Обіцяв, що на день народження дружини приїде додому, але у цей день з ним навіки попрощалися: спогади про захисника з Волині

Як розповіла найстарша сестра захисника Інна, Денис уже змалку встиг побувати всюди в своїй поліській окрузі. Народився у Ковелі у багатодітній сім’ї. Згодом родина переїхала в село Тупали. Там хлопчик і зростав разом зі ще п’ятьма сестрами та братом. Історію Героя пише газета Полісся.

До восьмого класу відвідував Люблинецьку школу-інтернат, а дев’ятий клас закінчував у Миляновичах. А вже наступного року навчався у Луківському професійно-технічному училищі на тракториста. Потім вирішив спробувати себе у військовій справі. Підписав контракт із частиною у Володимирі. Два з половиною роки носив камуфляжний однострій. Літа летіли, як осіннє листя – ніби й кружляли поволі, але так швидко сягали долу. Настав час подумати про власну сім’ю. Одружився. Але через шість років шлюб дав тріщину, не послав Бог діточок. Денис шукав різний заробіток – і на заводах, і на лісопереробних підприємствах, і кур’єром, і по господарствах.

Якось на онлайн-платформі познайомився зі Світланою із Качина. Так доля завела його на Камінь-Каширщину. У обох із них це був вже другий шлюб. Діти Світлани одразу прийняли в свою родину Дениса. Тим часом вже вирувала повномасштабна війна.

 — Я спочатку скептично ставилася до такого знайомства. Казала навіть, що в мене п’ятеро дітей (хоча насправді двоє), аби відлякати жениха. А потім він приїхав аж у Качин побачитися наживо. Для мене вирішальним стало те, як він легко знайшов спільну мову з дітьми. Син то взагалі ходив за ним «хвостом», хотів від нього чогось навчитися, зокрема їздити на мотоциклі. Денис навіть «Вайпер» придбав, але пішов на війну, перенісши уроки на потім, – пригадує уже, на жаль, вдруге вдова Світлана.

У червні 2023-го Дениса Шайко мобілізували до 711-ої окремої бригади розмінування Державної спеціальної служби транспорту Міноборони, яка працювала переважно на деокупованих територіях та зводила також фортифікаційні спорудження в гарячих точках. Потім служив у 68-й окремій єгерській бригаді. Був старшим сапером. Через компактну тілобудову побратими придумали йому позивний «Малик». Бойова стежка чоловіка проходила через околиці Харкова, Добропілля й завела його до нині пекельного Покровська – в епіцентр вирішальних битв. Тут не раз його рятував від смерті всього лише збіг обставин. Поїхали в магазин купити їсти, вернулися – їхньої хати вже нема, знесло вщент.  

Вирушили якось в торговий центр, залишилося до нього всього кількасот метрів – орки його «бомбанули». 19 жовтня качинець перебував на позиції вдруге підряд, замінив товариша. Внаслідок мінометного обстрілу йому відірвало ногу. Побратим зміг до нього дійти й накласти турнікет. Однак дозволу на евакуацію все не давали – ніхто б не доїхав. Там уже лежав брухт на брухтові. Зрозумівши, що Денис уже на критичній межі й медична допомога скоро не знадобиться, воїн Олександр прийняв дуже відважне рішення – потягнув пораненого на собі 5 кілометрів пішки… вночі мінними ділянками. І хоча успішно подолали той шлях, проте, на жаль, від значної крововтрати та больового шоку серце Дениса зупинилося. Для «єгерів» це була велика втрата. Якась пустота заповнила простір замість жвавого веселого поліщука, який і їсти вмів смачно зготувати, і був усім за вправного перукаря.

— Він обіцяв мені, що 26 жовтня, на мій день народження, приїде додому, візьме відпустку. А в перших датах листопада ще й кабанчика заколимо. Таки приїхав, але у труні. Замість радісного застілля мали поминки. 26 жовтня ми його хоронили. Останнім часом Денис часто мені казав, що йому сниться тато, що він його ангел-охоронець. Навіть їздив до нього на могилу. І так здалеку натякав мені, що біля його батька гарне місце б було…, – обриває й так зрозумілу думку Світлана.

Тож разом із сестрами й мамою дружина вирішила поховати Героя у Тупалах біля батька. Прощатися із воїном прийшло все його рідне село. Приїхали люди й з Качина. Та найпронизливіше серед всіх було чутно плач 14-річного Станіслава. Він вдруге стояв біля домовини того, хто став йому близьким наставником. Колись Бог забрав у нього кровного батька, а тепер і цього. І тільки мотоцикл залишився йому на згадку про названого тата.

Іванна ГАЙДУЧИК, Качин -Тупали.

Читайте також:

• Встиг полюбити і стати батьком: 22-річний Герой з Волині загинув, повертаючись із першого бойового завдання
• Втратив сина-Героя, але продовжив воювати: історія двох Олександрів з Волині, що стали на захист України
• «Найкращий тато своєї маленької донечки»: загиблому захиснику з Луцька просять присвоїти державну нагороду