Загинув у день, коли дружина мала їхати до нього: спогади про волинського Героя Дмитра Калінчука

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина. 

По життю Дмитро був позитивним, добрим, щирим, але водночас і принциповим чоловіком. За його плечима – служба в зоні АТО і вірність військовій присязі з початку повномасштабного вторгнення. Шкода молодого життя, бо ще б жити й жити, тішитися успіхами донечки, відчути задоволення від життя у власному будинку, дослужити до омріяної Перемоги.

Та доля розпорядилася інакше – 7 липня Дмитро Калінчук загинув від удару авіаційної бомби, так і не доживши до своїх 32 років. Про його життя і бойовий шлях розповіла дружина Юлія Калінчук.

СЛУЖИВ В АТО ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ЛЕГЕНДАРНОГО КОМАНДИРА

Дмитро народився 27 жовтня 1993 року у сільській родині Віктора та Ольги Калінчуків. Мав двох сестер. Старша Софія працює вчителем у Луцьку, молодша Соломія навчається у педагогічному. Заліську школу Дмитро закінчив у 2011 році. З досягненням повноліття пішов на строкову службу. Потрапив у десантні війська. У вересні 2013 року розпочав навчання у навчальному центрі Державної прикордонної служби в Оршанці Черкаської області на прикордонника. А так як за складом характеру був лідером, швидко завоював авторитет у командування і побратимів. Став командиром відділення.

Юлія розповідає, що у нього в підпорядкуванні на той момент уже було 12-15 людей. Коли росія нагло вторглася на Донбас у лютому 2014 року, ішов уже шостий місяць навчань Дмитра. Невдовзі юнаки у складі мотоманевреної групи під командуванням тоді полковника Державної прикордонної служби України, начальника Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Ігоря Момота отримали завдання зі здобуття досвіду і підсилення державного кордону в Донецькій області. Про ймовірні загарбницькі дії росії розвідка доповідала й раніше, але ніхто все одно не вірив, що це може стати реальністю і затягнутися на десятки років. З Оршанця молодих прикордонників перекинули у Старобешівський район, село Побєду.

- Потім була Дмитрівка, Маринівка, - пригадує службу чоловіка на східному кордоні України дружина Юлія. - У березні 2014 року почалися масові прориви на кордоні, Діма там був на самому «нулі».

«Я БУДУ ЗУСТРІЧАТИ ЇХ ХАЙ НАВІТЬ З ГОЛИМИ РУКАМИ!»

Про службу тоді ще коханій дівчині Юлії майже нічого не розповідав. Уже зараз, через стільки років, побратим Діми відкрив дружині деякі подробиці: «Ти ще ж молодий, покидай усе і втікай! Що ти будеш захищати? Зброї майже немає», - запропонував він тоді юнакові, а Дмитро різко відповів: «Я буду зустрічати їх хай навіть з голими руками!»

- Так само й зараз, - каже Юлія, - я просила його, але він був не з тих людей, що придумуватиме, як звідти вибратися. Коли я йому щось подібне пропонувала, він навіть слухати не хотів.

У зоні АТО Дмитро служив в унікальному підрозділі, а їхній командир став для України людиною-легендою. Юлія каже, що Діма не раз повторював його фразу: «Я зроблю все, щоб вас вивести, щоб ви потрапили додому». Дмитро Калінчук служив в АТО з 5 березня до 17 червня 2014 року, а Ігор Момот загинув 11 липня того ж року від артобстрілу. Уже після загибелі командира засоби масової інформації оприлюднили багато фактів унікальності цієї людини. Один епізод із військових будніх опублікували в журналі «Кордон».

Підрозділ Ігоря Момота ночував у лісі. Спали на старих матрацах. Командир прокинувся десь біля четвертої години ранку. Побудив усіх, сказав, що в нього погане передчуття: «Хлопці, збираємо речі і швидко виходимо!» Буквально через кілька хвилин після того, як підрозділ вирушив із місця ночівлі, туди прилетіло. Усе погоріло, але хлопці врятувалися. Загибель Ігоря Момота стала великою втратою не лише для його підлеглих, а й для всієї прикордонної служби. І навіть у тій ситуації, коли він міг врятувати своє життя, пожертвував ним, щоб вижили його підлеглі.

Тоді, у день загибелі, Ігор Момот врятував усіх своїх курсантів, а сам склав голову за Україну. Посмертно йому присвоїли звання генерал-майора, Героя України, його прізвищем названі вулиці, Навчальному центру, яким він керував, теж присвоєне його ім’я. Окрім командира, з їхньої мотоманевреної групи загинуло багато бійців у різний час. Але Дмитру тоді судилося цілим і неушкодженим повернутися додому.

СЛУЖБА НА РАТНІВЩИНІ І ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ

Службу продовжив прикордонником на Ратнівщині – в Турі, у Гуті, в Самарах. Паралельно склалося й особисте життя. Дмитро поєднав свою долю з односельчанкою Юлею. У 2015 році відгуляли весілля, а в 2017 році народилася донечка Рафаїла. Нині вона вже третьокласниця, та розуміє все не по роках, а надто болить дівчинці те, що війна забрала в неї тата.

Після закінчення контракту Дмитро звільнився з прикордонної служби. Такі умови диктувала реальність. Подружжя проживало з сім’єю Дмитра. А так як почали будувати власний будинок, треба було багато грошей. Тож почав їздити на заробітки за кордон.

НА ПОЧАТКУ ВІЙНИ ПОВЕРНУВСЯ НА СЛУЖБУ

Коли росія розгорнула повномасштабне вторгнення, просто сидіти і чекати Дмитро не міг. Він одразу мобілізувався. Служив у добре знайомих місцях на Ратнівщині. Він чудово знав місцевість і роботу на цій ділянці кордону. Тоді, коли нависла загроза наступу з боку Білорусі, це було надзвичайно важливо. У квітні цього року Дмитра Калінчука перевели в Луганський прикордонний загін. На нього поклали обов’язки водія, інженера-механіка.

Дружина каже, що він переганяв техніку, ремонтував її, займався виключно технічними питаннями забезпечення підрозділу. Часу на спілкування з рідними було обмаль, бо він був постійно зайнятий. Юлія на період відпустки (працює заступником директора Заболоттівської спеціальної школи) поїхала на заробітки в Польщу, тож вільного часу було надто мало.

ГОЛОС ТАТА НАЗАВЖДИ ЗАЛИШИТЬСЯ У ВІТАННІ З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ

Уперше за вісім років життя Рафаїли вийшло так, що привітати з днем народження донечку особисто не вийшло ні в тата, ні в мами – Діма на війні, Юля – в Польщі на роботі. Проте батьки подарували донечці велосипеда, а привітання скинули у форматі аудіо.

Ніколи раніше Дмитро таких довгих і змістовних привітань не виголошував. А зараз, коли його уже немає, це єдиний аудіо-запис, на якому відтворений його голос, інтонація і навіть можна уявити позитивну посмішку на обличчі, притаманну тільки йому.

ПРО ЗАГИБЕЛЬ ЧОЛОВІКА ДІЗНАЛАСЯ НА ВОКЗАЛІ В КИЄВІ

У Юлії і Дмитра Калінчуків була домовленість: коли вона повернеться в Україну, приїде до нього, а далі за графіком у Дмитра мала бути відпустка. Спочатку чоловік був категорично проти цієї ідеї, не хотів піддавати життя коханої небезпеці. Та вона переконала. Зізнається, що зовсім не боялася прильотів і повітряних тривог, аби тільки побачитися після довгої розлуки.

Юля каже, що точної інформації, куди їй їхати, не мала. Але з її поїздкою збіглася в часі потреба їхати в Київ на конференцію по роботі. У понеділок, 7 липня, вона відбула ту конференцію. Уже мала квиток на автобус до Краматорська, який відправлявся з автовокзалу о сьомій вечора. А там, на місці, її мав зустріти односельчанин, який служить теж у Луганському загоні. Він і завіз би її до чоловіка. Але Діма чомусь не піднімав слухавку. Скільки не дзвонила, усе марно. Підняла «на ноги» усіх, кого тільки знала. Сказали, що серед поранених і вбитих його немає. Тішила себе думкою, що ось-ось приїде і знайде його, що це проблеми зі зв’язком чи з телефоном, може, контузило і втратив пам’ять.

Погані передчуття були, але гнала від себе злі думки і надіялася на краще. Побратими уже знали, що він загинув, але боялися їй про це сказати. Зрештою наважилися аж надвечір, розуміючи, що вже немає сенсу їй їхати у Краматорськ. Коли до жінки зателефонували і повідомили, що її чоловік загинув, до відправки автобуса залишалася година.

- Я була в Києві на вокзалі, - відтворює моторошні події Юлія, - мені сказали… Я в той момент була сама… Впала… Якісь люди мене підняли, завели у вокзал…

Мурашки по тілу біжать від усвідомлення, що тоді вона відчувала. Жила думкою про швидку зустріч, а натомість почула найстрашніші у своєму житті слова, що її Діми більше немає. Оговтавшись, мусила добиратися додому, в Заліси. Сенсу їхати у Краматорськ більше не було. Треба було вмикати холодний розум, щоб гідно поховати свого Героя-захисника.

ЖИТТЯ ПРИКОРДОННИКА ЗАБРАЛА АВІАБОМБА

Той день 7 липня став у житті Дмитра Калінчука останнім. Вранці командир сказав, що потрібно до ангарів загнати техніку. Ніколи раніше Діма не відмовляв, а тут чомусь раптом сказав, що він не хоче їхати. Але після слів командира: «Поїдь, Дімон, бо нема кому їхати!» - він таки виконав наказ. Побратим із Заліс пропонував пообідати разом, але Дмитро відмовився.

Сказав, що з іншими водіями біля ангару чаю поп’є. Завдання виконали. Техніку зігнали. Сіли відпочити. Якраз у той момент поряд із ними приземлилася одна, через кілька секунд друга авіабомба. У землі вирвало характерну вирву, а хлопців покалічило осколками, які летіли у вибуховій хвилі. Четверо загинуло одразу. Серед них був і наш земляк. Ще п’ять бійців отримали важкі поранення.

У ВІДПУСТКУ ПОЇХАТИ НЕ СУДИЛОСЯ

12 липня тіло захисника востаннє повернулося до рідного дому. Він був настільки веселим і життєрадісним, що навіть рідні не завжди розуміли, коли він серйозно говорить, а коли жартує. Легко знаходив спільну мову з людьми, мав багато друзів. Був чудовим сім’янином. Для сім’ї робив усе, збудував будинок, господарем був хорошим. Завжди все планував наперед. 14 липня у нього мала початися відпустка. Хотів зробити дружині і доньці сюрприз – завезти на відпочинок у Карпати.

Сестер і маму попросив, щоб нічого Юлі і Рафаїлі не казали, щоб для них це було несподіванкою. Та навіть із відпусткою – поступився побратимові. За графіком Дмитро мав іти у відпустку першим. Але якраз на тому тижні був день народження у дочки побратима, от вони й помінялися.

На похорон Дмитра Калінчука приїхав його старшина. Він пригнав його автомобіля (Діма поїхав своєю машиною на Схід, останній час вона стояла у Черкасах). То старшина розповідав, як до Дмитра усі прив’язалися. Він був хорошою, відповідальною, веселою і позитивною людиною.

ЗАПИСКА ВІД ТАТА НА ВСЕ ЖИТТЯ

Інколи в житті ми не звертаємо уваги на якісь випадкові речі, а потім розуміємо, що все було неспроста. Якось Дмитра уже зі Сходу відправили на Волинь забрати автомобіль для потреб підрозділу. Вийшло так, що він на одну ніч заїхав додому. Юля тоді була в Польщі. Він приїхав геть увечері, а о 4 ранку вже мав виїжджати. Рафаїла попросилася поспати ніч із татком і щоб розбудив її, як буде їхати. Він не збудив, пошкодував.

Два рази вертався, будити чи не будити, і написав записку: «Донечко, я тебе дуже люблю! Пошкодував тебе будити, бо ти дуже солодко спала…» Після загибелі тата маленька, восьмирічна донечка прийшла до мами із проханням заламінувати ту записку, бо вона хоче зберегти її на все життя як спомин про тата. Це найдорожча згадка про того, хто дав життя… А Юля в пам’ять про чоловіка носить на грудях його жетон, який подарувала перед відправкою на Схід із написом: «Чоловік і батько, бережи себе!»

Ніколи не забуде останніх обіймів із сином мама. Тоді, вранці, перед виїздом, він обійняв її і пішов, але через якусь мить повернувся і обійняв знову так сильно, як ніколи раніше не обіймав. Мати подумала, що це тому, що немає вдома Юлі, дружини. Але, мабуть, душа тоді вже відчувала, що більше не доведеться притулитися до неньки…

Діма завжди старався не хвилювати маму і неабияк про це дбав. Навіть коли зовсім юним потрапив в АТО, не зізнавався їй, що перебуває в зоні бойових. А коли вона чула постріли, віджартовувався, що це побратими шампанське відкривають.

У ПАМ’ЯТЬ ПРО ДМИТРА ВСТАНОВЛЯТЬ НОВОГО ПОКЛІННОГО ХРЕСТА У СЕЛІ

Уже після загибелі Дмитра рідні звернули увагу на те, що попередньо відчували якусь особливу тривогу. Снилися якісь сни, були якісь знаки, але не розуміли, до чого це все. Та й що б змінило те, що гризли б себе якимись містичними здогадками?! Зараз Юлія пригадує, що в чоловіка зламався натільний хрестик перед відправкою на Схід. Подруга була в Ратному, купила іншого, але його там забула. Спеціально найняла таксі, забрала того хрестика і віддала Дімі. Робила все можливе, аби встигнути.

А за тиждень до загибелі мамі Ользі наснилося, що впав і розбився надвоє старий дерев’яний поклінний хрест на сільському перехресті біля їхнього дому. Але це був дійсно старий хрест, перший, встановлений у селі після радянської заборони релігії, і він давно потребував заміни. Шкода, що події так склалися, але рідні прийняли рішення, що вони поставлять нового поклінного хреста на тому перехресті за гроші, які люди пожертвували їм як фінансову підтримку з приводу загибелі Дмитра.

А осиротіла сім’я муситиме самотужки добудовувати будинок, у який планували наступного Різдва переселитися. І хоч фізично його більше немає з ними, та теплі спогади, незрадливі вчинки і доброта його серця гріють їхні душі, вселяють віру в те, що на небі він має краще життя, бо віддав своє серце і душу за волю України.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• У перший день війни пішов добровольцем на фронт: спогади про Героя з Волині Василя Клепенчука
• Нездійсненні мрії Небесного Фотографа: спогади про полеглого Героя з Волині Максима Бурду
• Прощаючись після відпустки з рідними, серцем відчував, що додому живим уже не повернеться: спогади про волинського Героя Володимира Душука