Цікава правда про Китай: тести велосипедам і крабам, запечатані під'їзди. Інтерв'ю з волинянкою Христиною Лесюк

 

Про цілодобові школи та «домашку» на скутері

- Не знаючи китайської мови, стала вчителем в китайській школі. Як таке можливо?

- У Китаї, як і в інших країнах Азії, дуже популярно, коли люди з європейською чи американською зовнішністю викладають дітям англійську мову. Це швидше для престижу. Китай довгий час був закритий від світу і мати іноземного викладача для своєї дитини – вважалось високим рівнем.

Є випадки, коли іноземців наймають нянями, щоб вони вже з пологового будинку показували батькам, як пеленати дитину. Хоч у цього іноземця може і не бути власних дітей.

Китайцям дуже важко опановувати іноземні мови, бо їхня рідна – зовсім інша за складом, тональністю і їм складно підлаштовуватися під нову вимову. Якщо дитина в молодшому віці починає вчити англійську, тоді у неї ще є шанси на нормальну дикцію і вимову. Коли дитина береться за іноземну за шкільною програмою у другому, третьому чи четвертому класах (це залежить від школи), у них дуже відчутний китайський акцент. А китайці – перфекціоністи і хочуть, щоб їхня дитина говорила вільно.

До речі, коли я приїхала до Китаю, вимоги до вчителів були ще простішими, тому мені вдалося влаштуватися. Зараз всі хочуть іноземців з англомовних країн. Тому, якщо хтось з України зараз захоче потрапити сюди на роботу, то це точно буде не дошкільна освіта, не навчання англійською, не університети, а щось інше.

І на таку роботу якраз набирають людей, які не знають китайської. Для того, щоб говорити з дитиною лише англійською і у дитини не було варіантів. Зараз я вже можу пояснити китайською якусь елементарну граматику або те, чому ми кажемо так, а не по-іншому. Чи коли маленька дитина приходить і боїться, бо якась чужа тьотя говорить незрозумілою мовою, то можу інколи сказати, що ми будемо гратися, робити те і те, розмовляючи при цьому англійською. Але на посади викладачів іноземних мов не вимагають знання китайської, хіба для університету, і то не завжди.

- Китайці, очевидно, мають інший менталітет, звичаї, спосіб мислення. Чи просто знаходити з ними спільну мову, а тим більше – із дітьми?

- Наймолодшій дитині, яку я зараз вчу, немає ще і трьох років. В Китаї є навіть такі мемчики: «Дитина в пологовому, тато на неї дивиться і каже: «О, ти вже готова вчити англійську».

В середньому класи набираються із дітей від трьох років, а сам урок у нашій школі триває півтори години. Такій малій дитині непросто сидіти і бути сфокусованою стільки часу. Але я звикла до цього, знаю, який тут підхід. Головне – розуміти, що від тебе хоче школа і робити це. Ти, звісно, можеш спробувати робити все по-своєму і думати, що це класно, але для цих людей воно не працює. Виходить, що шукають іноземців, але викладати потрібно так, як від тебе хочуть китайці.

- А як би ти загалом описала систему освіти в Китаї?

- Їхня система освіти побудована на конкуренції. Тут дуже багато людей і потрапити у якийсь із провідних університетів вкрай складно. А в Китаї дуже багато надалі залежить від того, де ти вчився. Якщо ти потрапляєш в один із найпрестижніших університетів у Китаї, то автоматично отримуєш квиток у хороше життя. Всі бачать у твоєму резюме університет, розуміють, як туди важко потрапити, і ти відразу вважаєшся кращим.

Тому під час навчання у китайців одна ціль – здати випускний екзамен з максимальним результатом. Тут скрізь 100-бальна система. Якщо дитина отримує 99 – її можуть вдома просто побити, тому що має бути 100!

Коли я зі своїми дітьми проводжу екзамени чи контрольні, які насправді ні на що не впливають, бо це ж приватний дошкільний заклад, і я виставляю, наприклад, оцінку 92... Для мене це нормально, дитина знає, але трохи не дотягує. То мені збоку китайські вчителі пояснюють, що треба ставити мінімум 98, бо цій дитині вдома дістанеться.

