Три місяці тіло не могли забрати з поля бою: спогади про Героя з Волині, який повернувся додому майже через рік після загибелі

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина.

БУВ ОДНИМ ІЗ ДВІЙНЯТ

Історія життя Віктора Петрухіна неймовірна з моменту самого народження. Він – з багатодітної сім’ї Олександра Леонідовича і Галини Федорівни Петрухіних. Мама родом із Пісок-Річицьких. Тато за походженням росіянин, але за кілька десятків років, які прожив в Україні, вона стала для нього рідною. Його син загинув, захищаючи її від російського агресора. У подружжя Петрухіних народилося семеро дітей: Наталія, Михайло, Катерина, Любов, Тетяна і Віктор (вони – двійнята), Олена. Між дітьми була маленька різниця у віці, тож спогади з дитинства у всіх асоціюються із сестрами і братами.

Батьки працювали в колгоспі, а діти, як уміли, допомагали по господарству. Сестра Віктора Тетяна пригадує, що в маленькій хатині на дві кімнатки вони шестеро жили разом з мамою і татом, а старша сестра уже на той момент вийшла заміж. Але з найменшого віку були надзвичайно дружніми. І в дорослому віці не загубилися у своїх клопотах. Зберегли традиції на великі свята, на дні народження приїжджати до батьків, щоб поспілкуватися, підтримати один одного, просто провести дорогоцінний час разом.

Доля розкидала їх у різні населені пункти. У Пісках-Річицьких залишилася тільки Катерина (Шульга). Вона з сім’єю мешкає неподалік від батьків. У сусідніх Самарах-Оріхових проживає Люба, у Ратному – Наталія (Михальчук) і жив Михайло (він помер 7 квітня 2025 року від пневмонії, через кілька днів після звістки про зникнення безвісти молодшого брата). Віктор із сім’єю мешкав у Тернополі. А сестру з двійнят Тетяну (Гайдюк) доля закинула на Житомирщину. Олена Бляшук проживає з сім’єю у Луцьку.

Особливо тісний емоційний зв’язок завжди був між Віктором і Тетяною. Воно й зрозуміло, бо вони разом були у лоні матері, їхні серця разом розвивалися під її серцем. Після закінчення 9 класу місцевої школи Віктор пішов навчатися на маляра-штукатура у Камінь-Каширське профтехучилище, а Тетяна продовжила навчання у Річицькій школі.

В ЗОНІ АТO ЗУСТРІВ СВОЮ ДОЛЮ

Коли хлопцеві виповнилося 18 років, його призвали на строкову службу в армію. Потрапив у Тернопіль. Військова справа настільки припала йому до душі, що після завершення «строчки» він у 2016 році уклав контракт з 44-ю oкремою артилерійською бригадою, яка дислокується у Тернополі. Потрапив у пожежний взвод. У ньому служив до закінчення контракту. А так як тривала АТО, то і його підрозділ відправляли в зону бойових дій. У 2019 році, під час служби у Луганській області, Віктор познайомився зі своєю майбутньою дружиною Юлею. Мабуть, так розпорядилася доля, щоб вони зустрілися саме на службі в ЗСУ.

Юлія родом зі Свaтівського району на Луганщині. Каже, що в якийсь момент відчула потребу бути корисною країні, захотіла служити. Це був 2019-й рік. Вона пішла у місцевий військкомат. Їй запропонували приєднатися до лав 44-ї артилерійської бригади, бо саме на цю бригаду вони мали відношення з потребою в кадрах. Дівчина зраділа, що це буде Тернопіль. Каже, що знала, що на відстані швидше відвикне від дому, а якби служила десь близько, все одно додому тягнуло би. Після розподілу вона пройшла військову підготовку у навчальному центрі, а далі, у вересні 2019 року, роту матеріального забезпечення, у яку потрапила, відправили в зону бойових дій на Лyганщину. Там, у селі Боровеньки, їхні шляхи перетнулися.

