Планував одружитися з коханою, але не встиг: Герой з Волині понад рік вважався зниклим безвісти

Володимира Ридчука усі називали Володькою. Ось так невимушено і з великою любов’ю. Щоправда його життя було не таким ніжним і легким, як ім’я, але попри всі випробування долі молодик зумів зберегти тепло свого серця. Умів цінувати щодення, підтримував близьких і друзів, мав багато планів і мрій. Володька був уособленням доброти та щирості. Веселий, життєрадісний, енергійний. Він мав рідкісний дар – бути справжнім. Його щирість підкуповувала, а жарти могли розрадити будь-яку напружену атмосферу. Його усмішка заряджала навіть зі світлин. Історію захисника пише газета Полісся.

– Поруч із ним навіть похмурий день здавався сонячним. Його доброта ніколи не була гучною чи показною – вона проявлялася в дрібницях, – згадує кума Світлана Тарасюк.

Володька умів любити, дружити, бути сім’єю. Справжньою. Без умов. Поріднився із сусідами у Великій Глуші і беріг їх, як найбільшу цінність. Відчував себе поруч з ними щасливим.

– Він не був нам рідним по крові – просто з’явився поруч. І якось тихо, непомітно став братом. Сином. Внуком. Став сім’єю. Був у кожному нашому святі, у кожному дворі, де ми збирались, у кожному моменті, де потрібна була підтримка, і десь смішні жарти, – ділиться сокровенним товаришка Героя Вікторія Бединик (саме по-сусідству з її бабусею Володимир придбав власний дім). – До війни, коли ми ходили в місцевий бар, Володька часто наглядав за мною. Постійно підходив і питав чи все добре, чи ніхто не ображає, чи треба провести додому. Навіть якщо не треба було, все одно заводив під саму хату і стояв, дивився, чи я пішла в будинок, чи ні. «Тебе не можна ображати, бо ти маленька дівчинка, для мене завжди будеш маленька. Я не дам тебе в образу ніколи, але якщо так станеться, що я не поруч – бий перша, і бий так, аби щелепи тріщали», – завжди говорив, і у цих його словах тепер стільки тепла і болю…

Вікторія пригадує, як ходили з бабусею і мискою вареників до новоспеченого сусіда на перше знайомство і він відразу став для них своїм Володькою, як він милувався їхньою клумбою і планував насіяти багато яскравих квітів, особливо жовтих і рожевих, як по-доброму насміхався, коли вона боялася злізти з вишні, як під час її навчання в медичному захисник розповідав про роботу медиків на війні, чим забезпечував їй гарні оцінки з військово-медичної підготовки. Як скидав шпаргалки, говорив, що поїдуть разом в Іспанію на навчання, як навесні 2024 зламав ключицю і перебував у Луцьку в лікарні, як вони ласували щодня смаколиками і говорили про медицину та все на світі.

…Володька здобув професійну освіту, однак ще більше його навчило саме життя. Строкової служби не проходив, але як розпочалася війна – повернувся додому із Польщі і пішов на фронт добровольцем у складі 79-ої окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Вихований дідом Михайлом і бабусею Марією, він проніс їхню любов крізь життя і навіть на фронті узяв позивний в честь старшого з роду – «Харитон». По-вуличному. За покликом серця.

Після року служби Володимир Ридчук потрапив на навчання в Іспанію. Здобув два сертифікати парамедика. Повернувся на передові позиції уже як військовослужбовець 141-ої окремої механізованої бригади. Його навіть хотіли забрати інструктором у Житомир. Відмовився. Батько Героя пригадує, як у коротку зустріч у місті Лева, після року розлуки, Володимир говорив тільки про боротьбу, Україну, прагнення перемогти. Тяжко переживав втрату побратимів. Він не шукав легких шляхів, а прагнув змін. І хоч було складно, навіть в умовах війни намагався нести світло й невичерпну енергію. Його шлях був для багатьох таємницею, хіба що тільки кохана Марія знала правду. У найтемніші дні невідомості вона чіплялася за всі можливі соломинки інформації і надії, їздила на акції підтримки безвісти зниклих і полонених, зустрічі з командирами. Володька був її опорою, вона – його тихою гаванню. Але доля відміряла їм тільки 9 місяців щастя.

