«Ще у підвалі знав, що ноги не буде»: боєць з Волині отримав поранення біля Бахмута, коли виносив побратима

Про бої під Бахмутом, поранення та як подолав фантомні болі Руслан Прокоп’юк розповів для інтернет-видання «Волинь Online».

Три місяці навчання, далі – під Бахмут: як розпочалася війна для ветерана з Лобачівки

До початку повномасштабної війни Руслан працював на цукровому заводі.

«У день повномасштабного вторгнення я мав їхати на роботу і тут подзвонив начальник і каже, що сьогодні на роботу не їдемо, тому що обстріляли Луцьк. До повномасштабного вторгнення я сім років працював на Цукровому заводі, я там досі оформлений, любив роботу, потім дали повістку, але бронь. Другу повістку я отримав восени 2022 року. Пішов, потім полігон три місяці, файно натренувалися. Мали десь за кордон їхати, але тоді був прикол – або Соледар, або Бахмут. Ми поїхали на Бахмут, я був водієм півтора місяці. Машину розчовпли і потім командир, запитує: «Що Ви далі будете робити?». Я кажу, з хлопцями піду, що ж сидіти, пішов з хлопцями і ходив 1,5 місяці як піхота», – розповідає він.

Ветеран зауважує, що страх на війні – це нормально, ти поступово призвичаюєшся до такого життя, коли ти залежиш від побратимів, а побратими залежать від тебе.

«Наприклад, нас на полігоні навчали стрільбі та медицині, першій медичній допомозі. Якщо ти недобре турнікета поставив, то 33 віджимання, бігати, ну щоб строго було. Ти ж відповідаєш за чиєсь життя. Якщо, наприклад, поранили побратима, тобі не можна розгубитися і не знати, що робити. Практика – це найголовніше.

Побратим з тобою до кінця і ділишся з ним усім – водою, харчами. Ми, наприклад, приїжджали, висадка і йшли на позицію, мали з собою мішок їжі, лишали, йшли на позицію. Потім трошки вже побули, наприклад, під вечір, видимість трішки менша була і двоє-троє пішли собі розподілили, хто скільки може взяти і забрали, потім хлопці прийшли, розділили. Так що хлопці були забезпечені харчами. Коли поступали нові хлопці, наприклад, 15 осіб, командир їх ніколи одразу не відправляв на нуль.

У нас були дві позиції, правий фланг та лівий фланг. Їх брали по двоє чоловік, щоб трошки навчалися. Декому було психологічно складно йти, то командир просто каже: «Дивіться, я йду, так само Ваше життя, моє життя», йдеш просто, російська рулетка, попаде не попаде, йдеш і не знаєш, що тебе чекає», – розповідає він.

Поранення отримав, виносячи побратима

Поранення Руслан отримав під час мінометного обстрілу у травні 2023 року.

«Був обстріл, і ми були у дубовому лісі, там називається така Червона гора, і тільки осколки свистять, і почув, що запекло на шиї, просто, наскільки Бог розподіляє тобі життя, той осколок міг мені шию провалити, а він просто прилип, я бігом різко його забрав, ножа приложив, щоб холодне. Не поранення, нічого, просто опік був на шиї.

6 травня, напередодні Дня перемоги, вони хотіли Бахмут забрати повністю і тут дуже великий обстріл був, мене поставили на першу позицію, на еспешку (ред. – спостережний пункт), бо вже мало було людей. Були дуже великі прильоти, і в одного контузія, він побув дві доби, бо спочатку була можливість забрати. Був наступ, одну сторону, фланг, завоювали вони, забрали, лишилися ми тільки на одній і з більшості сформувалася група, окоп, три метри, і там в окопі ще є три метри – називається лисяча нора.

Ми там з одним побратимом сидимо знизу, наприклад, заряджаємо БК, а він там на еспешці дивиться, огляд і тут приліт і його тільки «бах» і паралізує до пояса і він взагалі нічого не чує. Потім виявляється, що осколки в хребті, то через те його паралізувало. Це Ігорко такий зі Львова, і він морально просто падає. Я по життю завжди оптиміст, тож давай його піднімати морально і розказувати, розпитувати, що до чого, щоб він просто не впав морально.