- Все якось так закрутилося, - пригадує ті події жінка. - Я ходила на кухню в наряд. Була кухарем. А Вітя був у пожежному взводі. І ми колись сиділи, спілкувалися дівчата і хлопці. Я кажу йому: «Будеш за мене в наряди ходити!» - А він відповідає: «А от і не буду!» - Так тоді якась між нами іскра проскочила.

Але у Віктора закінчувався термін контракту і він наприкінці жовтня поїхав у Тернопіль. Звільнився зі служби і повернувся на деякий час до цивільного життя. Ротація Юлії на Сході закінчилася в листопаді. Потім вона продовжила службу за місцем дислокації бригади. Вони спілкувалися, стосунки стрімко розвивалися.

У ЗОНІ БОЙOВИХ ДІЙ З КІНЦЯ 2022 РОКУ

Невдовзі Віктор виявив бажання поновитися на службі, підписав контракт із 44-ю бригадою терміном на один рік. Після закінчення контракту поїхав на сезонні заробітки у Польщу. Пробув там сім місяців. Перед початком повномасштабного вторгнення приїхав в Україну, готував документи на візу, але 24 лютого 2022 року розпочалася війна. Наступного дня його мобілізували. Спочатку ніс службу у Ратнівському військкоматі, потім – на блокпостах у Дубовій, згодом у Володимир-Волинському районі.

Уже під час повномасштабного вторгнення Віктор зробив пропозицію коханій. Раніше вони жили у цивільному шлюбі, винаймали житло у Тернополі. До них також переїхали мама і вітчим Юлії, коли на Сватівщину прийшли окупанти. Їхнє рідне село й нині в окупації.

1 листопада 2022 року Віктор і Юлія одружилися. А наприкінці 2022 року бійця приєднали до іншої військової частини. Саме тоді формувався 417-й oкремий стрілецький батальйон («Тур»). У його складі земляк вибув на Схід – на Дніпропетровщину, в Нікополь. Батальйон активно воював на Запорізькому напрямку (П'ятихатки, Приютне), а згодом його підпорядкували 33-й окремій механізованій бригаді.

У липні 2023 року у сім’ї Петрухіних сталася велика радість – Юлія народила сина Богдана. До декрету вона так і служила у 44-й бригаді. З нагоди народження сина татові дали відпустку. Уже наступного дня Віктор не тямив себе від щастя, бо тримав на руках сою маленьку копію.

Згодом бійця відправили у 18-у Слов’янську бригаду Національної Гвардії України. Там він і прослужив аж до загибелі. Був стрільцем. Виконував завдання командування на передовій. Разом з побратимами захищав Донеччину від російської навали. Вдома бував тільки під час відпусток. Тішився кожній миті, коли Юля телефонувала по відео-зв’язку і показувала синочка.

«ЯКЩО НАС КИНУТЬ НА ЗАВДАННЯ, ЦЕ БУДЕ МІЙ ОСТАННІЙ ВИЇЗД...»

Востаннє Віктор був у відпустці на Різдво 2025 року. Сестра Тетяна пригадує, як він хотів усіх зібрати разом. Зателефонував до неї, бо ж тільки вони вдвох жили поза межами Волинської області:

- Мала, приїжджай до батьків! Я на кілька днів їду у відпустку. Побудемо разом, поспілкуємося.

Тетяна каже, що не дуже просто було організувати ту поїздку, бо діти, багато справ, та й не близько. Але щось тоді тьохнуло у серці. Покинула все, забрала дітей і поїхала, щоб побути з братом. Та зустріч і була останньою у їхньому житті. Але Вітя був не такий, як завжди, - якийсь сам не свій.

