Руйнування житла, смерті сусідів та паралізовані ноги: вдруге переселенка зі сходу знайшла прихисток на Волині

Руйнування житла, смерті сусідів та паралізовані ноги: вдруге переселенка зі сходу знайшла прихисток на Волині

74-річна Людмила Радіонова -  вдруге переселенка зі сходу. У 2014 році вона стала свідком початку війни у рідній Попасній на Луганщині, а вже у 2022-му ховалася там від обстрілів під час повномасштабного вторгнення Росії. Рівно рік тому вона евакуювалася до Любомля, що на Волині.

Про руйнування житла жінки, смерті сусідів, паралізовані ноги та шлях до заходу України пише газета «Наше життя».

Пані Людмила народилася і майже все життя прожила у місті Попасна. Виняток — 13 років, упродовж яких працювала в Казахстані і декілька років у Польщі, коли отримала там роботу. Після виходу на пенсію у 2003 році вона пішла до соцзахисту стала завідувачкою відділу у справах ветеранів у міській адміністрації.

«Я займалася пільгами для чорнобильців, військових, афганців. Працювала з людьми все життя. Треба путівки видавати, то гроші за путівки, а Київ не надсилає. Навіть у суди подавали, хоч це від мене й не залежало. Нервова робота була. Доводилося залишатися після роботи відомості відпрацьовувати, хоча не було кому дітей із садочка забирати», - розповідає Людмила Радіонова.

Рідне місто жінки почали обстрілювати у 2014 році. Росіяни декілька разів намагалися захопити Попасну, але українським військовим вдавалося відбивати штурми. Людмила Андріївна розповідає, що тоді облаштувала у своїй квартирі комору, де ховалася від прильотів ціле літо 2014-го.

«Росіяни завжди казали, що це наші гатять, постійно розповідали, що їхніх військ там немає, а самі кидали «гради». Через деякий час до нас у Попасну з Лисичанська зайшли кадирівці - добровольчі загони. І коли я їх побачила, було дуже страшно - оброслі, кинджали за чоботами стирчать. Там вони жили у школі, для них готували в їдальні», - згадує переселенка.

Читайте також:

Невдовзі пані Людмила евакуювалася до Харкова, після цього переїхала до села у Київській області. Взимку ж жінці таки довелося повернутися додому, де в той час продовжувалися регулярні обстріли. Жертвами стали й її сусіди.

«Одного дня вони -  батько із сином - вийшли з підвалу, сіли на лавку біля будинку і якраз тоді прилетіло. Батькові відірвало руку і відкинуло в бік, треба було ще встигнути зібрати рештки й поховати. А сину прямо в груди поцілило він загорівся і сидів там уже неживий. Мати пішла на 5 поверх, щоб взяти щось одягнутися, бо у підвалі холодно, і бачить, що той горить, а двері заклинило, не може відчинити. Потім приїхали військові і тільки їм це вдалося зробити», - ділиться жінка.

24 лютого Попасна стала одним із перших населених пунктів, що постраждали від російських обстрілів повномасштабної війни. Окупанти оточили місто, яке залишилося на відстані трьох кілометрів від їхніх позицій. Людмила Радіонова розповідає, що того ранку побачила між будинками у своєму дворі підготовлену до захисту міста українську військову техніку. Тоді містянам довелося знову спуститися жити до підвалів.

«Першого дня у нас дві жінки загинули прямо біля будинку, коли пішли купувати печиво для дітей. А на другий чи третій день снаряд розірвався за 1,5 метра від мого дому. Тоді балкон, вікна - усе посипалося, у меблях дірки попробивало. Через це ми переселилися у підвал і понад місяць жили там, не виходячи назовні. По нас гатили кожного дня», — згадує жінка.

Росіяни одразу ж перебили всі мережі зв’язку, місто опинилося в ізоляції. Зателефонувати до когось, за словами пані Людмили, вдавалося лише піднявшись на 7 поверх будинку,але можливістю майже ніхто не користувався. Згодом містяни навчилися розрізняти звуки української артилерії від російської і почали готувати їжу на вогні біля будинку. Варили її недалеко від входу, щоб встигнути сховатися під час вибухів.

«Ми бігали по воду до лікарні, адже там завжди були запаси. Бачили, що біля будівлі лежить чоловік, але ніхто спочатку не міг його забрати, бо не встигали поховати між постійними обстрілами. Рідня могла навіть не знати про його смерть - кудись пішов і не повернувся. Якщо ж хтось загинув біля будинку, чи в самому домі, то ховали прямо у дворі. Трупи на вулицях лежали», — ділиться Людмила Радіонова.

Один із найстрашніших моментів, які пам’ятає жінка з тієї весни - приліт по даху її будинку. Виникав ризик, що підвал під час дощу повністю затопить водою. Переселенка каже, що тоді вона не мала б де жити, а надворі було лише декілька градусів тепла.

У сховищі пані Людмила зустрічала також проросійськи налаштованих містян. Вони заспокоювали себе тим, що Попасну скоро звільнить армія Росії і допоможе вигнати звідти «бандерівців».

«Я дізналася, що сусід, який завжди казав, що це «нацики» на нас напали, виїхав з дружиною до Бєлгорода. А в перший день, коли тільки почали стріляти, вибігаю з будинку з документами і бачу, як два моїх інших сусіда стоять і вихваляються, що скоро їм видадуть російську форму з автоматами. Я завжди намагалася доводити таким людям, що це неприпустимо, але вони не хотіли і слухати», - розповідає жінка.

