«Так хотілося б ще хоч раз його обійняти...» - зворушлива сповідь мами загиблого воїна з Волині

Спогади про воїна опублікувала газета «Селянське життя». 

Солдат отримав множинні поранення під час виконання бойового завдання в селищі Північне Бахмутського району на Донеччині. Від отриманих травм він невдовзі помер у Київській міській клінічній лікарні №4.

Юрія Павловича мобілізували до війська 9 березня 2023 року. Бойові завдання виконував в складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. У своєму підрозділі наш земляк обіймав посаду старший водій 1 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 2 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону.

Спогадами про Героя поділилась його мама Любов Вікторівна. Жінка каже, що син був добрим, роботящим, терпеливим. Шанував матір й душі не чаяв у своїх дітях.

– Юра змалку звик до роботи. У всьому мені допомагав. Був за господаря, адже його батько помер рано. Син закінчив Шацький лісотехнічний технікум. І одразу ж влаштувався на роботу лісівником в Локачинський лісгосп. Ця справа була до душі, тож згодом відкрив вдома власну пилораму. Люди везли деревину навіть із сусідніх районів. Кожного послухає, допоможе. Юра ніколи не сидів без діла. Багато часу проводив на ставкові, якого орендував у нашому селі. Любив і сам посидіти з вудкою. Часто брав з собою на риболовлю синів. Так склалося життя, що останні роки проживав зі мною, – розповідає крізь сльози Любов Малесик.

Про те, як Юра став на захист країни, і про останні тижні його життя:

– Коли розпочалась війна, син якраз перебував на заробітках в Польщі. Вирішив повернутись додому, де через деякий час отримав повістку. Не ховався, навіть думки такої не мав! З гордістю одів камуфляж ЗСУ, хоч і в армії не служив. Та не довго випало моєму Юрі бити тих клятих кацапів – лише якихось кілька тижнів. «Мамо, ти тільки не хвилюйся... Отримав важке поранення. Але руки, ноги на місці, виживу» – такі слова я почула від сина, який телефонував вже не з фронту, а з лікарні. А невдовзі несподівано впав у кому. Одразу вирушила в столицю, три доби просиділа біля нього. Через вісім днів серце сина перестало битися. Коли медики повідомили про смерть, в мене земля з-під ніг пропала.

Любов Вікторівна гордиться, що зуміла виховати Юрія гідною людиною, справжнім чоловіком. І так хотілося б, каже, ще хоч раз його обійняти, поглянути в рідні очі.

– Моє серце досі розривається. Не було і дня, щоб не йшла на могилу до сина. Несу квіти, плачу без упину. Постійно молюсь в церкві за упокій душі. Молитва – це єдине, що трохи полегшує біль. Часто переглядаю фотографії, на яких Юра був щасливий разом з сім’єю. Як же він любив своїх двох синочків. А тепер, через проклятого російського агресора, вони, як і багато інших дітей в Україні, ростуть напівсиротами. Ну, хіба ж таке можна пробачити? – зітхає співрозмовниця.

Читайте також:

• «Він гідно жив і загинув як справжній чоловік»: спогади про загиблого Героя Юрія Данильчука з Волині
• «Мій чоловік ішов на завдання, яке назвав квитком в один кінець» - історія загиблого Героя з Волині
• Йому навіки 20 років: Герой з Волині загинув за кілька тижнів до народження донечки