Зазвичай нічого не розповідав про службу, про війну, а це за родинним столом сказав: «Якщо в їхній полон попасти, то ліпше загинути. Там страшно. Якщо нас кинуть на завдання, це буде останній виїзд...» Тетяна каже, що якось моторошно стало від такої мови. Щоб перевести тему, підбадьорювали: «Та, що ти таке кажеш?! Не жартуй так!» Він тоді тільки багатозначно відповів: «Побачите…»

За кілька днів до останнього у своєму житті виїзду на позицію Віктор написав до Тетяни: «Привіт. Тань, передай мамі, що ми поїдемо. Не буде зв’язку, щоб вона не переживала». Але того дня зіпсувалася погода і виїзд відмінили. Такі зміни «їдемо-не їдемо» були протягом двох днів. Пізно ввечері 31 березня написав: «Ми вже точно їдемо. Поки-що в мене все добре. Подзвони мамі, скажи, що буду без зв’язку».

31 березня Віктор спілкувався з Юлею. Казав, що їздили з Костянтинівки в Слов’янськ, на місце дислокації бригади, попрати одяг, помитися, взяти речі. А так як машина за ними довго не приїжджала, а дружина уже вкладала спати сина, домовилися, що він напише, коли буде на місці. Юля розповідає, що вранці прокинулася, глянула переписку. О 23:30 год. він написав, що вони на місці, у Костянтинівці, лягають спати. А через дві години, 1 квітня о 01:32 год. уже написав: «Ми на виїзд. Зв’язку там не буде. Їдемо на місяць-півтора».

ТРИ МІСЯЦІ ТІЛО НЕ МОГЛИ ЗАБРАТИ З ПОЛЯ БОЮ

Уже наступного дня побратими у приватному порядку повідомили, що його тіла не можуть знайти. В районі Часового Яру почався сильний мінометний обстріл. Їх було п’ятеро. Усі порозбігалися в різні сторони. Коли стихло, стали збиратися назад. Одного з побратимів наступного дня знайшли пораненим у сусідньому селі, а не повернувся тільки Віктор. Останнє, що було про нього відомо, що він трьохсотий. Так він передав по рації ще під час обстрілу.

Та ці подробиці рідні дізналися вже через кілька місяців пошуків контактів, дзвінків, розмов із побратимами, відхрещування типу: «Я нічого не знаю», «Чекайте офіційної інформації», «З вами зв’яжуться» і навіть блокування номерів телефонів сестер і дружини.

Станом на 3 квітня рідні не знали, що й думати. 7 квітня родину ошелешила звістка про смерть старшого брата Михайла. Офіційне сповіщення про зникнення безвісти Віктора рідним принесли десь усередині квітня. Ось тоді вони й почали шукати контакти, зв’язуватися з побратимами, щоб дізнатися бодай щось. Але по-свіжому нічого не вдавалося. Кацапи підійшли надто близько до того місця, де він був. Погодні умови не дозволяли підняти дрони. Потім ту територію зайняли росіяни, згодом наші військові її повернули.

Лише через три місяці після його загибелі, 20 червня, Юлії зателефонували і повідомили, що тіло Віктора евакуювали в один із Дніпровських моргів. Попередньо, це він. Впізнали за рисами обличчя. А ще при ньому був мобільний телефон, такий, як був у нього. Та без ДНК-підтвердження тіла віддати не могли.

КОЛИ ЕВАКУЮВАЛИ ВІКТОРА, ЦЕ ВІДЧУВАЛА ТЕТЯНА

Той день, коли нарешті тіло загиблого військовослужбовця забрали з місця загибелі, Тетяна не забуде ніколи. Каже, що втомленою не була, але з нею коїлося щось незвичне. Весь день паморочилося в голові, на ходу засинала, мало не до втрати свідомості, віднімало руки, ноги. Рідні налякалися, що її треба в лікарню везти, бо геть погано почувається. А наступного дня дізналася, що тіло Віктора забрали з поля бою. Ось так організм сестри з двійнят відреагував, що щось відбувалося з тілом брата.

- Мабуть, я так відчувала, що його ворушать, піднімають, забирають. Це важко пояснити словами, - ділиться сестра.

