Важка хвороба не залишила шансів на життя: життя захисника з Волині обірвалося на лікарняному ліжку

Спогадами про воїна поділилося видання «Нова доба». 

Олександра мобілізували у червні 2024 року Першим відділом Камінь-Каширського РТЦК та СП. Спершу він проходив підготовку на полігоні поблизу села Старичі, після чого служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Військовий воював на Донеччині під Лиманом та на Харківщині.

Олександр – уродженець Маневич. Після закінчення середньої школи № 2 вступив до Рівненського технікуму на економічний факультет. Декілька років працював головним економістом у радгоспі «Полісся» села Лишнівка, пізніше – головним бухгалтером Маневицького ВУЖКГ. Потім трудився простим працівником на польській фірмі у селищі, що займається переробкою ягід та грибів. Останні два роки перед мобілізацією був опалювачем у Маневицькій селищній раді.

Його дружина Любов Леонідівна розповіла, що два роки тому пішла з життя його мати Валентина, а ще раніше трагічно помер батько Павло. Старший брат Віктор, який свого часу воював в Афганістані, також відійшов у вічність. Тож єдиною рідною людиною для Олександра залишилася лише вона.

– Прожили з чоловіком понад двадцять років, мешкали у квартирі його батьків. На жаль, дітей у нас не було, – розповіла вдова. – Познайомилися ми у моєї куми, коли я приїхала в Маневичі в гості, бо я родом із Нового Чарторийська. Туди ж зайшов і Олександр. Почали спілкуватися… Чоловік завжди казав, що піде служити, але якось не складалося. Проте ніколи не ховався.

Під час служби в Олександра почали проявлятися симптоми хвороби – дискомфорт у животі та інші неприємні відчуття. За словами дружини, певні проблеми зі шлунком у нього були й раніше. Попри це він продовжував службу, перебував на позиціях, охороняв військові склади. Телефонував до жінки майже щодня і розповідав про своє солдатське життя.

Відпустку отримав у січні цього року. Дружина пропонувала йому звернутися до лікарні в Луцьку, але він рвався до побратимів.

З початку 2025 року підрозділ перебував на Харківщині. Там Олександра направили до госпіталю. Але остаточний діагноз – онкозахворювання – дружині повідомили у Львові. Коли чоловік втратив свідомість і потрапив до реанімації, дружина домоглася переведення чоловіка ближче до дому – до одного із медзакладів Луцька. Після чого направили до Маневицької лікарні, де він помер 9 серпня.

Сусідка Олександра Уляна Василівна Козубович згадує: «Саша народився тут, на наших очах виріс. Він був дуже спокійним і добрим, ніколи ні з ким не сварився і не бився. Для нас, сусідів, він був дуже хорошою людиною. Ми, пенсіонери, палимо груби дровами та брикетом, тож тільки скажемо, що привезли паливо, він разом із дружиною все нам поносить, позагрібає і позамітає. Ніколи не відмовляв у допомозі.

Олександр працював і у поляка, і в селищній раді кочегарив. Якось поїхав по ягоди на Польську гору і чекав рейсовий автобус. Тоді працівники територіального центру комплектування вручили йому повістку. Але він не боявся. Ще раніше казав: «Якщо заберуть на війну, я піду спокійно». Коли лікувався в Маневичах, постійно тримав зв’язок із побратимами і говорив, що має повернутися в свою частину. Ми всі знали що в нього за хвороба, а він про це не відав…”

Під час прощанням із Захисником на кладовищі почало “плакати” небо… Олександра Оксенюка поховали під залпи почесної варти та виконання Державного Гімну України.

Вічна пам’ять і шана Герою!

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також:

• Дружина впізнала захисника за татуюванням: Герою з Волині навіки 27
• Подружжя чекало на дитину: 31-річний Олег Оксенюк з Волині загинув на фронті від осколкового поранення
• Історія 45-річного нацгвардійця з Волині, який помер від тяжких травм, отриманих на полі бою