Це не та система освіти, за якою я б хотіла, щоб навчалися мої діти. Максимальний «совок». Основний акцент на тому, щоб здати екзамен, здати тест, але в повсякденному житті люди безпорадні і не можуть на практиці використовувати свої знання. Тест пройшли – все забули.

Я не можу сказати, що тут немає розумних людей: звісно, що є. Але сама система у школах побудована на тому, щоб просто зубрити і здавати. Якщо задуматись, то всі діти різні: хтось має схильність до одного і не має до іншого. Але тут це не підтримується: ти маєш бути таким, як всі, і мати такий бал, як інші.

- До речі, а для чого взагалі так масово вчать англійську в цій досить закритій країні?

- Бо англійська входить у перелік випускних екзаменів, про які я згадувала. Чи використовують вони потім англійську? Майже ні.

Говорять, що екзамен з англійської хочуть відмінити, бо державі не подобається, що на цьому збудували великий бізнес.

Але діти в Китаї займаються змалечку не тільки англійською. До першого класу вони мають дуже завантажений графік: з трьох років вже ходять на барабани, піаніно, каліграфію, робототехніку. Всі питають, чому не дати їм дитинство, а батьки відповідають, що потім не буде часу. І такий графік – десь до третього класу, бо потім діти фактично живуть у школі.

О 7-й ранку йдуть до школи, де снідають, потім відправляються на уроки. Незалежно від класу, вдень мають сон, після якого – знову уроки. 1-2 клас приходить додому десь о п’ятій вечора. А 11 класи буквально ночують в школі. Не впевнена, що так у всіх школах, але чула, що останній рік в 11 класі діти справді живуть у школі і вчаться без вихідних, бо потрібно скласти той екзамен.

Я запитувала у дітей, чи їм подобається таке життя, чи вони щасливі. Казали, що їх все влаштовує. Вони знають, що так треба. Владі Китаю дуже вигідно тримати людей максимально зайнятами: діти увесь час у школі, батьки - на роботі, вони не мають часу думати про щось інше.

Типова картинка з Китаю: батьки везуть дитину додому на скутері, а дитина сидить позаду і в цей час пише домашнє завдання.

- Мабуть, виховані в таких умовах, китайці потім – мега продуктивні працівники?

- Необов’язково. Це японці – великі трудоголіки. А китайці часто, коли закінчують університет і починають працювати, то більшу частину часу лише створюють видимість роботи. Постійна прокрастинація. Посидіти, походити, пом’ятися, довго збираються. На роботі – 12 годин, але справді продуктивні з них – максимум три.

З іншого боку, тут важко витримати темп роботи. Немає поняття депресії чи емоційного вигорання. У мене були всі ознаки вигорання, коли зранку відкриваєш очі і взагалі з ліжка не хочеш вставати, бо просто капець. Для них це не аргумент.

Ти не можеш просто сказати, що ти не прийдеш на роботу, бо втомилася, чи у тебе вигорання. Якщо у тебе щось зі здоров’ям, що можна побачити чи пощупати – то ок, але якщо – в голові, то ні, тут таке не працює. Люди дуже змучуються.

 

Про дивну їжу, закриті вибори і «однакових» європейців

- Як ти звикала до цього незвичного світу?

- Та я і зараз ще звикаю. Інколи говорю зі знайомими, жаліюся чи обурююсь з якогось приводу, а вони не розуміють, чому я досі дивуюся. Для мене Китай – це країна без логіки.

- Що дивує найбільше: менталітет чи побут?

- Та все, абсолютно. Про це можна годинами говорити і який аспект не візьмемо, все кардинально відрізняється від звичного нам.

У перший рік було дуже тяжко адаптуватися до їжі. Ти заходиш в заклад, щось замовляєш і розумієш, що сьогодні – знову будеш голодним. Було лише декілька місць, де ми з друзями щоразу брали одну і ту ж саму страву, бо знали, що це можемо їсти. В основному готували вдома з тих продуктів, до яких звикли, адже тут немає більшості звичної нам їжі. Тут не купиш сир, молоко, масло. Зараз в деяких магазинах можна знайти, але ціни космічні. Пачка масла коштує приблизно 200-300 гривень.

