Розповідь експолоненого

57-річний боєць першого окремого батальйону морської піхоти Іван Заславський пішов добровольцем боронити Україну ще у 2015 році. У квітні 2022-го потрапив у полон після виходу з заводу Ілліча, де разом із побратимами до останнього тримав оборону. Понад три роки він провів у російському полоні. 19 червня 2025 року Іван нарешті повернувся додому під час великого обміну полоненими. Зараз він проходить лікування та реабілітацію на Волині.

Суспільному він розповів: перший день повномасштабного вторгнення зустрів на Донеччині.

Понад 3 роки полону і тортур

Чоловік пригадує: в оточенні на заводі Ілліча він і його побратими були майже два місяці.

"Держава на жаль нічим нам не могла допомогти, небо і море були під контролем ворога. Була спроба прориву, але, на жаль, не вдалося... багато хлопців загинули. Наступна команда була — йти в полон", — говорить Іван Заславський.

«Там дуже важко лишитися людиною і витримати це все»: розповідь експолоненого, який проходить реабілітацію у Луцьку

Полоненого морського піхотинця постійно перевозили з однієї колонію в іншу. Неодноразово над українськими захисниками знущалися, їжі та води на усіх не вистачало.

"На "прийомці" били ногами і пластиковими трубами. Нам давали трохи каші, були такі дні, що зовсім води не пили, — ділиться експолонений. — В одній з тюрем ми лежали голі зовсім і треба було лежати і дивитися на камеру, не поворухнутися, очі не закриєш".

Також чоловік пригадав, що усім полоненим дуже хотілося хліба. З його слів, наїстися можна було на день народження, бо інші бійці до свята відкладали імениннику по скибці хліба. "Полон – це важка річ. І кожен, хто був у полоні мене зрозуміє, що там дуже важко лишитися людиною і витримати це все", — додає Іван Заславський.

Лист від дружини і повернення додому

Усі, із ким був у полоні, каже захисник, сподівалися на повернення додому. Полонених утримували в інформаційному вакуумі, ніхто не знав, чи скінчилася війна. Єдина краплина інофрмації — листи від рідних. Івану волонтери з Червоного Хреста передали лише одну звістку від дружини. Тоді, каже він, був безмежно жасливий, бо дізнався що усі його рідні живі і здорові.

"В полоні я рахував і дні і ночі. Коли повернувся — цілував землю, цілував дерева, я наш прапор поважав і буду поважати поки не вмру. Відбулася переоцінка цінностей, хочеться жити, працювати, любити", — говорить боєць.

Зі слів Івана Заславського, у полоні українським бійцям забороняли говорити українському, але він свідомо писав вірші рідною мовою. Усі їх тримав у голові, бо паперу і ручок полоненим не давали.