Моя була перша позиція, найдальше треба було нести нам, я на рацію повідомляю, що у нас є хлопець поранений, тобто 300-ий. Потім була можливість його забрати. І хлопці на допомогу, на підтримку приходили, доповнювали групу. Ми його витягнули, забрали, несемо. Свіжі хлопці поступили, вони кажуть: «Будемо нести», а наскільки ти в окопі з тим побратимом зв’язаний і все, так як то обов’язок мусиш, і то ще Богу дякувати, що він трьохсотий, а не 200-ий. Я  просто хотів занести його в підвал, надати допомогу, йти морально підтримувати.

Ми проходимо, може кілометр і тут з неба «бах» і все – пацанів в одну сторону, мене в іншу сторону, мене теж паралізувало. Мінометка шурувала. У мене шок, пацани кричать: «Злазь під гірку наниз», а я не міг відійти, просто перекинувся на живіт, так як нас вчили. Руками артерії поперекривав, шию і потім чую вже турнікети мені надали. Я і ще там один хлопець Ромка йшли, перед тим ми певне що п’ять діб були і хлопці весь час носили і вдень і вночі. Я йшов перший, нас було шестеро, несемо і перед тим, що мало статися я кажу: «Хлопці, давайте поміняємося, руки терпнуть, бо спереду найважче, де ноги легше» і я в той момент, що так стали, помінялися, став назад і той Ромка став назад, два метри може яких і «бах», як то по задниці хто дав доброго копняка.

Хлопцям, які йшли спереду, тим нічого, просто, що контузія, поранення легке, а я і той Ромка, що ззаду йшли, дістали найгірше. Нас навіть перших евак приїхав, забрав, дуже кров’ю стікали, виходить, що ми тих хлопців ніби закрили, бо виходить, що ззаду хвиля пішла, то мені нога, задниця, і потім, коли мене вже перекинули на плечі, я такий раз – Ванька Розказовський. Ми зустрілися у військкоматі, в одне число, потім їхали разом до Луцька, один взвод, одне відділення,скрізь разом, ніби брати. І одразу сльози, що скрізь разом були, від полігону і у скрутний момент він появляється.

Це було 6 травня, у день піхотинця, наше свято. Хлопця Ігорка врятували. Я йому сказав: «Згадаєш моє слово, у вас із дівчиною ще буде весілля, і все буде нормально». І справді було весілля, він зараз вдома живий та здоровий».

Воїн зізнається, що під час поранення у нього не було ніяких думок, болю, лише шок:

«Головне, що телефон у мене був на бронежилеті, барсетка з документами – на поясі. Багато хто з хлопців лишає документи у сумці, але ти знаєш, ідеш – пощастить чи ні. Я завжди документи носив із собою – якщо буду 200-им, знатимуть, хто це. Мене занесли у підвал, знеболення не було ніякого, тому що багато поранених і воно скінчилося. Мені зупинили кровотечу, були осколки ще у поясі. Потім у Мукачеві зашивали і хотіли їх витягнути. Вони алюмінієві та заділи м’язи правої ноги. Якщо їх діставати, може трапитися параліч.

Це сталося о першій годині, а о четвертій мене евакуювали. Я ще у підвалі знав, що ноги не буде. Потім вже після реабілітації у Кривому Розі побратим Бандера подзвонив і запитав чи я пам’ятаю, як це відбувалося і чому довелося ампутувати ногу. Я відповів, що через джгут, а він каже, що кістка була настільки роздроблена, що вилізла догори, коли мене перекладали з нош на ковдру. Я цього не бачив, тому що був у шоці і потім думав, що ногу ампутували через турнікет».

«Добре, ще водієм буду»: ампутацію ноги військовий сприйняв спокійно

Ампутацію частини ноги військовий сприйняв без розпачу та невдовзі після першого курсу реабілітації придбав авто з автоматичною коробкою передач:

«Бог дав мені сили, здоров’я, що я все сприймаю так, як має бути, значить, йде на життя. Через певний час мене привезли у Дніпро, зашили, потім були різні дослідження, електричні дротики, перевіряли, чи я відчуваю ногу. Спочатку не давали інформації про те, що буде ампутація. Потім я прокидаюся із кисневою трубкою у роті, до мене підійшов лікар, я його запитав, чому я прив’язаний. Він каже, що кожен сприймає по-своєму – хтось може шарпатися, ще щось.

Мене розв’язали і я побачив, що одна нога є, а іншої немає, лише 20 сантиметрів. Я кажу: «Добре, водієм ще буду». Всі дивуються: «І все?» Кажу: «Просто я бачив багато поранених хлопців». І нічого, все нормально. Я був два місяці у Тернополі на реабілітації, потім два тижні побув вдома, купив собі авто на автоматі і все. У житті я звик до руху, коли є рух, ти живий, а замикатися у собі немає сенсу».