Через шість років я вже розумію, що коли замовляю щось і виявляється несмачним, то це може бути не через те, що страва китайська, а просто її несмачно приготували. Тому мої стосунки з китайською їжею трохи покращилися.

- Мабуть, трохи некоректне запитання, але дуже цікаво. Не новина, що нам, представникам європеоїдної раси, дуже важко розпізнавати людей з монголоїдної і негроїдної – всі здаються на одне обличчя. І це, до речі, працює і в зворотному напрямку: їм теж важко розпізнавати нас.

Як ти справлялася з цим і чи завжди тебе впізнають?

- Насправді, звикла десь через тиждень-два. У них є приблизно 50 типажів облич, які повторюються, і спочатку тяжко розрізняти, але потім починаєш бачити, що це різні люди.

На першій роботі у мене було десь 500 чи 700 дітей. То справді таке бувало, що заходжу на урок і думаю: «А я тебе десь вже бачила сьогодні, ти у мене був у якомусь іншому класі»)))) Зараз з цим проблем немає, всіх розрізняю, знаю всі імена.

Китайці справді нас теж не дуже розрізняють. Я також тут деколи знімаюся в рекламних роликах. У місті, де я живу, знімають китайські фільми, тут дуже розвинута кіноіндустрія, і їм також потрібні актори для масовки або якоїсь реклами. То бувало таке, що на якійсь зйомці, де кілька європейських дівчат, організатори бігають з нашими фото від однієї дівчини до іншої і питають: «Це ти?».

- Політичне життя Китаю – це ще одна сфера, яку нам важко зрозуміти.

- Так. Пересічні китайці тут не мають права брати участь у виборах. До виборів більшість населення не має жодного відношення, вони просто читають новини. Залежно від величини міста є певна кількість членів компартії, які уповноважені їхати на загальні збори і віддавати свій голос. Тут схожа ситуація, як у Білорусі: конституцію змінили для того, щоб той, хто при владі, міг залишатися на посаді на більшу кількість термінів.

За день до виборів у Пекіні був протест, але про це в новинах, звичайно, ми не прочитаємо. Просто якийсь чоловік вийшов з плакатом «Ми не хочемо диктатури. Пора скидати. Ми не хочемо коронавірусних тестів, ми хочемо їсти». Його затримали, напис прибрали.

- Якось купувала рюкзак на Алі-експрес за смішні гроші, відняла доставку і вийшло, що його мені продали за один долар. Якщо забрати витрати на матеріали, виробництво, то мені навіть страшно уявити, скільки заробив китаєць, який пошив той рюкзак. Як взагалі із зарплатами у Китаї?

- Зараз уже китайці не хочуть йти на заводи за ту зарплату, яка була раніше. Не хочуть працювати за копійки. Тут досі жорстка політика щодо коронавірусу і багато заводів не працюють регулярно, як раніше. Тому багато крупних брендів переносять своє виробництво з Китаю в якісь дешевші країни. Коли дивитися на одяг, то вже здебільшого пише, що зроблено в Бангладеші, Камбоджі, Індії, Пакистані.

Економіка Китаю зараз йде на спад, як і загалом у світі. Цього року і безробіття збільшилося, і багато людей не хочуть працювати за таку низьку зарплату. Була відносно процвітаюча країна в питанні грошей, які фактично робили з нуля, а зараз за останній квартал вони навіть не показали свій рівень ВВП. Сказали, що дані вийдуть пізніше.

Тому жорстку коронавірусну політику хочуть відміняти, бо китайці вже просто «не вивозять».

 

Про «американський» вірус, 56 днів карантину і Україну

- Яка зараз ситуація з коронавірусом?

- Коронавірусна політика доходить до абсурду. Потрібно кожного ранку вставати і йти на тест. Якщо у тебе на телефоні немає зеленого коду з цим тестом, то тебе не пустять у метро, чи навіть у громадський туалет.