Зараз у Попасну неможливо потрапити з української території. Там залишилося 270 людей і, за словами пані Людмили, росіяни почали платити містянам, щоб ті звідти не виїжджали. Окупанти заявляють, що зробили Попасну «придатною» для заселення, але скидають тіла загиблих у підвали.

«У жовтні мій знайомий поїхав додому, бо як тікав, сховав у підвалі документи на будинок. Відкриває його, а звідти випадає чотири мертвих тіла. Інші ж лежали всередині. Окупанти нікуди їх не вивозили, знайшли двір і просили бездомних зносити у підвали. Страшно уявити, що відбувалося в Попасній під час спеки», - каже переселенка.

У сховищі жінка захворіла на ковід і через сирість та нестачу ліків у середині квітня опинилася в непритомному стані. Тоді сусіди звернулися до волонтерів, які вивезли пані Людмилу до лікарні у Бахмуті. На другий день, через ускладнення, у переселенки відмовили ноги.

«У Бахмуті звечора, коли мене привезли, я ще могла ходити. А вранці прокинулася і піднятися було вже неможливо, ноги були дуже набряклі. Кожен день у місті були страшні обстріли і тому ухвалили рішення вивезти звідти всю лікарню. Когось відпустили додому, а у мене нікого немає, тому просто посадили на візок, а потім в машину», -  згадує Людмила Радіонова.

Спочатку військові перевезли хворих у Львів, далі у лікарню Перемишля. Стати на ноги жінка змогла лише через 2 місяці лікування. На Волинь переїхати пані Людмилі порадила колега з Лисичанська, яка знайшла тут житло. Це відбулося рівно рік тому.

«Любомлем я задоволена, тут мені значно краще. Коли я приїхала, то нічого не мала - ні ковдри, ні простирадла, все тимчасове. А ще ноги хворі. У соцзахисті видали харчові пайки і все потрібне. З житлом допоміг «Червоний хрест». Завдяки цьому я і вижила, потихеньку стала обживатись. Жителі добре до мене ставляться. Ми живемо в гуртожитку на одному поверсі з іншими переселенцями, тому знаємо, як у кого справи. Але як би гарно не було, додому хочеться», - ділиться жінка.

Переселенка каже, що розмовляти російською припинила через декілька місяців після початку повномасштабної війни. Спочатку української майже не знала через те, що вчилася в російськомовній школі. Зараз же пообіцяла собі, що не розмовлятиме мовою ворога, який убиває українців.

Жінка розповідає, що досі стикається із дискримінацією через те, що переїхала на захід України з Луганщини.

«Ще у лікарні, коли дізнавалися звідки я, питали: «Чого ти сюди приїхала? Ти ж хотіла «рускій мір». І це було дуже боляче. Часом досі ставляться, як до прокаженої, коли дізнаються, що я з Луганської області. Наше місто справді було повне проросійських людей. Провини з нашого населення я не знімаю, але не хочеться, щоб усіх підряд звинувачували й накривали одним рядном, не дізнавшись нічого про позицію людини. Я завжди підтримувала Стуса, Чорновола, які боролися за Україну. Вони теж з Луганської області. За що мені завжди приплітали звання націоналістки-бандерівки», — розповідає переселенка. Попасна зараз повністю зруйнована російськими загарбниками. За словами пані Людмили, від її квартири нічого не залишилося, будинок, у якому жила, розтрощили до другого поверху. Тепер він — лише кути і декілька стін.

«Коли мене вже вивезли з міста, то росіяни лупонули по будинку і влучили в другий поверх. Моя подруга Люба тоді якраз була у підвалі і заряджала телефон, у той час, як обвалилася плита і її придавило уламками. Вона до сьогодні лежить під плитою і ніхто не може дістатися туди, щоб забрати. Вона сама з Волині, у неї тут рідня є. Я запитала у місцевих військових: коли ви з Попасної росіян виженете? А мені кажуть: «Ми їх виженемо, але щоб вашу Попасну відбудувати, треба буде ще років п’ять або й більше, а ще розчищати від боєприпасів і розміновувати, щоб ви змогли туди приїхати. Не сподівайтеся, що скоро». Тому мені поки повертатися нікуди», — ділиться жінка.

Богдана ТОРБА

Опубліковано з дозволу редакції газети «Наше життя».

Читайте також:

Можливо зацікавить

рецепт
відео

Давня волинська страва: розповіли рецепт мандричків

Росія Україна
відео

«Я не вибирала, де мені народитися»: росіянка, яка 17 років живе на Волині, хоче отримати громадянство України

на щиті

Не встиг відзначити 50-річний ювілей: до Луцька «на щиті» повернеться Герой Юрій Сілюк

війна смерть

Дві трагічні звістки в громаді за два дні: обірвалось життя Героя з Волині Андрія Семенюка

Затори
відео

На трасі Луцьк-Ковель утворився довжелезний затор

журналістка війна

Чоловік зараз захищає Україну: на Волині прощатимуться із журналісткою-Героїнею Аллою Пушкарчук. Оновлено

Відстрочка від мобілізації

Правила нового законопроєкту: хто може отримати відстрочку від мобілізації у травні 2024

війна Волинь

Не встиг навіть відгуляти своє весілля: життя захисника з Волині передчасно обірвалось на Запоріжжі

25 людей - в одному домі: біля Луцька переселенці оселилися у хаті-гуртожитку

25 людей - в одному домі: біля Луцька переселенці оселилися у хаті-гуртожитку