Протезування, зі слів Руслана, було безплатним:

«Лікування та протезування було безплатним. Зі Львова мене мали направляти на Мукачево, і багато хто казав, що там «не дуже». Чи я такий везунчик, чи ні, але скрізь все було нормально. У Мукачеві був один хлопець, якому вибило очі. Йому допомагали ходити в душ, надавали нормальну допомогу, дивилися за кожним.

Як Руслан Прокоп’юк подолав фантомні болі без серйозних ліків, а після отримання протезу став водити авто

Ми були в Мукачеві, потім приїхали у Тернопіль, нас поклали на певний період у хірургію, тому що у реабілітаційному центрі не було місць. Потім перевели у реабілітаційний центр, перед тим нам оформили папери на протезування, все безплатно. Обдивлялися, що і як, які є побічні ефекти, чи є фантоми, як ти з ними справляєшся. Фантоми у мене почалися у Львові, це уявний біль – наприклад, стопа викручує чи коліно, ріже наче ножем. Я про це почитав, усвідомив, що як воно може боліти, якщо його нема. А хлопці брали уколи із наркотиками, але це давить на серце, потім стаєш від них залежним.

На війні я страшенно багато курив – шість пачок за дві доби. Я думав, що вже легені виплюну. Казав, що як живий повернуся додому, кину курити. Мені казали, що куріння заважає загоєнню ран. Зараз у мене йде пачка на три дні, а два місяці під час загоєння ран взагалі не курив і не вживав алкоголю. Твереза свідомість – це твій рух, тому що якщо не дай Бог спіткнешся, не знаю, що буде. 

У Тернополі нас опитували, що ми хочемо робити у подальшому житті, з нами спілкувалися психологи. На першому пробному протезі я вчився ходити. Неприємним було те, що протез під саму пахвину, впирається у кістку тазу. У липні дали постійний протез, яким можна формувати хід, тому що коли протез прямий, ти йшов і закидав ногу вбік, а тут є суглоб і ти його просто викидаєш і йдеш. Богу дякувати, що є такі люди, реабілітологи, масажисти, вони вкладають душу у роботу. Якщо біда – руки чи ноги немає, найголовніше, якщо є бажання у тебе, їм легше впоратися із твоєю хворобою, поставити тебе на ноги. Я був спортивним, віджимався, бігав, підтягувався, навіть із тимчасовим протезом я підтягувався на турніку. Навіть на війні ми займалися на брусах, зробили турніка. Руки у мене здорові.

Важлива їхня підтримка – яке ставлення. Реабілітологи у Тернополі – молодці, вони вкладають душу, аби тебе поставити на ноги. Навчатися для того, щоб стати на ноги, мені довелося місяць. Десь у вересні я вже сів за кермо авто.

Мені довелося пережити вісім операцій. Я приїхав у Луцьк проходити ВЛК і лікар запитував моєї мами: «Чи ви стали на протезування?». Вона відповідає, що він вже на протезі. Лікар запитує: «Як?» Він дивувався, що це можливо за такий короткий період».

Сенсом боротьби та силою повернення до життя для ветерана є дочка

Реабілітацією у Луцьку ветеран теж задоволений:

«Тут займаються і психологічно, і морально, тут супер у плані харчування і реабілітації. Казали, що потрібно тут проходити реабілітацію місяць, а потім я планую поїхати у Тернопіль. Я до них телефонував, тому що протез опустився, потрібно було його відрегулювати. Відкрутили, зрівняли, запрошували знову у Тернопіль, казали, що чекають на мене».

Він вважає, що людині на війні потрібен сенс. Таким сенсом для Руслана була його дочка, яка чекала тата вдома:

«Ти ідеш і у тебе повинна бути мета. Я думав про те, що йду заради дочки і маю прийти заради дочки. Бували таки моменти, що просто не хотілося жити. Дочці два з половиною роки. Береш телефон, переглядаєш фото чи відео і все, знаєш, що тебе чекає вдома дитина. Була мрія взяти на руки дитину. Коли я лежав у Львові і вони вперше приїхали, я був з бородою, вона каже: «Татко, я тебе побрию». Потім мені скинули відео, цей момент знімали. Я заради малої йшов і прийшов заради неї. Я взяв повістку і, хоч і міг виїхати, сказав: «Якщо мені дано жити, буду жити»».

