Хотів одружитися з коханою під час найближчої відпустки: 24-річний Герой з Волині загинув, коли вивозив з передової пораненого побратима

24 травня молодого Героя провели в останню дорогу, - пише газета Ратнівщина.

Артем усе своє коротке життя був особливим. Він народився 27 вересня 2000 року у сім’ї Сергія Івановича та Валентини Василівни Баранчуків у Язавнях. Появі хлопчика раділи всією родиною – батьки і старші троє доньок Інна, Юля та Оля. А він ріс добрим, чемним і слухняним. А ще завжди усміхненим. Мама Валентина Василівна розповідає, що в школу пішов у неповних шість років. Проте був такий жвавий і тямущий, що в початкових класах був відмінником.

Після закінчення дев’яти класів у Язавненській школі навчання продовжив у Самарівському ліцеї. Здобувати якийсь фах не пішов. Їздив на сезонні заробітки. У нього було багато друзів не лише в Язавнях і Самарах, а по цілому районі. Він постійно з усіма спілкувався. І все завжди з посмішкою. Рідні кажуть, що в нього немає таких фотографій, де б він не посміхався.

НІКОМУ НІЧОГО НЕ КАЖУЧИ, ПІДПИСАВ КОНТРАКТ ІЗ ЗСУ

Як сніг на голову, звалилася на батьків і сестер звістка, що їхній Артем підписав контракт на службу у 80-й ДШБ. Нікому нічого не сказав про свої наміри. Тільки поставив перед фактом, що він уже солдат. Сестра Юлія пригадує, що брат з маленького був щирим патріотом. Напевно, оце внутрішнє бажання служити Україні і стало поштовхом до того, що 19-річний юнак пішов до лав ЗСУ.Бойовий шлях Артема Баранчука розпочався 30 січня 2020 року. З тих пір більше п’яти років він служив державі і її війську усіма своїми вміннями та навиками.

Мама пригадує, що не раз привозив додому грамоти за зайняті призові місця на змаганнях, які проводили в бригаді заради кращого вишколу. Про своїх побратимів і про службу майже нічого не розказував. Із найважчих точок, де Артем побував в АТО, було Щастя. Там їхній підрозділ виконував бойові завдання вісім місяців. Далі була заслужена ротація і «президентська» відпустка.

ЗА ВІДМІННУ СЛУЖБУ ОТРИМАВ «СТАЛЕВИЙ ХРЕСТ» ВІД ЗАЛУЖНОГО

На момент початку повномасштабного вторгнення Артем Баранчук уже був досвідченим бійцем. Війна застала його на службі. Невдовзі після російського вторгнення на українські землі 80 бригаду відправили на Миколаївсько-Херсонський напрямок.

- Пам’ятаю, тоді прочитала, - пригадує мама, - що багато медсестер із 80-ї бригади загинуло. Тоді так страшно було у перші місяці війни! Я в Артема перепитала, він тільки сказав: «Це наші…» І більш нічого не розповідав. Якщо я якусь інформацію дізнавалася з інших джерел і перепитувала його, він щось міг коротко відповісти. А загалом казав: «Вам не треба знати!» Не хотів тривожити нас.

Подальше пересування сина фронтовими дорогами України мама спостерігала в новинах і перепитувала його, де вони воюють і як їхні справи. А шляхи 80-ки у 2022 році пролягли через Харківщину. Жінка пам’ятає, як бійці звільняли Ізюм, брали активну участь у контрнаступі. Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного 12 листопада 2022 року Артема Баранчука нагородили нагрудною відзнакою «Сталевий хрест». У 2023 році, військовослужбовці Галицької бригади працювали на Бахмутському напрямку. З вересня 2024 року почали активні наступальні дії на Курському напрямку.

ЗА ТРИ РОКИ ВІЙНИ БУВ ДВІЧІ ПОРАНЕНИЙ

Артем був водієм. Він вправно їздив усім, чим було потрібно в конкретний момент, – чи то автомобілем з мінометною установкою, чи то квадроциклом із пораненими під дзижчання ворожих дронів. Двічі отримав поранення. Перший раз – 20 січня 2023 року на Харківщині. Але він швидко відновився після травми і повернувся назад у стрій.