Люди від цього стомилися. Одна справа, коли у людини є симптоми і у неї реально ковід, але тут всюди ситуації, коли в людини все добре, але її забирають у лікарню, а увесь будинок опечатують. Чи, наприклад, у дворі немає хворих і всі запитують, чого вони закриті, на що їм відповідають, що це конфіденційна інформація.

Резонансною була ситуація, коли в багатоповерхівці на 15 чи 16 поверсі виникла пожежа. Рятувальники приїхали відразу, але через те, що люди були закриті на карантин і весь двір був опечатаний, поки прибрали всі паркани, відігнали всі авто людей, які сиділи вдома, і пожежна змогла проїхати, згоріло шість поверхів. Ніхто не міг вийти, бо будинок був опечатаний і закритий. У новинах написали, що це була проста пожежа, а люди самі винні, що не могли про себе подбати.

- Якщо порівняти із початком, коли тільки з’явився коронавірус – як зараз змінилася ситуація?

- Перший рік всі реально боялися ковіду, це вважався штам, який викликав серйозні наслідки. Потім пройшла кампнія з вакцинації, всі привилися. За цим почався омікрон і з 2022 року ввели систему тестування. Спочатку – раз на 7 днів, тоді – раз на 2 дні, а тепер щодня, бо вірус нібито стає заразнішим.

Людям пропаганда настільки промила мозок, що вони дійсно вважають коронавірус дуже страшною і смертельною хворобою. Якось я кашлянула і пожартувала серед колег, що в мене коронавірус, то вони всі порозбігалися.

Але однаково люди вже настільки потомилися, що до нового року мають трохи обмежень зняти.

- Розкажи про ці обмеження детальніше.

- Раніше людей забирали у готелі, а потім побудували спеціальні ковідарії. Це може бути накритий стадіон, де і води немає, щоб елементарно попрати речі.

Наприклад, у мене в дворі, де 56 багатоповерхових будинків, знайшли одного хворого – у той же вечір увесь двір обнесли залізним парканом. Всіх мешканців з наступного дня примусово виганяли на тести. Якщо серед них ще підтверджується випадок, то двір визнають «червоною зоною». Люди тоді сидять в будинках, двері заклеюють наклейками чи ставлять маячки із сигналізацією. І ми так сиділи два тижні.

Якщо пощастить, то їжу можеш купити в якійсь онлайн-програмі на телефоні. О 4-й ранку будять, щоб ти здав тест і в них на ранок вже була готова статистика. Для психіки це дуже тяжко, бо серед ночі рупорами будять, наче ти у якомусь концтаборі.

Потім поступово двір відкривають: зона стає «оранжевою», тоді «зеленою». 

Якщо ти приїжджаєш з-за кордону, то так само: з літака тебе забирають в автобус, валізу і речі обливають хлором, а тебе везуть у карантинний готель, де ти за свої гроші – по 100 доларів на день – сидиш в ізоляції. У одного мого знайомого тепер прізвисько «56», бо він по приїзду в Китай сидів на карантині 56 днів.

Це – централізований карантин. А потім ти приїжджаєш додому і твій «управдом» садить тебе ще раз на домашній карантин. Зараз трохи послабили обмеження і дозволили відразу проходити карантин вдома.

- І люди реально погоджуються жити за такими правилами?

- Знайома розповідала, що у них в дворі люди якось почали протестувати. Почали вимагати чітку постанову, на основі якої їх закрили. Виявилось, що ніякої постанови немає.

То люди просто почали битися з міліцією, і на наступний день їх таки відкрили. Але сказали: «Ми вас відкриваємо, але вийти ви можете, якщо у вас є негативний тест». Ця моя знайома здала тест, але результат не отримала. Просто повикидали їхні пробірки і не дали людям негативний результат. Таких історій насправді тут багато.

Але здебільшого ніхто особливо не задається такими питаннями: просто підкорюються і живуть, як їм кажуть. У них така система освіти і виховання.

- Це дуже важко. Не знаю, як можна витримати життя в такому режимі.

- Ми кажемо, що для тих, хто був у Китаї, рік - за два. Я в цьому році планувала приїхати додому, але почалася війна.