Перебуваючи на лікуванні та реабілітації, ветеран постійно відчував підтримку побратимів та колег:

«Побратим не лише на війні, а й на все життя, тому що ти з ним пройшов усе. Надзвичайно приємно, що ти приїхав з лікарні, на реабілітацію – з будь-якого міста до тебе приїжджає побратим, незалежно чи далеко їхати. Так само із заводу хлопці приїхали – три машини, 15 чоловік, це надає підтримку в подальшому житті. Ти не хтось, а людина, а людей поважають. Я спілкуюся із хлопцями з заводу і з побратимами».

Наразі у ветерана через бюрократичні труднощі виникла проблема із отриманням виплат.

«Коли я був на лікуванні, я отримував бойові, все було класно. А потім, коли справ дійшла до серйозних виплат, все – немає, треба документи, від яких залежить пенсія. Це грошовий атестат, довідка 6, та довідка про надання коштів за той, період, коли я перебував у війську. Коли воювати – двері відчиняють, а платити за здоров’я військового – двері зачиняють. Краще найняти адвоката і отримати свої кошти, ніж опускати руки», – зазначає військовий.

Говорячи про поради для тих, хто поранений повернувся з фронту, Руслан наголошує, що найголовніше – не замикатися у собі, більше спілкуватися, звертатися до психолога:

«Треба виходити надвір, відчувати природу, милуватися нею. Треба призвичаюватися до того, що є і думати, що буде краще, життя непередбачуване. Найгірше – це падати духом. Коли людина падає морально, замикається, вона не хоче ні їсти, ні пити, ні розмовляти ні з ким, просто живе у своєму світі. Значно краще, коли є колектив, ти спілкуєшся з хлопцями, лікарями, психологами.

У Тернополі у нас лежав такий Дімка з ампутацією обох ніг. Він воював у Бахмуті, танк завалив п’ятиповерхівку і йому плита передавила обидві ноги. Він, масою 100 кілограмів, став на протези. Він сказав: «Руслик, я хочу йти». Ми з ним познайомилися у Львові, потім поїхали у Мукачево, були у палатах по сусідству, потім ми їхали назад у Львів, а звідти нас швидка перевезла у хірургію у Тернопіль, де ми лежали в одній палаті, а звідти нас перевели у реабілітаційний центр.

Багато поранених хлопців «сідають на стакан», але це не вихід. А ми з ним вели тверезий спосіб життя під час лікування. Це допомагає швидше стати на ноги, лікування має бути лікуванням – а то медицина старається, а ти їх підводиш».

Кожен військовий, який втратив кінцівки, може отримати протез безплатно

Начальник управління охорони здоров’я Волинської ОДА Юрій Легкодух пояснив, що кожен заклад охорони здоров’я може підписувати договір із протезними центрами та організаціями, які займаються протезуванням. Повернення коштів відбувається через Фонд соціального страхування повернення коштів.

«Якщо говорити на Волині, у нас є в тій же самій Ковельській поліклініці окремий заклад, який виготовляє протези. Але це такий дуже великий процес. Тому що, наприклад, є пацієнт з ампутаційною куксою, її треба підготувати для того, щоб цей процес підходив, щоб воно було виконано на певному рівні. Там дуже є багато нюансів. Не може бути так, що наш військовопоранений, наш герой, приїжджає в лікарню з ампутаційною куксою, і він просто два-три місяці лежить, чекає, поки виготовляють протез. Наголошую, що повинна проходити реабілітація, адаптація того пацієнта до тих нових умов. Держава повертає фірмам, які займаються протезуванням ті кошти», – пояснює начальник.

Він зауважує, що зараз з розвитком медицини вдосконалили і протези – можна поставити звичайний, а можна – багатофункціональний, який дозволить краще адаптуватися до життя. Юрій Легкодух наголошує, що, якщо протезні фірми беруться за встановлення протезу, то це і на їхній відповідальності, щоб протез нормально працював, обслуговувати його та пояснювати пацієнту, як користуватися ним.

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Читайте також: 

• «Ноги немає, розумію, що не відросте і так як було – не буде»: історія бійця з Волині
• «Мрію знову танцювати»: історія бійця, який проходить реабілітацію в Луцьку
• За півтора року служби — у відпустці був лише раз: історія військовослужбовця з Волині