Вдруге в Артема поцілив ворожий дрон. Це було уже цієї зими – 20 лютого 2025 року на Курському напрямку. До поранення він намагався не видати, що служить на Сумщині. Казав, що на навчаннях за кордоном. Уже під час реабілітації розповів трохи про війну і про поранення. Рідні цитують слова брата, сина про реалії сучасної війни:

«Це не просто війна. Це війна дронів. Їх там більше, як пташечок!» Свої прямі бойові завдання він виконував під прицілом ворожих операторів дронів. Артем вивозив поранених. Побратими з 80-ї і 82-ї бригади, яка стояла зовсім неподалік від його «траси», уже знали за звуком двигуна «квадрика» «Басоти». Оригінальний позивний отримав від перших літер ініціалів – Баранчук Артем Сергійович – і додали «ота». Не раз то перед квадроциклом, то позаду нього «приземлялася» вибухівка, то мусив вправо-вліво різко звертати, щоб не стати мішенню. І йому вдавалося. Від дешевих безпілотників вмів утікати. А «мавіків» боявся. Казав, що вони повторюють траєкторію руху об’єкта, і тому несуть велику небезпеку. А якось врятували життя хащі. Розповідав мамі:

- Їду понад хлопцями з 82-ки. Як завжди, посигналив їм. Тут чую, поряд летить. Я бігом у хащі. Там хащі були. Ото вони мене і врятували. Той дрон тоді «не сів» на мене.

Друге поранення теж було з дрона. Був разом із побратимами, коли їх підбили. То хлопці всі цілі залишилися, а в Артема один осколок пройшов під коліном, а другий потрапив у ногу, пройшов через берця. Кістку не роздробило, але осколка виймали. Побував у госпіталях Сум, Ніжина, Чернігова. Потім поїхав додому, у рідні Язавні. Чого коштувало матері відпустити дитину після двох поранень назад на фронт, - знає тільки Бог, напевно. Просила, благала, сестри вмовляли, щоб не повертався на службу, а він коротко відрізав: «Мамо, Ви ж знаєте, що я впертий! Я їду до своїх хлопців». 28 березня ввечері побратими уже зустрічали його з автобуса, бо 29 березня він мав бути у своєму підрозділі.

Останнім часом Валентина Василівна почала помічати якісь душевні зміни в синові. Він почав дзвонити частіше, ніж зазвичай, більше в телефонних розмовах казав, що любить. З сестрами говорив нечасто, але на День матері привітав їх усіх. Коли був на реабілітації після поранення, на 8 березня усім замовив букети квітів. Не було такого разу, щоб він приїхав додому і не подарував кожній по букетові. А перед загибеллю став якийсь ще добріший, як раніше. Ніби відчував свій близький відхід в інший світ.

ПОБРАТИМ ДОТРИМАВСЯ ОБІЦЯНКИ І ПОВІДОМИВ ПРО ЗАГИБЕЛЬ «БАСОТИ»

Неділя 18 травня була звичним днем для родини Баранчуків. Але цей день уже через кілька діб змінив їхнє життя назавжди. 19 травня до Інни зателефонував невідомий номер. Чоловік у слухавці представився Степаном, пояснив, що він – колишній «ротний» Артема, що він не має на це права, але дотримується обіцянки, яку дав «Басоті» і мусить їм повідомити – їхній брат загинув під час виконання бойового завдання.Артем усе прорахував. У рідних не було жодного номера побратимів. Коли мама намагалася вивідати бодай якусь інформацію, він казав:«Воно вам не треба!? Якщо зі мною щось станеться, Вам сповістять!» А виявилося, що у них із цим Степаном була взаємна обіцянка: якщо з кимось із них щось станеться, другий має першим повідомити рідним. Раптом Степан – рідним має сказати Артем. Нема Артема – обіцянку має виконати Степан. Чоловік уже не воює, він залишився без обох ніг. Та від свого слова не відмовився. Коли йому стало відомо про загибель товариша, з яким пліч-о-пліч воювали, він знайшов контакти дівчат і повідомив їм, як би важко це не було.

21 травня Валентині Василівні принесли офіційне сповіщення про загибель сина. 23 травня був емоційно важкий супровід Героя до його рідного дому. Люди в Ратному і селах вийшли на вулиці, ставали колінами на мокру від дощу землю, щоб віддати йому останню шану. Під звуки сигналів мотоциклів та автомобілів, під сльози односельчан в’їхав траурний кортеж у Язавні.

НА ПОХОРОН ПРИЇХАВ БРАТ ПОРАНЕНОГО, ЯКОГО ВИВОЗИВ АРТЕМ І З ЯКИМ РАЗОМ ЗАГИНУВ

24 травня новопреставленого воїна Артема відспівали у Свято-Володимирському храмі с. Язавні священники Гірниківського благочиння. На похорон «Басоти» приїхало більше 20 його побратимів. Більшість із них уже демобілізовані головним чином за станом здоров’я. Хтось без ноги, а хтось і без двох. Хтось бачить на одне око, а хтось взагалі незрячий. У когось на згадку про страшну війну назавжди у тілі залишилися осколки. Але це не завадило їм подолати далекий шлях на похорон товариша. Двох побратимів Артема відпустили зі служби, з бойової частини, щоб віддати йому належну шану. Вони не приховували сліз і плакали. Дуже тепло відгукувалися про нього. Казали, що не знають, як далі будуть воювати без нього. Він ніколи не сказав, що не поїде, чи не хоче, чи в нього щось не так. Він був безвідмовний там, де міг принести користь своїй бригаді. Працював у надскладних умовах. Вивозив з передової поранених. Машиною це зробити було неможливо. А в «квадрика» була 100-відсоткова прохідність. Він чіпляв такого причепчика до квадроцикла і так вивозив «трьохсотих». Не раз утікав від «дрончиків», а цього разу не вдалося.

