Захисник з Волині 9 місяців вважався зниклим безвісти

1 серпня 2024 року у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість та мужність, загинув солдат Петро Яскич із села Тур Заболоттівської громади. Він отримав поранення несумісні з життям під час виконання бойового завдання на сході нашої країни. Довгих 9 місяців Героя вважали зниклим безвісти.

Про життєвий шлях, загибель на війні і повернення додому аж через 9 місяців розповіла сестра бійця Ніна Менько, - пише газета Ратнівщина.

НАРОДЖЕННЯ СИНА БАТЬКИ ЧЕКАЛИ 12 РОКІВ

Петро Яскич народився 12 липня 1972 року у сім’ї Мойсея Матвійовича і Ганни Никифорівни Яскичів із Тура. Батьки неабияк чекали на народження сина. Адже після того, як у їхній сім’ї з’явилася перша донечка, 12 років спроби народити ще одну дитину були безуспішними. Ганна Никифорівна уже й змирилася з тим, що, напевно, більше не матиме дітей. Тож народженню сина неабияк раділи. А так як він з’явився на світ у день первоверховних апостолів Петра і Павла, назвали хлопчика Петром. Через два роки народилася третя дитина в родині – донечка Ніна. З нею і зберіг Петро найтісніший емоційний зв’язок. Разом пройшло їхнє дитинство і юність. Разом проживали всі радощі і печалі. Тому, напевно, зараз так щемить сестрі, хоч уже майже рік минув від загибелі брата. Старша сестра Валентина вийшла заміж у Білорусь. Там і нині проживає. А Петро і Ніна залишилися з батьками. Тато і мама привчали до роботи.

Загинув на першому бойовому завданні: після 9 місяців невідомості загибель захисника з Волині підтвердила ДНК-експертиза

Після закінчення школи Петро влаштувався на роботу в Бресті. Десь пів року попрацював. А далі його забрали в армію. Служив у Рівному в будівельному батальйоні (будбаті). Після двох років служби повернувся в село.

У 1999 році Яскичі поховали батька Мойсея Матвійовича. У 2000 році Петро одружився з дівчиною Лідією. Діти в подружжя Яскичів народилися на свята. Старший син Микола – у 2001 році на Миколу 22 травня, а наступного року (2002 р.) на Володимира 28 липня - Володимир. Жила молода сім’я з матір’ю Петра Ганною Никифорівною. Та подружнє життя не склалося, і згодом, коли старший син Микола закінчив перший клас, вони розлучилися. Дружина з дітьми виїхала в Білорусь. Там вони мешкають і донині. Сини Петра Мойсейовича уже дорослі – 23 і 24 роки. А він залишився жити з матір’ю. Згодом, коли Ганна Никифорівна померла, мешкав у батьківському домі сам. Жив із того, що заробляв руками, власною працею. Допомагав односельчанам по господарству.

- Він був дуже добрим, - характеризує брата Ніна Мойсеївна. - Так як жив сам, моя сім’я йому постійно помагала. Він роботи не цурався. Коли кому треба була допомога, ніколи не відмовляв, але був дуже нерішучий, спокійний, несміливий. Він ніколи нічого поганого людям не зробив, не вкрав. Він три чи чотири рази ламав ноги. Я в Бресті працювала, то йому шпиці привезла в одну ногу, потім в другу. У нього ні одна нога добре не згиналася.

СЛУЖИТИ ЗАБРАЛИ ЗА ТРЕТІМ РАЗОМ

Історія, як Петро Яскич опинився на війні, почалася наприкінці зими 2024 року. Сестра розповідає, що він ішов біля сільського магазина, а дорогою саме їхали працівники ТЦК. Він надав їм усі свої дані. Тоді вони його не забрали, але з усіма документами ознайомилися. Потім приїхали ще раз. Цього разу вступилася сестра. Ніна Мойсеївна показала рентгенівські знімки, попросила звернути увагу на те, що він дійсно не боєць за станом здоров’я. Але 27 квітня 2024 року, коли працівники ТЦК приїхали втретє, Петро Яскич узяв необхідні речі, закрив батьківський будинок і подався на службу. Сестра, у якої на той час син уже давно служив у ЗСУ, неабияк хвилювалася за брата, бо знала, що йому буде важко. Та він заспокоїв її:

- Не переживай! Як буде, так і буде! Я ховатися не буду!

