Лекції, полон і бібліотека за ґратами – історія воїна Владислава Дутчака з «Азову». Відео

Історію воїна переповідає Суспільне.Луцьк.

— Владиславе, чому ви пішли у військо?

У 2017 році я був долучений до справи запуску першої Хорунжої школи імені Миколи Сціборського. Був викладачем, став директором цієї школи, хоч і перебував в цивільному житті.

Я приїжджав, читав лекції з військової історії й мені запропонували: досить їздити, залишайся. Я кажу: «Так це полк спеціального призначення, я не стягну базовий курс підготовки бійця». На що мені сказали: «Друже, ти цим не переймайся, в тебе функціонал буде читати лекції».

Я вирішив, що підпишу контракт на три роки, відбуду його, підготую лекторів із числа «азовчиків», які мають історичну освіту, повернусь в мирне життя і буду далі викладати в університетах. Як бачите, не так склалося, як сподівалося. Я з «Азовом» залишаюся. І жодного разу не пошкодував про це.

— Що ви вчите на цих навчаннях?

Військова історія України, більш мотиваційна, щоб показати, що ми народ-воїн, що ми нація, яка постійно знаходилася на кордоні між західною цивілізацією і східною деспотією. Ще історія рідного підрозділу, наша символіка, ритуалістика, церемоніал і лекції-замовлення.

Виникло закономірне питання у бійців: де ж поділися запаси зброї, що були у нас в 1991 році? У нас є цикл лекцій, як руйнувалась українська армія.

Ми підрозділ, який політикою не цікавиться, наше завдання — зберегти державність, але нагадати бійцям, хто цей політик, як був дотичний до того, як розвалювалася армія, продавали щось або списували на металолом. Це обов'язково потрібно, тому що всі ми громадяни, приходимо на виборчі дільниці й віддаємо свій голос.

— Багато воїнів кажуть, що «Азов» зробив їх свідомими. Як це працює? Поділіться, будь ласка.

«Азов» створився у 2014 році. Перших 63 бійці не мали абсолютно ніякого зв'язку зі Збройними Силами України того періоду. Переважна більшість не мала навіть строкову службу. Вони не принесли в підрозділ нічого із совєтських рудиментів, а лише своє бачення України. По-різному її бачили й бачать досі.

Але одне, що гуртує, що нація повинна жити, держава повинна існувати. А який устрій, вже розберуться виборці. Головне, щоб у людини було цілісне сприйняття і бажання захищати те, що ти любиш. Ти захищаєш націю і свою родину, якщо ще немає сім'ї, тоді це націоналіст.

Полон

— Які думки були в полоні, в Оленівці?

Коли це закінчиться. Ми багато спілкувалися про те, що ніколи не було такої фрази: «Якщо нас обміняють». Завжди було: «Коли нас обміняють». І будували плани.

— Чи допомогли вам знання історії на полі бою?

Я не брав участь у реальному бою. Мій функціонал був пов'язаний з лекційною роботою, коли була оборона Маріуполя, я перебував на бастіоні, і моя задача полягала у чергуванні.

Ми робили барикади, розбирали завали, розвозили харчі, медикаменти для цивільного населення, коли були капітальні перебої з інтернетом, випускали інформаційний лист «Штаб оборони Маріуполя інформує». У нас був доступ через Starlink до інтернету, і ми видруковували його, наскільки це було можливо.

Історія мені допомогла вже в полоні. Відчувалася абсолютна безпомічність. Ти можеш планувати собі день, хоч знаходишся за ґратами, але все це ілюзія. Тому що насправді все залежить від тих людей, які знаходяться по іншу сторону ґрат. Вони можуть зробити з тобою все, що завгодно і їм за це нічого не буде.

Ти психологічно себе налаштовуєш через систему повторюваних дій. Все одно робиш розпорядок дня: о 5:00 прокинувся, робиш зарядку, шикування. А потім можеш почитати, якщо є можливість — поспілкуватися.

— Що там читали?

Це ж колонія для неповнолітніх. Там була доволі пристойна українська бібліотека. Але зрозуміло, коли прийшли так звані днрівці, вони її знесли й скинули на купу в будинку культури.