Запитала у Тетяни, чи не було у неї тоді, 1 квітня, коли він загинув, якихось особливих відчуттів. Вона відповіла, що в той день почувалася нормально, але було якесь відчуття, ніби щось відірвалося. І постійно стояла в очах картина, як він на Різдво говорив про можливу загибель.

ВІСІМ МІСЯЦІВ ТИШІ І ДОВГООЧІКУВАНЕ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ «НА ЩИТІ»

Вісім місяців Петрухіни чекали результатів експертизи ДНК. За цей час змінилося п’ять слідчих, які вели його справу. І кожен із них кормив родичів обіцянками, що от-от нададуть результати розслідування. І нічого не рухалося вперед. Трохи більше місяця тому дочки дали волю емоціям мами. Галина Федорівна терпляче чекала і горювала за сином весь цей час. Коли дітям здалося, що вона вже змирилася зі своєю долею чекати тіло сина з війни, дозволили їй самій подзвонити до слідчого. Вона плакала, просила, кричала, сварилася. Але питання рухнуло з мертвої точки.

12 березня їй зателефонував уже останній слідчий у цьому питанні і сказав, що збіглися результати ДНК-зразків Віктора, які він задавав, коли йшов на службу, із зразками, взятими із тіла, на 99,9 %. Необхідності робити додаткову експертизу зі зразками сина Богдана не було. 16 березня принесли офіційне сповіщення з ТЦК про підтвердження загибелі. 19 березня тіло військовослужбовця привезли у рідні Піски-Річицькі, а 20 березня відбувся похорон. Загиблого відспівали у місцевому храмі преподобного Іова Почаївського священники Гірниківського благочиння.

Віктор Петрухін був непересічним воїном. За роки служби в АТО і під час повномасштабного вторгнення він отримав чимало відзнак. У його нагородній колекції дві почесних відзнаки 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола (першу отримав 23 серпня 2017 року, другу – 21 серпня 2019 року), нагрудний знак «Ветеран війни – учасник бойових дій», відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудний знак Начальника Генерального штабу ЗСУ «Учасник АТО».

Окрім того, за роки служби у нього назбиралося чимало грамот і подяк за зразкову службу. Під час служби за контрактом як боєць пожежного взводу він займав призові місця і перемагав у змаганнях серед військових-пожежників. Ще одну високу нагороду, на жаль, вручили посмертно – орден «Хрест героя».

РІДНИЙ ДІМ ВІКТОРА СТАВ РІДНИМ ДЛЯ ЛУГАНЧАНКИ ЮЛІЇ

Війна забрала в Юлії рідний дім, рідне село, змусила обрати військові будні замість офісної роботи у сукнях і на підборах. Вона прихистила найдорожчих у житті людей – батьків – у найманому житлі в іншій частині України. А рік тому війна забрала в неї коханого, батька її сина, який знатиме його лише зі світлин і архівних відео.

Загартована роками військової служби, Юлія стримано розповідає про те, які плани вони з Віктором будували. Коли він привіз її знайомитися з батьками і родиною вперше, вона закохалася у волинські ліси, озера, річки, у спів птахів і особливу тишу. Вони мріяли, що з часом переїдуть сюди, на Волинь, аби тільки ситуація в країні стала трохи стабільнішою. Бо вони – обоє військові і мають слідувати наказам командування, а не власним бажанням. Натомість у Волинському краї вона поховала загиблого чоловіка. Каже, якби мала власний куток будь-де в Україні, і його схоронила би поруч, а так, як не має нічого свого, хай він буде із рідними, на малій батьківщині.

Марія ЛЯХ 

Читайте також: 

• Наприкінці червня мобілізували, а в жовтні загинув: історія Героя з Волині Сергія Панасюка, якому назавжди 42
• Виносила з поля бою не лише поранених, а й полеглих. Спогади про бойову медикиню з Волині
• Пліч-о-пліч на війні: батько і син із Луцька разом боронять Україну у батальйоні безпілотних систем