П'ять дітей і звання «Мати-героїня»: волинське подружжя відсвяткувало золоте весілля

А 10 листопада – подружжя з пишним запашним короваєм вітала уся велика та дружна родина із золотим весіллям, - пише газета «Новий погляд+».

- З таких сімей, як Надія Федорівна та Володимир Іванович Сушики, складається основа будь-якої громади. Дуже давно знаю цю родину, бо ж проживають вони недалеко від моїх батьків, і щиро радію їхньому ювілею, - каже селищний голова Микола Демедюк. - Володимир Іванович – дуже знакова людина для мене, це фанат футболу, в минулому – гравець місцевої футбольної команди, а тепер – постійний вболівальник великої гри. А ще чоловік – учасник вокального ансамблю «Соколи». Це надзвичайно хороші та щирі люди, з яких можна брати приклад.

Надія Іванівна народилася у 1954 році, Володимир Іванович – у 1949-му. Обоє – з 1 по 4 клас - ходили у місцеву початкову школу в селі Масловець, згодом – у Головнянську. В обох дитинство було сповнене не тільки навчанням, а й роботою по дому, по господарству, адже треба було допомагати батькам.

- Батьки мої працювали у колгоспі, мама – на фермі, тож як тільки я підросла – стала їй допомагати, - пригадує Надія Федорівна. – Після школи у 1971 році, маючи 17 літ, я пішла працювати на Головненський овочесушильний завод, де готували продукцію для закатування, фасували її та закатували. Там в сезон працювало десь 500-600 людей майже цілодобово у три зміни: функціонували м’ясний, консервний, сушильний цехи, склади. Продукцію з заводу відправляли не тільки на внутрішній ринок, а й на експорт у Японію, Чехію, Німеччину. Особливо любили там наші джеми, сушені фрукти та овочі (морква, картопля). Це все пакували у паперові пакети. Дуже багато сировини привозили нам з інших колгоспів: моркву, буряки, цибулю, різні фрукти… Пригадує жінка і те, як з-за кордону на завод привозили «імпорт»: різну побутову техніку та інші товари, які потім розподіляли між працівниками.

В той період Надія Федорівна ближче познайомилася зі своїм односельчанином Володимиром Сушиком, котрий приїхав з армії у відпустку на 15 діб. А вже після того, як він повернувся зі строкової служби, й одружилися. Відгуляли 10 листопада 1972 року гучне сільське весілля.

Уже з заводу у 1975 році Надія Федорівна вступила до Рівненського кооперативного технікуму, який закінчила заочно. Після чого молодій спеціалістці запропонували стати лаборантом, в її обов’язки входили перевірка на дотримання стандартів ГОСТ сировини та продукції, яку випускав завод. Потім Надія Федорівна аж до виходу на заслужений відпочинок працювала завідувачкою складу, віддавши роботі більш ніж 30 років. А ще жінку двічі від заводу обирали депутаткою до обласної ради – у 1977 та 1979 роках. Цей період її життя був насичений не лише основною роботою, а й поїздками в Луцьк на сесії, голосуванням за рішення, відстоюванням перед начальством інтересів заводу та сільської ради.

- Пішла я на пенсію у 50 років, бо мала п’ятьох дітей. А нещодавно дали мені статус «Мати-героїня»,- каже Надія Федорівна.

Зі щемом у голосі перелічує жінка усіх своїх дітей: найстарший Володимир, 1973 року народження, у 1978-му народився Василь; через рік Бог подарував подружжю довгоочікувану доньку Тетяну; 1983 року родина раділа появі на світ сина Віталія, а 1988 року народився найменший син – Олександр.