Якось вдалося підчепити звідти українську літературу за дев'ятий клас українською мовою. Стара книжка, 1998 року. Шевченком, Котляревським неймовірно зачитувалися і така черга була. Це дуже відвертало психіку.

Була книга «Записки кубанського партизана». Росіяни її не викинули, тому що «Записки кубанського партизана» що українською, що російською читається, там Шкуро, він в кубанському однострої з погонами ще царської армії. Вони подивились: «А, ну окей, читай».

Були Біблії. Це традиційна тема для ув'язаних РФ, вони таку духовну літературу закидують. Ще була абсолютна «дікуха», журнали РПЦ, в яких ув'язнені писали, як вони Бога зустріли. Дуже огидне, я маю на увазі, в подачі.

Під час одного із допитів у офіцерів ФСБ була книга Бузини, відомого українофоба. Він каже: «Зачем ви його убили?» Кажу: «Я не вбивав. Я б з ним дискутував». «Возьми почитай». Гидко руками взяти, але я зорієнтувався: «Так дайте ще книжку, ще одного українофоба». «Это кого?». «Булгакова».

Я розумів, що українських книжок не дадуть, а бійців треба було чим зайняти, тому що, моральний дух розхитувався. Наступного дня запитав: а что еще? Я кажу: «Ви ж хочете прищепити нам смак до великої руської культури. Дайте, Толстого». Бо я знав, що там «Хождение по мукам» буде, а це громадянська війна. Там десь українське буде, тому що там Нестор Махно, тобто щось хлопцям буде.

Наступного разу я ніс 40 з лишком книжок. Ми зробили бібліотеку і люди були зайняті. Хтось робив дуже гарні висновки, навіть із ворожої літератури, як мій друг «Южний», який, прочитавши роман Олексія Толстого «Хождение по мукам», виробив для себе так звану систему Тєлєгіна.

Система в тому, що офіцер потрапив у полон і для того, щоб тримати себе в тонусі й не здеградувати, щодня робив вправи, попри те, що в нього не вистачало нормально їжі. Він тримав мав в тонусі свідомість чистою. Коли обмінювали людей, які були разом з ним, він передавав мені, що тримає систему.

Життя після обміну

— Яким було перше справжнє відчуття свободи після обміну?

Десь перші дні було враження таке, що прокинешся і будеш знову в бараці. Але перше відчуття, що свобода поруч, було в Білорусі, коли нас вивантажували із літака. Білоруський силовик сказав: «Осторожно ступеньки». Це була перша фраза, яка була націлена на те, щоб нікого не калічити, не бити, не принижувати.

Нас просто вивантажили, сказали йти. Наш силовик сказав: «Слава Україні!». Ми зрозуміли, що це вже воно. Ти не йдеш так, як ходив там: голову вниз, руки за спину.

— Після полону минуло три роки. Можливо, питання видасться вам недоречним, але чи звикли ви до цивільного життя?

Не звик, тому що залишився в структурі. А до життя вільної людини, так, звичайно. В мене не так було багато часу в ув'язненні у росіян, це чотири місяці. Ув'язнення було не з найважчих, в порівнянні з тим, що відбувається зараз із бійцями Маріупольського гарнізону, яких постійно етапують із місця на місце.

Кожен етап супроводжується катуваннями, тортурами, побиттям. Тому людям, які повертаються зараз під час обмінів, потрібно набагато більше часу щоб адаптуватися, покращити своє здоров'я фізичне й ментальне.

— Що сьогодні важливо донести студентам?

Що майбутнє України в їхніх руках. Це не пустопорожня патетика. Люди навчаються, залишилися в Україні, а отже вибудовують плани пов'язані з Україною. Вони мають право голосу, можуть впливати на політичні процеси, на відміну від нас військових, тому що у нас інший функціонал.

Можуть виходити на протести, акції підтримки. Заявляти свою громадську позицію. Заради цього і тримають зараз фронт і їхні однолітки в тому числі.

Читайте також:

• Має два поранення та сім бойових нагород: історія військового Віктора Куліка зі «Сталевої сотки»
• Колядує – щоб були дрони: 6-річний хлопчик з Волині зібрав понад 15 тисяч для ЗСУ
• «У мене є ще сім днів»: поранений боєць волинської бригади повернувся в бій і врятував побратимів