– Нам було добре разом. Звичайно, в очах світу й закону я йому ніхто, але в душі – хтось. Він був для мене світом, прийняв мого сина. Був суцільним позитивчиком і добром. Я дякувала Богу, що він у мене є, була найщасливішою, – ховаючи тугу під теплими спогадами звіряється Марія Динь. Володимир любив її по-своєму, як вмів. Не про людське око, а по-справжньому. Називав її Маюсею, цілував волосся. Повторював, що щастя любить тишу. А вона й далі лягатиме на бік і думатиме, що він біля неї, як заповідав у дні розлуки, і завжди звучатиме оте перше і останнє: «Я тебе люблю». – Я досі його кохаю, завжди пишаюся ним. Як повірити, що це його тіло в могилі? Щодня запитую себе про це на кладовищі… Ніхто не знає, як ми кохали один одного, і як далі жити. Як важко просто жити… Мені здається, Володька завжди буде в мене у серці. Кажуть, час загоїть рани, але я не зможу забути. Мені здається, не буде такої веселої, доброї людини, не буде такого спокою, такої турботи, таких розмов, жартів…У Володимира була травмована рука й можливість отримати відстрочку, але він не міг жити в тилу. Йому снилася війна і він повернувся на службу.

Закохані планували побратися. Володька пропонував оформити свої стосунки через «Дію», Марія ж хотіла щоб збулася його мрія побачити її у білій сукні. Чекали відпустку. Лишалося якихось 2 місяці… Ще 30 грудня Володимир повідомив кохану, що його перекидають ближче до лінії зіткнення. О 18 годині він пішов на позицію, а вже 31 грудня о 10 ранку був безвісти зниклим. Їх «накрило». Ніхто з його групи не повернувся…2 січня 2025 Микола Ридчук отримав болюче сповіщення, що його син зник безвісти під час виконання бойового завдання, і лишень кілька тижнів тому усі дізналися про справжню долю захисника: «Харитон» загинув від численних осколкових поранень черепа і тулуба.

Він пройшов крізь самісіньке пекло на Донбасі і Запоріжжі, отримав нагороди за відвагу в бою і авторитет серед товариства, але занадто рано згас.

– 21 липня було б 32. Вже дорослий… Хоробрий хлопець, смикалистий… І штукатур, і кладчик, і по дахах, і по плитках, і зварювальник хороший був, хоч і самоучка. Лівша, а так все у нього гарно виходило! Він і техніку любив, і трактора мав. Любив коней, усяку живність. Ніколи не мав потреби, нічого не просив – зроду працював і забезпечував себе, – журиться Микола Григорович. – Гриби, риболовля, полювання. Володька усе любив і все йому вдавалося. Вся робота в руках горіла. У нього не було такого, щоб він не вмів, не знав. За що не візьметься – усе до ладу. Акуратний був і в одязі, і в усьому. Відповідальний, щирий. Навіть забагато. Ніколи не відмовив нікому…

Володимир Ридчук, здається, був надто добрим для цього світу. Чесним. Сильним. Вільним. Працьовитим. Справжнім. І відійшов першим, як це несправедливо стається із найкращими. Був щирою посмішкою і безумовною любов’ю. Був світлом. І таким залишиться. «Харитон» – назавжди в строю, Володька – навіки в серці!

Іванна ВЕЛИЧКО, село Велика Глуша.

Читайте також:

• Мав приїхати у відпустку, а повернувся «на щиті»: серце захисника з Волині не витримало випробувань війни
• За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого
• Перед відправкою на фронт сказав: «Можливо, ми більше ніколи не побачимось»: Герою з Волині навіки 24 роки