора Федоровича зауважують, що в госпіталі до брата ставилися дуже люб’язно. І лікарі, і весь медичний персонал намагалися зробити все, що в їхніх силах, але стан бійця стрімко погіршувався. З 24 до 29 червня він перебував у комі. О 9:00 ранку 29 червня серце Віктора Шинкарука зупинилося.

ОСТАННЯ ДОРОГА ДОДОМУ

Майже цілий тиждень тривали процедури з оформлення відповідних документів та вирішення логістичних питань, доки тіло померлого захисника доставили у рідні Одолоби. 5 липня траурний кортеж з уже звичними пронизливими звуками сирени курсував селами Ратнівщини, сповіщаючи про останню земну дорогу захисника.

Новопреставленого воїна Віктора відспівали у храмі Покрови Пресвятої Богородиці с. Самари-Оріхові священники Гірниківського і Заболоттівського благочинь. Вони з’їхалися з різних сіл, щоб не тільки віддати шану померлому захисникові, але й щоб підтримати його брата – настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці с. Здомишель Сергія Шинкарука. При храмі с. Самари-Оріхові він зростав, а вже кілька років несе священницький послух у Заболоттівському благочинні.

Поховали Віктора Шинкарука під звуки вогневих залпів. Прапор України як символ вірності військовій присязі передали сестрі Галині. Приїхав віддати останню шану побратимові звільнений зі служби Сергій Бляшук із Межиситя. А наступного дня після похорону на телефон покійного надійшов дзвінок. Брат Василь з хвилюванням підняв. Жінка по той бік слухавки сказала:

- Ой, як добре, Федорович, що Ви відізвалися!

- То не Федорович. То його брат. Федоровича вчора схоронили…

Та жінка виявилася дружиною Володимира Федоровича Дмитрука із Любомля, найближчого товариша по службі Віктора Шинкарука. Вона розповіла, що її чоловік з 26 травня зниклий безвісти. У той день рашисти завдали масованого артобстрілу їхньому підрозділу. І хоч статус зниклого безвісти вселяє хоча б найменшу надію на те, що він живий, сумна реальність пропилює серце розумінням, що разом з побратимами тоді він загинув. Вони обидва мали однакове по-батькові. Один про одного турбувалися, страхували, прикривали. Можливо, і на небі бійці разом.

ПОРАНЕНИЙ – ЦЕ КРАЩЕ, НІЖ ЗАГИБЛИЙ

Рідні кажуть, що брат був небагатослівним, неконфліктним. Будь-які питання вирішував виключно мирним шляхом. Тому і в селі ніхто про нього поганого слова не скаже. Про службу майже нічого не розповідав. Навіть коли його поранили, він не скиглив, що йому погано. Навпаки казав, що йому більше пощастило, бо він 300-сотий. А шкода хлопців, які загинули.

Місяць у лікарнях був для Віктора Федоровича часом спогадів. Він пригадував службу, летів у думках додому, на господарство, де господарював весь свій вік. Та найбільше турбувався про братів, сестру, племінників, похресників і вже їхніх дітей. Просто йому було небайдуже. Небайдуже на Україну. За цей рік для нього Україною стали не лише рідне село і рідні люди, а й далекий Луганський, Харківський край і люди з різних кінців батьківщини, з якими доля звела на службі.

На похорон до дядька відпустили племінника Артема Шинкарука. Нині він – боєць 22-ї бригади, яка боронить Україну на Харківщині. Мобілізований у квітні 2024 року, має уже два поранення і кілька контузій. Перше поранення в око отримав під Покровськом, коли служив у спецпідрозділі «Вовки Да Вінчі» при 59-й бригаді. Друге – на Харківщині кілька тижнів тому. Після нього ще досі не відновився – не згинається одна нога. А вдома на нього чекає незряча мама.

«ПРЕЗИДЕНТ», ЯКИЙ ВІДДАВ ЖИТТЯ ЗА УКРАЇНУ!

У Самарах-Оріхових Віктора Шинкарука пам’ятатимуть простим, добрим, толковим чоловіком. А побратими згадуватимуть його, як «Федоровича», «Шика» і «Президента». «Шик», бо в кожного військового є свій особливий позивний. Історії походження його рідні не знають. «Федорович» від по-батькові. А «Президент» приліпилося через випадковий збіг. Був колись в Україні президент Віктор Федорович. Колись, ще до війни, Віктор Шинкарук повертався із-за кордону додому, то прикордонники жартували: «З поверненням в Україну вас, Вікторе Федоровичу!» І було б дійсно смішно, якби не так сумно. Президент, який мав би стояти за свою країну втік, а простий чоловік із простого села віддав за неї своє життя!

Хай за найбільшу жертву ціною життя Бог винагородить воїна Віктора Царством Небесним, а пам’ять про нього живе у щирих молитвах усіх, хто його знав!

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• За три роки на війні мав лише дві відпустки по два тижні: війна забрала життя артилериста з Волині
• Лише кілька тижнів пробув у зоні проведення ООС: спікер Сенату Польщі вклонився 20-річному Герою з Волині, який поліг на Луганщині
• Плакало небо і вмивались слізьми люди: вчитель з Волині вісім місяців безстрашно воював із ворогом і загинув під час обстрілу