Менша донька народилася за півтора місяці після його смерті: історія волонтерки з Волині, яка пережила загибель чоловіка-військового

Про своє життя після загибелі чоловіка та виховання доньок, жінка розповіла Суспільному.

Лідія познайомились з чоловіком у соцмережі в 2016-му році.

«Не знаю, звідки він з’явився в друзях, я його привітала з Днем народження, потім привітав він мене. Після листувань з часом почали зустрічатися», — розповіла Лідія.

У 2018-му році пара одружилася, через рік народилася старша донька Софія.

У травні 2022 року Юрій пішов на війну добровольцем. Служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, був оператором-розвідником. Служив на Авдіївському та Покровському напрямках. Впродовж місяця проходив військовий вишкіл у Великобританії, згодом їздив на бойове злагодження Українського легіону в Польщі.

Юрій Рудчук загинув 31 березня 2023 року в аварії.

«Хлопцям потрібно було поремонтувати транспорт, бо саме цим бусом вони добиралися на позиції. Поїхали з побратимом забирати автомобіль, побратим не впорався з керуванням, виїхав на зустрічну смугу і зіткнулися з вантажівкою. ДТП трапилась у селищі Вишневому на Дніпропетровщині», — так повідомили у документах військової частини, зазначила жінка.

Побратима, який загинув з Юрієм Рудчуком, звали Іван. Лідія не була з ним знайома.

Лідія розповіла, що живе заради дітей. Менша донька народилася за півтора місяці після смерті чоловіка. Аліна стала “рушійною силою” для мами.

«Завжди поруч були близькі люди, які підтримували та допомагали. Дуже змінилося коло спілкування… Багато людей відсіялося, але багато людей, які дуже хороші, з’явилося», — каже жінка.

Дітей, розповідає, виховує в любові, але за певними правилами. Старша донька Софія, відвідує дитячі гуртки: малювання, англійську мову, танці. З меншою дочкою Лідія займається самотужки.

«Це нове покоління дітей, вони хочуть все і відразу. Донечкам важко відмовити, я стараюся бути і доброю мамою і строгим вчителем», — говорить жінка.

У 2022-му році Лідія відкрила збір на авто для бригади чоловіка. Тоді у місті Рожище організували ярмарок, активно допомагали рожищенські волонтери, зокрема Віра Шварцкоп.

«Я написала текст, надіслала рожищенській волонтерці… Потім я запустила збір і просто її позначила. Я постійно звітувала про усі надходження. Вдома старша донька збирала гроші у банку. Збір тривав понад 10 днів. Загалом, збір закрили, фінальна сума була понад 100 тисяч гривень», — розповіла жінка про досвід першого збору.

Першу благодійну лотерею організувала 6 лютого 2024 року для 14-ї бригади, в якій служить брат загиблого чоловіка, Богдан Рудчук. Зараз він перебуває на Куп’янському напрямку. Збір відкрила дружина його побратима.

«Збір тривав дуже повільно, я вирішила допомогти. Виставали на продаж гільзу, розмальовану художницею. Один номерок коштував 35 гривень, тоді вдалося зібрати 2500 гривень за день. Для мене це був шок», — каже Лідія Захарчишина.

Зараз Лідія продовжує організовувати збори та лотереї через соціальні мережі, хоча закриваються вони повільніше, ніж на початку повномасштабного вторгнення. Найбільша сума, яку вдалось назбирати за один раз, 12 тисяч гривень.

«Я переконана, що не військовим треба авто, а нам треба, щоб у військових було чи то авто, чи дрони. Все потрібно, в першу чергу, нам, адже завдяки хлопцям ми тут можемо спокійно ходити, і діти можуть рости», — каже волонтерка.

Найдовша лотерея, яку організовувала, тривала майже місяць, а найкоротша — день.

Лідія розповіла, що після початку 2025 року її життя змінилося. Жінка вийшла заміж. Другий чоловік також військовослужбовець. Родина знову живе в режимі "від відпустки до відпустки".

«Ми почали зустрічатися у березні, а в липні одружилися. І я хочу сказати, що життя після втрати існує, хоча раніше мені здавалося, що ні, що це міф. Я думала, що життя завжди буде чорно-біле, але зараз воно стає кольоровим», — говорить Лідія Захарчишина.

Олександр Захарчишин захищає країну на Донецькому напрямку. Для нього зборів не відкривала, бо для цього немає потреби.

«Потрібно не зациклюватися на горі, але й не відкладати його. Якщо не вдається стрімко рухатись вперед, то рухайтесь маленькими кроками. Хай буде у вас два кроки вперед і один назад, але це все одно рух вперед… Радійте маленьким дрібницям: хорошій погоді та усмішкам дітей», — каже жінка.

Родина мріє про закінчення війни та мирне небо.

Текст підготувала Анна Степанченко.

Читайте також: 

• Не судилося зустріти омріяну перемогу: спогади про загиблого бійця «Сталевої сотки» Олександра Боговіда
• Від «швидкої» до евакуації з поля бою: історія медика з Луцька, який мав пожиттєво групу інвалідності і добровольцем пішов до ТЦК
• Чекали майже 4 роки: на Волині 7 дітей і 8 онуків нарешті зустріли свого тата та дідуся після полону