Помер у потязі: захисник з Волині Олександр Баран не дожив кілька місяців до 48 років

Про це пише газета Ратнівщина. 

ВИРІС У БАГАТОДІТНІЙ СІМ’Ї

Олександр Никифорович народився 23 грудня 1977 року у Годині у родині сільських трударів Никифора Кузьмича і Єфимії Максимівни Баранів. Батьки дали життя п’ятьом дітям – Віталію, Марії, Анатолію, Василю та Олександру. Усі ходили спочатку у Млинівську школу, потім – у Кортеліську.

Батьки утримували велике господарство. З дитинства привчали дітей до роботи в селі, на землі, що треба вміти прогодувати сім’ї руками. Уже давно вони повмирали, але батьківські настанови діти несуть по життю і досі.

ДО ВСІХ ЛЮДЕЙ У СЕЛІ ЗВЕРТАВСЯ ПО БАТЬКОВІ

Після досягнення повноліття, у 1995 році, Олександр пішов на строкову службу в армію. Служив у Славуті на Хмельниччині. Отримав спеціальність «командир БМП». Після демобілізації повернувся в село, працевлаштувався у СВК «Млинівський». Працював на складі, доглядачем худоби, на інших роботах.

У 2005 році особисте життя пов’язав з місцевою дівчиною Ольгою. Того ж року у подружжя народився єдиний син Михайло. Після припинення діяльності СВК Олександр із сім’єю виживав із сільського господарства. Утримували корову, коня, свиней, овець, птицю. У селі його люди любили і поважали за добру вдачу і готовність допомогти кожному. Коником підвозив людям, у яких немає свого транспорту, городину, гній, дрова, інше. У селі завжди знали, що Саша не відмовить, коли треба викопати могилу.

Брати навіть жартували, що йому пора відкривати своє бюро ритуальних послуг. Олександр був дуже добрим і простим. За допомогу ніколи нічого взамін не вимагав. Ще однією відмінною рисою чоловіка було те, що він ніколи не лаявся і до всіх звертався по-батькові, навіть до молодших за себе. Так він намагався проявити повагу до людей.

«Володимирович», «Іванівна», «Васильович», - звучало з його вуст до школярів, навіть не говорячи про звертання до старших людей. До них чоловік ставився з особливою повагою. Часто йшов на поміч лісникам. Там у нагоді ставав коник, яким можна було вивезти деревину і гілляччя із важкодоступних місць. Тож і сумують млинівці нині, що відійшов у інший світ добрий і щирий чоловік, який ніколи нікому не заподіяв зла, а навпаки – намагався бути максимально корисним.

ХВОРІВ НА ЕПІЛЕПСІЮ

По життю Олександра Барана супроводжувала небезпечна хвороба – епілепсія. Вона розвинулася у нього у дорослому віці і неабияк дошкуляла. Рідні знали, що в Саші періодично трапляються приступи, тому завжди були напоготові, що можуть зателефонувати і повідомити, що братові зле. У Млиновому мешкають брати Віталій та Василь із сім’ями, тому не раз і не два кидали все, щоб встигнути допомогти Саші після приступу.

ПІД ЧАС СЛУЖБИ У ТЦК ПОКАЛІЧИВСЯ І ПОТРАПИВ У РЕАНІМАЦІЮ

Наприкінці листопада до дому Олександра Барана приїхали представники ТЦК. Він не уникав служби. Пройшов ВЛК. За станом здоров’я його не відправили в зону бойових дій, а залишили працювати в ТЦК в Ратному. І він тут виконував покладені на нього обов’язки. Та у серпні трапилася неприємна історія.

Під час служби в Олександра стався напад епілепсії. Він був на вулиці, впав, вдарився головою в бордюр і отримав дуже серйозні травми. Струс, забій головного мозку, переломи кісток і інші супутні діагнози – він потрапив у реанімацію. Завдяки професійному і чуйному ставленню лікарів Олександр відновився після важкої недуги. Йому дали 30 днів відпустки.