Мама розповідає обставини загибелі сина. Недалечко вже йому було приїхати на місце дислокації. Бійці 82-ї бригада почули, що він проїхав, згодом почули хлопок і вибух. Вони туди забігли, побачили наслідки прямого влучання і повідомили колегам з 80-ки, що мають двох загиблих – «Басоту» і «Дєда». Артем вивозив пораненого побратима, але цього разу скид виявився смертельним для них обох.

Мурашки побігли по тілу, коли до матері на похороні підійшов незнайомий чоловік і сказав, що він – брат «Дєда», який загинув разом з Артемом. Чоловік приїхав із Тернопільщини на Волинь, щоб віддати останню шану тому відважному хлопчині, який намагався врятувати життя його братові і разом з ним загинув. «Дєда» схоронили у п’яницю, а вже у суботу брат був на поминальній процесії у Язавнях. Він підійшов до труни і палко молився та дякував, що Артем робив усе можливе, щоб врятувати брата.

Коли після похорону усі з кладовища уже розійшлися, біля могили залишилися рідні і побратими. Перш ніж поїхати додому чи в частину, вони щиро помолилися і подякували матері за сина, сестрам – за брата. Із собою привезли прапора 80-ї бригади з фотографією Артема. На ньому надрукована дата народження і дата загибелі хлопця. А ще пообіцяли, що за власні кошти виготовлять пам’ятну дошку в його ім’я.

ДОДОМУ ПОВЕРНУВСЯ «НА ЩИТІ» У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ПОХРЕСНИЦІ АНГЕЛІНИ

Історія Артема Баранчука сповнена драм і співпадінь. Він уже другий загиблий військовий у їхній родині. Влітку 2024 року загинув Роман Калінчук, боєць 14 бригади із Бродів. Його дружина Іванна – внучка Валентини Василівни, донька Інни, племінниця Артема. Так сталося, що дядько був старший від неї лише на рік. Вони практично разом годувалися, дружили. А коли Іванка вийшла заміж і народила дівчинку Ангеліну, Артем став її хрещеним татом.

Вони дуже дружили з Романом. Якось було навіть, що на війні зустрілися. Артем проїжджав десь неподалік, де стояла 14 бригада, і заїхав до кума. Фото цієї теплої зустрічі двох молодих бійців досі гріють серця рідних. Артем понад усе любив свою Ангелінку. Але, на жаль, не привітав її з 6-м днем народження. Їй виповнилося 6 якраз 23 травня, коли тіло хрещеного тата траурним кортежом везли в Язавні. А кількома годинами раніше вона разом із мамою взяла участь у відкритті нових фото на Алеї пам’яті та слави Героїв Ратнівської громади. Спочатку війна забрала у неї рідного тата, а зараз і хрещеного.

ЗБИРАВСЯ ОДРУЖИТИСЯ ПІД ЧАС НАЙБЛИЖЧОЇ ВІДПУСТКИ

Поховали Артема Баранчука біля батька, який помер 10 місяців тому. Не дочекалася у відпустку коханого наречена Тетяна. Він мав приїхати, щоб одружитися. Кілька років закохані йшли до цього рішення. Минулого року на Великдень засватали Тетяну і чекали її повноліття, щоб одружитися. Не встигли...

Життєвий шлях Артема був дуже короткий. Лише 24 роки йому судилося бути на землі. І більше п’яти років присвятив армії та захисту рідної землі від північного сусіда-ворога. 19 травня, приголомшені загибеллю побратима, його товариші по службі виклали у фейсбуці пост, у якому вся суть життя і служби цього юнака:

«Спочивай з миром, Артеме! Знову занадто молоду людину забрало від нас життя занадто рано. Такий молодий, але такий сильний боєць! Справжній Герой для своєї країни! Він відомий як ідеальний водій на передовій, який також врятував кілька життів цим мистецтвом. Ми ніколи тебе не забудемо! Назавжди в нашій пам’яті! Слава Україні!»

Він був занадто добрим і небайдужим до справи захисту країни і безпеки побратимів. Мабуть, тому безстрашно нісся «квадриком» по бездоріжжю, бо від його оперативності залежали життя тих, кого він віз. І хай навіть фізично його вбив ворог, але в Бога він заслужив вінець Царства Небесного, бо душу свою віддав за іншого, бо загинув, коли рятував…

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Загинув унаслідок ворожого штурму: воїну з Луцького району просять присвоїти звання Героя України
• Батька і сина поховали поруч: Віктор та Олександр Бурдаки з Волині віддали своє життя за Україну
• Врятував життя усім побратимам, а сам, прикриваючи їх, загинув. Спогади про бойового медика з Волині