Спогади дружини про загиблого Героя з Волині Миколу Трачука

Дружина полеглого Героя з Іваничівської громади Валентина Трачук стала учасницею арт-терапевтичного проєкту та розповіла свою історію кохання.

Про це йдеться на фейсбук-сторінці Благодійний фонд "Сучасна Україна". Волинь.

До слова, команда Благодійний фонд «Сучасна Україна» - Modern Ukraine реалізовує на Волині арт-терапевтичний проєкт для дружин полеглих Героїв з листопада 2023 року. Спочатку це були майстер-класи з живопису у більших містах, а тепер – черга менших містечок, де так само жінки проживають біль втрати та потребують людей й заходів, що допоможуть покращити ментальне здоров’я, знайти нові сенси рухатись далі.

Микола Трачук з Іваничівської громади зустрів свою Валентину в 16, у дитсадку, куди приводив меншого братика. Юна 20-річна вихователька зачарувала юнака і вже за рік вони планували побратись, але змушені були відкласти урочисту подію до повноліття нареченого.

Пані Валентина усміхається, коли згадує, яким романтиком був її чоловік усі 32 роки спільного життя. Каже, часто приносив троянди – їх і вирішила намалювати на своїй картині.

«Лише зараз розумію, що він поспішав жити»: спогади дружини про загиблого Героя з Волині Миколу Трачука

«Лише зараз розумію, що він поспішав жити – хотів встигнути виростити дітей.

Старші сини нині працюють у Польщі, мають сім’ї та дітей. Найменша донечка народилась після синів через 10 років», - згадує жінка. Тоді пара повернулась з багаторічних заробітків, добудували дім і господарювали на рідній землі.

Цьогоріч чоловік міг би святкувати 50-річний ювілей, але війна обірвала його життя.

Після повномасштабного вторгнення Микола пішов до війська за повісткою, щоб вберегти від цього синів. Пройшов навчання на полігоні, згодом відправився на Запорізький напрямок, пізніше захищав позиції поблизу Роботиного.

«Я з ними воювала рік. Вони на позиції, я – на телефоні. Знала коли зайшли на завдання, коли виходили – через побратимів контролювала ситуацію», - розповідає жінка домальовуючи надламану троянду.

Про смерть «Бороди» (таке псевдо отримав на війні) повідомили побратими не одразу. Ще важче було його евакуювати з поля бою. Морози та ворожі атаки відтермінували повернення тіла чоловіка на Волинь на два тижні.

Він був найстаршим серед побратимів, тож дбав і хвилювався за їхні життя по-батьківськи. Вони ж, попри постійні обстріли та небезпеку, не лишили його на бойових позиціях, повернулись по його тіло, щоб вернути на рідну землю.