Бойову підготовку Петро Мойсейович пройшов у навчальному центрі в Десні. Йому було важко, бо до сучасних благ цивілізації не був пристосований. Старенького телефона загубив, тож сестра і племінник Юрій придбали нового і переслали разом з теплими речами (весна була холодна) і засобами гігієни. Там, у навчальному центрі, Петрові допомагав земляк із Заболоття. Дуже побивався чоловік, коли дізнався, що племінника поранило.

ПЛЕМІННИК – ЛЕЙТЕНАНТ ЗСУ

Юрій Менько, син Ніни Мойсеївни, з 2022 року служив у ЗСУ. Бажання захищати Україну від агресора виявив ще на самому початку повномасштабного вторгнення. Він на момент початку війни був у Польщі. На третій день повернувся на Батьківщину, бо по-іншому не міг. Під час навчання в університеті він закінчив військову кафедру (у 2013 році). Став офіцером. Тому одразу пішов у військкомат, але спочатку його не взяли. Було достатньо добровольців. Сказали, що йому повідомлять, коли буде потреба у його вміннях і знаннях.

- У 2022 році перед Пасхою синові принесли повістку, - каже Ніна Мойсеївна. - Тоді треба було шість офіцерів. Він у ту шестірку й потрапив. Був лейтенантом, командиром застави. У його підпорядкуванні служило 40 бійців. На початку травня 2024 року під Вовчанськом отримав поранення в ногу. Довго лежав по госпіталях. Спочатку в Харкові. Потім у Рівному. Досі кульгає на ногу, бо в ній залишилися осколки. Після реабілітації повернувся на службу. Восени 2024 року звільнився по причині народження третьої дитини.

Ніна Мойсеївна каже, що це рішення далося синові важко. Він хотів продовжувати службу, йому дуже подобалося. Але вона як мама дедалі більше хвилювалася.

- Я місця собі не знаходила. Він після поранення. Брат зник безвісти. Я боялася телефона в руки брати. Бога молила, щоб його вберіг. Дітки ж маленькі вдома.

Події поранення Юрія, мобілізації і зникнення Петра майже збіглися в часі. Петро неабияк переживав за племінника. У розмовах із сестрою постійно бажав йому якнайшвидшого одужання.

ЗНИК БЕЗВІСТИ ПІСЛЯ ПЕРШОГО БОЙОВОГО ЗАВДАННЯ

Після проходження бойової підготовки 117 бригаду, у яку потрапив Петро Яскич, відправили на Схід. Він став солдатом 3 механізованого відділення 3 механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини А 4674. За інформацією «Вікіпедії», це 117 окрема важка механізована бригада. Її формування розпочалося у листопаді 2022 року, а завершилося 31 січня 2023 року. У серпні 2023 року ця бригада вела наступ на Мелітопольському напрямку. У серпні 2024 року тримала позиції під Покровськом на Донеччині.

27 липня 2024 року Ніна Менько спілкувалася з братом востаннє. Він подзвонив і сказав:

- Сестричко, мене перевезли в Донецьку область, у Покровський район.

- Я йому сказала, - відтворює події того дня жінка, - що якраз у церкві, бо ми в той день хрестили внучку. Він так зрадів, бажав, щоб годувалася здоровенька. Домовилися, що пізніше зідзвонимося. Так він більше і не подзвонив. На наступний день ввечері я дзвонила. Він не брав трубки. А на третій день телефон уже був поза зоною. Виявилося, що 1 серпня він загинув. Коли його відправляли на Схід, я думала, що він десь буде не на першій лінії, бо був обмежено придатний. Якусь господарську роботу міг виконувати без поспіху, а щоб воювати в піхоті, здоров’я не мав.

6 серпня 2024 року Ніні Менько принесли сповіщення, що брат зник безвісти. Племінник Юрій знайшов контакти до його побратимів і попросив дізнатися, чи є його тіло на позиції. Вони підняли дрона, але тіла не побачили. Далі були місяці невідомості. Через кілька місяців з Ніною Мойсеївною зв’язалися і повідомили, що є свідки-бійці, які бачили, що Петро тоді все-таки загинув. Але тіла досі не було.

