Полишив роботу в Польщі, щоб стати на захист України: спогади про санінструктора Ігоря Колотюка

Ігор Колотюк народився у сім’ї Володимира Яковича та Ганни Іванівни Колотюків 17 січня 1974 року. Через вісім років на світ з’явився молодший брат Сергій. Хлопці зростали у гарній сімейній атмосфері, де батьки дбали, щоб діти вчилися, розуму набиралися та були людьми, - пише газета «Ратнівщина».

Після закінчення Ратнівської школи у 1991 році Ігор став студентом Тернопільського медичного інституту. У 1997 році успішно закінчив його, здобувши фах лікаря. Інтернатуру проходив у Ратнівській лікарні. Обрав спеціалізацію лікаря-педіатра. З тих пір протягом 22 років (до 2019 року, коли за власним бажанням звільнився із займаної посади) лікував діток Ратнівщини. Довгий час був завідуючим педіатричним відділенням.

Батьки пацієнтів поважали його за особливий підхід до дітей, за прискіпливість до себе у роботі. Він ставив діагнози, про які не здогадувалися інші лікарі навіть обласного рівня, але потім підтверджували столичні спеціалісти. Він врятував не одне маленьке життя. У колективі Ігоря Колотюка любили за жартівливий характер, простоту і щирість.

У вересні 2000 року Ігор Колотюк одружився з ратнівчанкою Іриною Хабовець. Подружжя Колотюків дало життя синові Сергієві та доньці Дарині. Зараз Сергій – студент Київського медичного університету, Дарина – студентка Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Після звільнення у 2019 році з Ратнівської ЦРЛ Ігор Колотюк їздив у Польщу на заробітки. Там його і застала війна. Коли 24 лютого дізнався, що росія розпочала збройну агресію проти України, у його внутрішньому світі все перевернулося. Він не міг сидіти, склавши руки, тому залишив роботу і вже 28 лютого повернувся на Батьківщину. Просто з Ковеля, не заходячи додому, пішов у військкомат, хоч жодної військової практики не мав.

Строкової служби в армії не проходив. Військової кафедри у період його навчання в медінституті не було. Але точно знав, що його руки можуть пригодитися на війні. У військкоматі йому сказали, щоб ішов додому і чекав. Його покличуть, коли буде потрібно. Того дня зайшов до батьків і на ніч повернувся до свого дому. А вже на ранок 1 березня зателефонував мамі і сказав, що його разом з іншими добровольцями автобусом везуть для подальшого розподілення у військові формування.

Два з половиною роки на війні. Спочатку підрозділ, у який потрапив Ігор Володимирович, відправили під Лиман на Донеччині. Але вони там були не дуже довго. Потім була ротація в тилу, після чого у грудні 2022 року його разом з побратимами «перекинули» в Запорізьку область. Там хлопці несли службу до квітня 2024 року.

- Ігор з дитинства мріяв бути військовим, - каже Ганна Іванівна. – На підйомі патріотизму у перші місяці війни він дзвонив і постійно казав, що хоче продовжити кар’єру військового. Після закінчення війни підпише контракт і буде служити в армії. Але війна затягнулася. Багато чого він переосмислив і вже дивився на світ з точки зору жорстокої реальності. Як їм там було важко!

За військовим призначенням Ігор Колотюк був санінструктором. Проте виходив разом з побратимами на нульові позиції тримати лінію підконтрольних Україні територій. «На нулю» бував частіше за інших. Якось так складалися обставини. Розповідав рідним, що бувало таке, що на позицію йшли по 10 кілометрів пішки, бо автомобілями туди доїхати було ризиковано, часто просто неможливо. Не раз «на передку» опинялися у важких побутових умовах. Хліб їли сухий, поцвілий, черствий. Запасів їжі не можна було взяти стільки, скільки хотіли. Бракувало води. Тому цінували кожну краплю навіть дощової, калюжної (в степу на Півдні України дощі – це рідкість).

- Добре було, коли стояли в такій місцевості, що росіяни покинули і залишили склад продуктів, - продовжує мама. - То вони харчувалися тими сухпайками, а з собою на завдання несли тільки воду і хліб. То відповідно могли більше взяти. А звідти поверталися по одному, щоб не так помітно було. Бувало й таке, що від ворога стояли за 500 метрів. Один одного бачили. Їм захочеться постріляти, стріляють. Але доки наші хлопці стояли на тих позиціях, доти вони були українськими. Коли поверталися назад із завдань на передовій, відсипалися і від’їдалися. «На базі» продуктів було завжди вдосталь.