Спочатку думала: закінчу контракт влітку, подивлюся, яка ситуація буде і чи можна буде їхати додому. Коли почалися всі ці проблеми з енергетикою, прийняла рішення, що краще перезимувати тут. Мені простіше зайвий раз спуститися у двір і здати тест на корону, ніж сидіти без світла і роботи. Важливо, що я тут хоч і з перебоями, але працюю, можу заробляти і відправляти в Україну донати.

- Цікаво: що у Китаї говорять про причину поширення коронавірусу?

- Старше покоління вірить, що це дуже небезпечний американський вірус. І дякує партії за те, що вона про них дбає, що створює умови, коли нікого нікуди не випускає, бо тоді вони в безпеці. Це їхній головний наратив: Китай - безпечний.

Коли починаєш з китайцями сперечатися, їхній перший аргумент, який називають всі, від старого до малого: «Китай безпечний. Це в Америці відбуваються перестрілки, а тут - ні». Хоча тут теж є перестрілки, але по них ніхто не знає. От зараз у мене в місті є інформація про викрадення людей, але про це ніхто не розповідає.

Коли тільки з’явився коронавірус, то говорили, що це з Уханю, але потім сказали, що це все – Америка. І саме Америка впливає на Україну. Америка намовила Україну вступати в НАТО, через що почалася війна. А Україні треба в Радянський Союз. Деякі китайці не знають, що Україна існувала до Союзу. Сперечаєшся тут з ними, а вони: «Україна має повернутися додому», а я запитую: «Куди додому?». Я вже не намагаюся цих людей переконували, просто киваю і кажу: «Окей».

До війни у мене на роботі не знали, що я з України. Тут така політика, що іноземцям не ставлять зайвих питань. Зрозуміли, звідки я, коли 24 лютого прийшла на роботу ледь жива.

Багато китайців зараз думає, що війна вже закінчилася. Всі новини про Україну спочатку блокувалися, коли сам публікував щось – відразу зносили.

Але як тільки зрозуміли, що р*сня пихтить, дозволили висвітлювати інформацію більш-менш коректно. Коли була «Азовсталь», то в метро показували, що українські воїни тримають оборону. Мене це дуже здивувало. Але все одно у центральних новинах це називають конфліктом, а не війною. А зараз все потрохи заминається, бо ж є «важливіші справи».

- Була інформація, що після 24 лютого в Китаї ретельно перевіряли всіх українців?

- Коли почалася війна, нами всіма справді зацікавилася поліція, ми проходили опитування. Відповідали на запитання про те, хто і як ставиться до війни.

У перший тиждень нам від посольства кожному приходила замітка про те, як себе поводити, що можна і що не можна. У багатьох країнах світу тоді виходили на мітинги підтримки України, а в Китаї мітинги заборонені взагалі. Якби ми щось подібне зробили, це б тільки завдало шкоди – не лише всім українцям в Китаї, а й загалом міжнародній політиці.

- Чи говорять про можливість війни Китаю з Росією?

- По-перше, останні війни, в яких Китай брав участь, не були для них виграшними. По-друге, китайці максимально хочуть зберігати нейтралітет. В Китаї загалом така ідеологія, що потрібно розвивати свою країну і себе, не зважаючи на когось.

За рахунок того, що тут багато промисловості, вони можуть диктувати умови іншим. Дуже малоймовірно, що китайці самі підуть на чужі території. Сибір де-факто вже китайський. Там дуже багато китайців на місцях, які вивозять звідти деревину. Вони і так активно освоюють ресурси Сибіру, війна їм не потрібна. Багато країн Африки – так само китайські.

Українці мають розуміти, що навіть при такому розкладі, як у нас, в світі є країни, де ситуація не набагато краща, а може стати іще гіршою. Знати, що відбувається в світі важливо. Після шести років в Китаї я можу легко вести дискусії з усіма, хто ностальгує за комунізмом і радянським минулим. Бо ці шість років живу в «совку». Тому добре розумію, за що зараз воює Україна і чого ми всі не хочемо допустити.