ПІДТВЕРДЖЕННЯ ПРО ЗАГИБЕЛЬ ОТРИМАЛИ ЧЕРЕЗ 9 МІСЯЦІВ

7 травня сестрі зателефонували, що є результат експертизи ДНК, де її зразки збігаються із зразками брата на 99,9 відсотка. Помилки бути не може. Його тіло знаходиться в з одному з моргів Хмельницького з 3 грудня 2024 року. 9 травня відбулася судово-медична експертиза для встановлення причини смерті захисника. І після цього розпочалася процедура доправлення його тіла додому.

Ніна Мойсеївна плаче і каже, що вдячна Богові і тим відважним людям, які змогли забрали тіло брата з місця його загибелі. Весь цей час вона жила єдиною думкою і молитвою про те, щоб бодай кісточку, бодай волосину Петра поховати, щоб була могила, де можна буде поплакати і свою журбу пожурити. Боліло і щеміло в грудях від думки, що десь на Донеччині він досі лежить, а, може, його забрали росіяни. Уже зараз стало відомо, що з серпня до грудня його тіло не вдавалося забрати з місця загибелі. 3 грудня до Хмельницького моргу доставили 43 тіла з того напрямку, у тому числі і Петра Яскича. Проте для ідентифікації потрібно було дочекатися експертизи ДНК.

Захисник загинув від множинних осколкових поранень у різні частини тіла поблизу населеного пункту Сергіївка Донецької області 1 серпня 2024 року.

ОСТАННЯ ДОРОГА ДОДОМУ І ПОХОРОН ЗАХИСНИКА

З 7 травня у родини Ніни Менько розпочався надзвичайно тривожний період. Попереду на них чекала важка процедура – гідно провести в останню дорогу брата і дядька, який майже рік не виходив ні на мить із їхніх думок. 12 травня у Заболоттівській громаді оприлюднили сповіщення про його загибель. 14 травня разом із тілом загиблого захисника Миколи Кошеля з Ратного останки Петра Яскича доправили до Ратного. А далі була остання земна ніч у рідному селі.

15 травня, мабуть, увесь Тур зійшовся на похорон свого земляка-захисника. Відспівали новопреставленого воїна Петра у місцевому Свято-Микитівському храмі священники Заболоттівського благочиння. Настоятель храму протоієрей Михайло Горун у словах проповіді зауважив, що Бог визначає вік і долю людини, коли вона з’являється на світ. Петро, якого всі у селі знали добрим і безвідмовним, мав би жити на землі, скільки йому було зазначено. Але підступний ворог відібрав його життя.

Петрові Яскичу у липні мало би виповнитися лише 53 роки. Та замість добре знайомих натоптаних роками сільських стежин його востаннє провели вистеленою квітами дорогою, увінчаною прапорами України, і поховали під звуки останніх вогневих залпів.

Сестра попри біль утрати радіє, що нарешті тіло брата віддали землі. Він із серпня до грудня лежав просто неба на місці загибелі, з грудня до травня у морзі. Вона щиро розповідає про його хороші і погані сторони, про переваги і погрішності:

- Петя не був якимось особливим, звичайним сільським чоловіком. Його життя відібрали! Він міг би ще жити й жити! Так не мало би бути! Але, мабуть, він так у Бога заслужив, що загинув героєм, що хоронили його усім селом – за його доброту.

Петрові Яскичу у сучасному світі було складно жити. Він був далекий від усіх переваг сучасної цивілізації, не ставив високих планок, часто не вмів сам керувати своїм життям. Але у пам’яті односельчан він залишиться спокійним добродушним трудягою. І, мабуть, у таких ситуаціях неважливо, як багато захисник відвоював. Так, за його плечима не було успішно виконаних бойових завдань, подвигів із порятунку побратимів чи ще чогось. Йому не потрібні були висока зарплата (банківською карткою користуватися не вмів) чи гарне звання. Ні на що не претендував. Він просто слухняно виконував накази. І останній такий наказ виконав покірно. За Україну він віддав усе, що мав, - серце і душу. Скільки ще таких драм впишеться в історію нашої держави, невідомо, як невідомо й скільки триватиме війна. Тож нехай світлий спомин про воїна-захисника Петра Яскича живе у молитвах усіх, хто його знав, і тих, хто розуміє, яку високу ціну ми щодня платимо за незалежність нашої країни.

Марія ЛЯХ

Читайте також: