«Мамо, я вернуся…»: дев’ять місяців родина чекала Героя з Волині, який навіки повернувся додому

За походженням він – наполовину росіянин, але за станом душі був вірним сином України та склав голову на війні з агресоркою-росією, пише Ратнівщину.

За 61 рік життя в Україні для мами Замшани стали рідними  

Іван народився у багатодітній сім’ї Олени Олексіївни та Андрія Григоровича Михалевичів. Його тато – корінний замшанівець. Мама родом із Новоатлашева Чебоксарського району Чуваської республіки росії. Колись, у далекому 1965 році, Андрій Григорович поїхав до сестри у Волгоград, щоб там працювати на сезонних роботах. Там зустрів свою майбутню долю – Олену. Вона, 16-річна дівчина, теж приїхала у Волгоград, щоб заробити копійку. Між молодими людьми зародилося кохання.

Вони вирішили разом їхати в Україну, щоб ніколи більше не розлучатися. Приїхали до батьків Олени, щоб взяти у них благословення, Олена зібрала свої нехитрі пожитки і на все життя переїхала з коханим у Замшани.

Маленька, дрібна, вона все життя важко працювала на землі (була різноробочою, ланковою в місцевому колгоспі), народила вісьмох дітей і разом з чоловіком виховали їх трудолюбивими, порядними людьми.

З 1965 року і донині Олена більше ніколи не була в росії. Замшани за 61 рік стали для неї рідними. Два рази за весь цей час до неї приїжджав тато. Одного разу став говорити до доньки рідною чуваською мовою, але вона відповісти йому не змогла, хоч і розуміла все, що батько казав. Тоді він сильно образився, як за кілька років в Україні вона могла забути свою мову.

Та тут у неї було своє життя, сповнене праці і непростих випробувань долі. Через роки отримала повідомлення, що батьки повмирали. Десь там далеко залишилася родина, але в часи, коли її два сини стали на захист України у війні проти росії-агресорки, питання про спілкування з родиною навіть не поставало.

Сільські будні багатодітної сім'ї 

Життя родини Михалевичів завжди було дуже напруженим і складним. Діти народжувалися один за одним. Тільки два хлопці – найстарший Григорій (він мешкає у Мизовому на Старовижівщині) і наймолодший Іван, решта шість – дівчата: Аня, Наталка, Олена, Люда, Ольга і Оксана, та життя наймолодшої з сестер Оксани обірвала жахлива ДТП – у віці 20 років її збила на смерть машина.

Наймолодшого Іванка в сім’ї всі любили. І няньчили теж усі, в кого були вільні руки. Мама народила його в 40 років, мусила ходити на роботу в колгосп, а сином більше займалися сестри, які ще були на той момент удома. За добру, щиру вдачу і непересічну поступливість братика пестливо називали Іванком. І досі всі, з ким спілкувалася, ніяк інакше його не називають. Іванком для найрідніших він залишиться назавжди.

Після закінчення 9 класу в Замшанівській школі Іван продовжив навчання у Старовижівському професійному училищі на тракториста. Далі став їздити по сезонах. В основному працював на будівництві. Не цурався ніякої роботи. А ще завжди старався допомогти сестрам на їхніх господарствах, бо всі, крім Ольги, яка живе в Турі, мешкають у Замшанах. Жив з матір’ю. Батько Андрій Григорович помер у 2000 році.

Два сини пішли на війну 

Війна вступила у родину Михалевичів у перші дні російського вторгнення. Боронити Україну від ворога пішов найстарший брат Григорій. Він сумлінно ніс xлужбу аж до моменту, коли Івана визнали зниклим безвісти. Лише тоді звільнився зі служби.

Івана мобілізували 25 лютого 2024 року. Спочатку був на навчаннях у навчальному центрі на Львівщині. Після їх завершення його направили у 10-у гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс» помічником гранатометника. Разом з побратимами виїхав на бойові завдання на Донеччину.

Сестра Наталія розповідає, що на зв’язок не виходив місяцями. Коли й зідзвонювалися, то ніколи не називав населених пунктів, де вони стояли, казав, що це непотрібна рідним інформація. Тільки після виходу з позиції розповів, що довго виконували завдання у Різниківці на Донеччині. Потім певний час були у Дружківці.

У серпні 2024 року Іванові дали відпустку. На радощах він приїхав додому і дуже хвилювався за своїх побратимів. Казав, що там уже його сім’я, його нове життя. Та ситуація на тій ділянці фронту, де вони стояли, ускладнювалася. Багато військових загинуло. Рідні стали просити Івана, щоб не вертався на службу, бо там на нього чекає смерть. І він послухався, хоч це рішення далося йому важко. Сестра Наталія розповідає, що брат сльозами плакав, коли командир писав до нього, телефонував, щоб повертався. Вони завжди гарно ладнали, обоє були з Волині. Іван ніколи не ображався на командування. Рідні бачили, як його гнітив цей вчинок. Тож коли за ним приїхали із ТЦК, він не пручався.

Його знову відправили у «Едельвейс». Командир того підрозділу, де служив раніше, кликав до себе, але Іванові було незручно і соромно. Тому куди послали, туди й пішов, - у піхоту. Практично весь 2025 рік він прослужив у вогневих точках Дoнеччини. Та жодного разу не пожалівся рідним, що йому щось не так. Чекав відпустки. Казав, що в грудні приїде.

18 листопада поспілкувався з рідними. Сестрі скинув фото обгорілої хати, в якій вони були перед виходом на позицію. Казав, що моляться. На стіні в тій обпаленій хаті висіла ікона Богородиці, прикрашена рушником. Наталія Андріївна каже, що хлопці розуміли, що йдуть у пекло. Не раз казав, що вони звідти не вийдуть. Сестра переконувала в протилежному, налаштовувала на позитив. Він відповів багатозначно: «Якби ти знала, де ми знаходимося і що вони (росіяни, - авт.) творять!»

20 листопада 2025 року матері Олені Олексіївні принесли сповіщення про те, що її син зник безвісти під час виконання бойового завдання. Лише у сповіщенні рідні побачили населений пункт, де був брат, бо, як завжди, він нічого не сказав їм раніше. Одразу пропрацьовували в головах кілька версій, що могло трапитися: дрони, міни, виїзд на завдання, на евакуацію поранених. Через кілька днів на карті бойових дій в інтернеті побачили, що Святo-Покровське Бaхмутського району окупувала ворожа армія. Жевріла надія, що брат живий, що його забрали в полон. А разом з тим мозок диктував найгірший сценарій: якщо хлопці там загинули, їхні тіла уже не заберуть.

Ідентифікацію пришвидшив жетон

5 серпня Михалевичам зателефонували. Слідчий Черкаського відділення повідомив, що за результатами експертизи ДНК відбулася ідентифікація тіла Івана Михалевича. Воно прибуло в Україну під час чергових репатріаційних заходів. Процес ідентифікації полегшило те, що на тілі загиблого був жетон з його особистими даними. Тому експертиза відбулася значно швидше, ніж зазвичай.

6 серпня надійшло офіційне сповіщення про підтвердження загибелі. А 10 серпня тіло Івана Михалевича востаннє привезли у рідні Замшани. Того ж дня його відспівали місцеві священники. Поховали на кладовищі, яке розміщене неподалік від їхнього дому.

Дев’ять місяців материнське серце билося в тривозі за сина: де він, що з ним, чи живий, чи повернеться він колись додому взагалі. А час від моменту, коли сказали, що він таки загинув, до дня, коли привезли, здавався вічністю. 77-річна бабуся чекала на сина, хай в домовині, але він той, на кого найбільше надіялася, той, заради якого жила і господарювала.

Він завжди казав: «Мамо, я вернуся з війни і ми з Вами будемо жити! Ми все зробимо!» Не шкодував грошей. Розпорядився, щоб переробили в хаті грубки, щоб мамі було тепло і комфортно взимку, щоб замінили вікна на пластикові, щоб встановили огорожу, покупляли все, що треба на господарство.

Квіти синові мама носитиме на могилу 

Олена і Андрій Михалевичі завжди жили простим сільським життям. Тримали велике господарство, працювали на землі, і ці вміння прищепили дітям. Олена Олексіївна досі тримає корову, садить багато картоплі. Особлива її любов – це квіти. Вона їх і понасіває, і понасаджує скрізь кругом будинку. А Іванко завжди з розкішним букетом маминих квітів вітав рідних і дорогих людей. Більше не носитиме букетів.

Тепер вони і старенька мати нестимуть на могилу загиблого захисника на знак щирої любові до нього. Він мав велике добре серце, завжди випромінював якесь особливе світло. І воював за світле майбутнє України. Віримо, що за всі добрі вчинки і подаровану людям земну любов і ласку Бог оселить безсмертну душу бійця у світлих райських обителях. А в книзі пам’яті загиблих за волю України бійців його ім’я уже закарбувалося навіки.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Мобілізували у квітні, а у липні рідні отримали страшну звістку: історія 39-річного захисника з Волині
• Понад 15 місяців невідомості і надії: розповідь про Героя з Волині, який так і не встиг поєднати свою долю з коханою
• Повернувся з російського полону, але не встиг пожити вдома: спогади про Героя з Волині «Історика»