Не судилося зустріти омріяну перемогу: спогади про загиблого бійця «Сталевої сотки» Олександра Боговіда

Спогади про воїна опублікувала газета «Ратнівщина». 

Олександр був звичайним сільським чоловіком. Він народився 6 квітня 1976 року у сім’ї Степана та Валентини Боговідів. Мав старших брата і сестру. Після нього народилася ще одна сестра Інна. У пам’яті вчителів Річицького ліцею він залишився доброзичливим, привітним, чуйним, щирим, беззлобним, вірним другом і поступливим, ввічливим учнем. Таким же згадуватимуть його й односельчани.

Після закінчення школи і досягнення повноліття Олександр служив на строковій службі в армії на Львівщині. Далі доля закинула у Білорусь. Там створив сім’ю, там має дитину. Проте з часом особисте життя не склалося, з дружиною розлучилися і Олександра депортували в Україну.

Усі ці роки проживав у Річиці. Не був ідеальним, але ніколи нікому ніякого лиха не заподіяв. Навпаки не відмовляв односельчанам, коли комусь потрібна була допомога по господарству – дров нарубати, щось примайструвати.

На початку 2024 року Олександра мобілізували у ЗСY. Він не перечив. Після навчань у навчальному центрі потрапив у 100 механізовану бригаду. Був стрільцем-помічником гранатометника механізованого відділення. Служив у підрозділі разом із бійцями з Камінь-Каширщини. Брав участь в обороні Торецька влітку 2024 року.

Тоді, у липні 2024 року, після проходження бойового злагодження на одному з полігонів, особовий склад 100-ї брuгади повернувся на Донеччину, у Бахмутський район та приступив до виконання завдань на Тoрецькому напрямку. Коли підрозділи бригади одержали смугу оборони безпосередньо в Торецьку (колишній Дзержинськ), ворог уже окупував середмістя. Попри шалений тиск противника, підрозділи 100-ї ОМБр тривалий час ефективно стримували подальше просування ворога, завдаючи йому колосальних втрат. Битва за Торецьк стала однією з найтриваліших за період російсько-української війни.

Сестра Олександра Інна розповідає, що братові було емоційно важко. Невдовзі, у серпні 2024 року, він повернувся додому. А 12 грудня 2025 року його знову забрали на службу представники ТЦК. Цього разу він перебував у відрядженні у військовій частині А 4862 (425-й oкремий штурмoвий пoлк «Скеля» (свою назву отримав від позивного командира Юрія Гаркaвого – «Скала»).

Інна Степанівна розповідає, що брат спочатку був зі своїм підрозділом на Харківщині. Перед Різдвом вона відправила йому посилку зі смаколиками з дому, щоб він відчув радість свята там, у зоні бойових дій. Проте поки вона доїхала у місце призначення, підрозділ уже перевели. Востаннє рідні спілкувалися з ним 12 січня. Перед тим близько двох тижнів зв’язку не було.

- Увечері він подзвонив, - пригадує останню розмову з братом сестра, - сказав, щоб ту посилку назад мені відправили, бо в нього навчання і не буде можливості її забрати. У нього був гарний настрій, казав, що там спокійніше, бо не в зоні бойових дій. Що в нього все добре. Більше з Сашею ми не говорили.

Про його смерть 16 січня на місці тимчасової дислокації підрозділу на Кіровоградщині родичі дізналися 23 січня. Потім було офіційне сповіщення і супровід тіла до рідного дому. 30 січня Олександра Боговіда поховали на місцевому кладовищі. У пам’яті рідних, близьких, односельчан він залишиться спокійним, добрим і безвідмовним. І дуже шкода, що йому не судилося зустріти омріяну перемогу.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Надали статус обмежено придатного, але він не покидав строю: загибель Героя з Волині підтвердила ДНК-експертиза
• На другий день повномасштабного вторгнення вже був у строю: історія Героя з Волині
• «Побратимам забракло кількох метрів аби забрати тіло мого чоловіка». Спогади про полеглого Героя з Волині