Віталій Никифорович каже, що повноцінно брат після хвороби не відновився. Йому паморочилося в голові, похитувало, мав погане загальне самопочуття. Але відпустка закінчилася і він зобов’язаний був вийти на роботу.

СМЕРТЬ У ПОЇЗДІ

Чоловіка перевели в інше військове формування на Чернігівщині. 3 жовтня він вирушив у дорогу. Мав потягом дістатися спочатку до Києва, а далі пересісти у громадський транспорт до Чернігова. Разом з Олександром у поїзді їхав товариш по службі, але вони були в різних вагонах. Увечері до Віталія Барана, найстаршого із братів, зателефонували з поліції міста Шепетівка Хмельницької області і повідомили, що Олександр Баран помер у потязі.

Оговтавшись від почутого, Віталій Никифорович взявся за організацію доставки тіла брата додому. Знайшов чоловіка, який погодився бусом привезти його у Млинове, зв’язався з військкоматом, селищною радою і 4 жовтня вирушив у Шепетівку.

Що тоді трапилося у поїзді, розповіла провідниця. Олександрові стало зле. Він побілів і його знудило. Пішов у туалет, повернувся на своє місце, але краще не ставало. Провідниця зробила йому чаю, але випити його він не зміг. За кілька хвилин пішов знову до туалету, бо було дуже зле. Але так як пасажир довго не повертався, провідниця вирішила перевірити, чи все в нього гаразд.

На жаль, застала Олександра Барана уже мертвим. Його тіло зняли з потяга у Шепетівці. Судово-медична експертиза встановила, що військовий помер від ішемічної хвороби серця, але рідні схиляються до думки, що це міг бути черговий приступ епілепсії.

ЙОГО ЛЮБИЛИ ВСІ ЗА НЕПЕРЕСІЧНУ ДОБРОТУ

Увечері 4 жовтня зустрічала Ратнівська громада свого померлого військового. Попри темряву і осінню сирість люди вийшли на тротуари і узбіччя доріг в усіх селах і Ратному, через які проїжджав кортеж із військовим. Прапори, квіти, сигнали авто-мотосупроводу і символічне світло ліхтариків у руках усіх, хто щиро жалкував втраченого ще одного життя.

У неділю, 5 жовтня, священники Гірниківського благочиння відспівали новопреставленого воїна Олександра. Зійшлися на похорон усі, хто його знав і поважав, бо по життю був добрим і безвідмовним. Приїхали родичі, сестра Марія з сім’єю з Ковеля. Не встиг приїхати віддати останню шану братові Анатолій Баран. Він мешкає з сім’єю у Видраниці, але вже довгий час захищає нашу країну на Сході.

 

Уже вдруге після ротації, більше ніж півроку він у складі прикордонного загону боронить наші рубежі на Харківському напрямку. Утім, через смерть брата-військового отримав 10 днів відпустки, щоб приїхати у рідне село і схилити в пошані голову на могилі Олександра.

Ось так відійшов до Бога ще один військовослужбовець. У нього не було досвіду участі у бойових діях, високих нагород чи статусів. Та люди любили його і поважали за простоту, чемність, ввічливість у просту людську увагу до кожного, з ким перетиналася доля. Шкода, що на його вік випало тільки неповних 48 років. Він міг би ще жити, трудитися і бути корисним людям. Але так, мабуть, судилося. Тож хай він легко спочиває у кращому світі, де немає хвороб, болю і війни, а рідним дасть сили пережити біль утрати дорогої людини.

Вічна пам’ять військовослужбовцю Олександру Барану!

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Звів дім, посадив сад, народив синів, але зовсім не набувся сім’янином: спогади про Героя з Волині Олександра Пугача
• Не хотів, щоб було соромно дивитися синові в очі, тому повернувся з-за кордону захищати країну: спогади про сапера з Волині, якому назавжди 33
• Два роки він провів на фронті, а останні місяці – у боротьбі з важкою хворобою: спогади про Героя з Волині Віталія Басалку