За період служби Ігор Колотюк тричі приходив у відпустку – у червні, серпні і жовтні 2023 року. Війна його змінила до невпізнаваності. Молодий і бадьорий, широкоплечий у цивільному житті він постарів не по роках на війні. Тільки очі, добрі і чуйні, з особливим, теплим вогником, нагадували про того Ігоря Колотюка, якого всі знали до війни.

Тримаючи лінію фронту на Запоріжжі, підрозділ, у якому ніс службу наш земляк, очікував ротації. Але їх перевезли у Донецьку область. У квітні 2024 року їх перевели у місто Павлоград на Дніпропетровщині з метою подальшого проходження ВЛК.

Коли Ігор Колотюк проходив військово-лікарську комісію у Дніпрі, йому повідомили, що потрібно лягти у стаціонар. На той момент він був уже хворий. Але для цього було потрібне електронне направлення.

- Він їздив з лікарні в лікарню з надією, що його десь покладуть у стаціонар, - відтворює події мама. - Скрізь вимагали електронне направлення. Він подзвонив до командира, щоб той потурбувався про те направлення. Тиждень чекав, щодня ходив і з’ясовував, чи прислали його, чи ні. Так і не дочекавшись, він приїхав додому, у Ратне. Сили не мав зовсім, журився, що коле в плечах, між лопатками. Задихався. Коли послухали легені і зробили рентген, побоювання підтвердилися.

На той момент у захисника було важке запалення легень, а серце калатало зі швидкістю 170 ударів за хвилину при нормі 60-90 ударів. 3 червня хворого бійця госпіталізували у Ратнівську лікарню, а 8 червня за його життя уже боролися обласні спеціалісти. Перебуваючи під контролем фахівців військового госпіталю, він побував у спеціалізованому відділенні пульмунології в Боголюбах, в обласній клінічній лікарні. Згодом – у Ратнівській. Органи один за одним давали збої і підібрати правильне лікування було вкрай важко, бо формули лікування були несумісними.

Після детального обстеження усіх органів і систем лікарі таки встановили рідкісний діагноз, який трапляється один раз на 10 млн людей. Особливість хвороби полягала в ураженні усіх структур головного мозку і периферичної нервової системи. Ніхто з лікарів не береться припускати, де ця хвороба взялася, адже трапляється вкрай рідко.

Батьки і дружина розуміли, що втрачають рідну людину, але, як могли, боролися за його життя. Знали, що він хотів жити. І лікарі на усіх рівнях, де йому доводилося бувати, робили усе від них залежне. Але 2 вересня свічка життя Ігоря Колотюка догоріла.

Кортеж із тілом померлого захисника зустрічали ратнівчани живим коридором. Так, він не загинув миттєво на війні. Але ця війна його повільно вбила.

3 вересня новопреставленого воїна Ігоря відспівали у храмі преподобного Агапіта Печерського священники Ратнівського благочиння. Серце стискалося у грудях, коли практично весь колектив лікарні, якій Ігор Колотюк віддав 22 роки свого життя, прийшов провести його в останню дорогу. І мати, яка носила під серцем, вболівала за кожен успіх і підтримувала у всіх невдачах, яка чекала на добру звісточку тижнями, коли не виходив на зв’язок, яка тремтячими руками піднімала слухавку і в той момент молила Бога почути голос сина.

Під звуки гімну України на Алеї почесних поховань лунали для Ігоря Колотюка востаннє залпи почесної варти, а дружина захисника Ірина Колотюк плакала над прапором, який їй передали військові на знак вірності військовій присязі її чоловіка. Плакали діти, плакали батьки, плакали усі, в кого є серце в грудях, бо усіх огортав жаль.

Згорьований батько Володимир Колотюк і мама Ігоря дякують усім за підтримку. Вони висловлюють вдячність лікарям, медичним працівникам, військкомату, священникам, організаторам похорону, вчителям, учням, простим людям і однокласникам, які розділили їхнє горе. Вірять, що Бог поверне добро сторицею і моляться за мир в Україні.

Читайте також: 

• «Бозюня не почув моїх молитов»: спогади матері про загиблого на війні сина Олександра Денисюка з Волині
• Вірний національній ідеї: спогади про загиблого воїна з Волині Андрія Чурака