Хотів приїхати додому на Великдень, але повернувся «на щиті»: захисник з Волині загинув внаслідок удару безпілотника

Відданого захисника, турботливого брата і батька, доброго односельчанина чекали додому на Великдень, але замість сподіваної відпустки – вкрита лютневими снігами й дощами остання дорога «на щиті», - пише газета Полісся.

– Найменший… Ми всі – четверо старших братів і сестра – його годували, бо ж батьки в колгоспі працювали, зайняті були. Знаєте, яке то життя… Я його вже й колихав, й до останнього з дружиною за батька-матір йому були. Він був такий веселий хлопець, вам не передати. На куткові вистачало ровесників, вони й гуляли разом, і на рибалку ходили. Була хороша дитина. Сильно до нас усіх горнувся. Усіх поважав. Скільки я будувався, він мені ні в чому не відмовив. І хату, й хліва ми звели разом, і криницю викопали, і все-все. Отакий був у мене Миколка Васильович, – і по смерті не зменшується братська любов Валерія Баліковського. Попри різницю у віці, вони завжди були єдиними.

Микола був дуже добрим. До дітей і до друзів, до рідних та й загалом до усіх. У всьому сміливий, ніколи не сварився, завжди жартував, посміхався. Веселий був. Ніхто ніколи не пройде, щоб він не привітався, не запитав про справи. «Чоловік на 100». Після школи пройшов строкову службу, створив сім’ю, їздив на сезонні роботи по будівництву. Майстерно клав плитку, був спеціалістом по дереву. Не боявся жодної роботи. Смачно готував, вміло господарював. І грибник, і рибак… Завжди пишався своїми донечками, з гордістю про них говорив, навіть на бойових, і переймався їхнім майбутнім, намагався підтримувати у житті. І для побратимів «Бурий» став хорошим щирим, привітним, безвідмовним, розумним і веселим братом.

– Важко підібрати слова, коли йдуть найкращі. Він був справжнім воїном – мужнім, сильним духом і відданим своїй Батьківщині. Він не ховався за чужими спинами, а став на захист своєї землі, народу і майбутнього. Таких людей неможливо забути, бо їхній подвиг назавжди вписаний у нашу історію. Низький уклін за його мужність, відвагу і жертовність, – схилить голову перед світлою пам’яттю Героя заступник командира батареї старший лейтенант «Алмаз». І для війська, і для родини ця втрата нестерпно болюча й ще не до кінця усвідомлена…

Микола Баліковський був навдивовижу вмотивованим захисником. Не шукав легких шляхів, не боявся відповідальності. Свого часу пройшовши вишкіл в артилерії, обійняв посаду механіка-водія САУ-122 мм. Також на бойовій позиції обслуговував електрогенератори, які давали світло в бліндаж для освітлення, роботи інтернету. А от складних розмов із рідними уникав, обіцяв поділитися новинами свого життя в розмові віч-на-віч. «Браціху, я вже заробив відпустку. Приїду додому на святу Пасху», – тішив сподіваннями себе і брата воїн. Водночас, перенасичений побаченим і пережитим, з тихим болем і якимось дивним спокоєм інколи висловлював братисі передчуття, що вже й не повернеться. Все ж усі вірили у щасливий фінал.

– Як у грудні заступив, так увесь час і перебував на позиції. Не вистачало людей. Зрідка «маякне» – ми й раді. Що нам головне? Щоб хоч слово написав, що живий! – перегортає сторінки найважчої зими Валерій Васильович. – Була евакуація. Їх вивозили. FPV-дрон вразив автомобіль. Троє поранених і Миколка 200-ий. Вибухова травма. Хвалити Бога, його забрали. Видно, бачте, і там був добрячий, і там повагу заслужив, – не в змозі уже стримати сліз осиротілий брат…

Не буде розмови, не буде більше Миколи Баліковського, але буде пам’ять, щира молитва і вдячність. Бо Герої завжди поруч, хоч і не ступають земними шляхами…

Іванна ВЕЛИЧКО