Рятуючи побратима, підірвався на розтяжці: історія ветерана з Волині, нагородженого «Золотим хрестом»

У мирному житті Сергій займався будівельними роботами. За освітою він лісотехнік: трохи попрацював за фахом, проте згодом обрав іншу сферу. Переважно виконував зовнішні будівельні роботи в Україні та за кордоном. У 2018 році поєднав долю зі своєю коханою Оксаною з Великої Яблуньки. Історію захисника пише газета Нова доба.

Повномасштабне вторгнення почалося тоді, коли їхньому синові Іванкові було трохи більше року. Попри прохання дружини не йти на війну, вже 25 лютого 2022 року Сергій став до війська. Спершу служив у роті охорони Першого відділу Камінь-Каширського РТЦК та СП в Маневичах, а з кінця жовтня того ж року потрапив у зону бойових дій – у складі 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Херсонський, згодом Донецький і Запорізький напрямки – такими стали його фронтові дороги.

«ЗОЛОТИЙ ХРЕСТ» ЗА ОБОРОНУ ЯКОВЛІВКИ

Не маючи за плечима строкової служби, він швидко навчався, адаптувався і, хоч за посадою був водієм, став штурмовиком.

– Фактично нас готували лише тиждень, – пригадує ветеран. – Це були тактика, медицина, стрільби… А вже 10 листопада ми пішли на штурм. Було холодно. Вдень – бої, вночі – сон у лісосмугах на карематах під відкритим небом. Одним оком спиш, іншим – пильнуєш. Вогонь розводили мінімальний – аби нас не виявили. Інколи вдавалося заночувати в селі, трохи протопити грубку і зігрітись…

За мужність та відданість службі при обороні Яковлівки Сергій отримав «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України.

– Ми тримали оборону Яковлівки під Соледаром на Донеччині шістнадцять днів поспіль – до 30 грудня 2022 року. Хлопців полягло багато, але село тоді не здали… У першу ніч був поранений командир нашого відділення. За наказом ротного я його замінив. Спершу не знав, що робити. Щось підказав ротний, щось сам зрозумів.

Коли закінчувалися набої, Сергій пішов по них сам – кілометр багнюкою, у бронежилеті, з автоматом, перебігаючи відкриті ділянки лісосмуги й чорних полів перебитих обстрілами соняшників. Повертався з двома важезними ящиками (цинками) – по дві тисячі патронів у кожному.

– Думав: уб’ють – то вже хай… − згадує він. − Самому з себе було смішно. Без гумору там не можна. Я дуже ризикував. Та були набої – і ми втрималися. Вийшли мокрі, замерзлі, але без втрат. На КСП ротний нас обіймав. Головне було – зберегти людей.

І до сьогодні Сергій підтримує зв’язок із побратимами. Каже: найбільше хочеться, щоб усе це закінчилося – бо він добре знає, якою ціною тримається тиша в тилу.

ПОРАНЕННЯ І БОРОТЬБА ЗА НОГУ

18 червня 2023 року, виходячи після штурму П’ятихаток на Запоріжжі та несучи пораненого побратима, Сергій підірвався на міні – наступив на розтяжку.

– До тями прийшов уже на стабпункті в Запоріжжі. Права нога була посічена осколками. Ліва – дуже тяжко поранена: кістку розірвало, нерви пошкодило, фактично залишилися стопа і частина ноги вище коліна.

Із постійною підтримкою дружини він пройшов надзвичайно важкий і тривалий час лікування й відновлення.

– Коли Сергія поранили, я злилася на всіх – на чоловіків на вулиці, на жінок, у яких чоловіки вдома. Не хотіла нікого бачити. Але сказала собі: досить жити звинуваченням. Він живий – і це головне. Війна навчила мене цінувати нашу родину, – ділиться Оксана.

В Україні Сергію зробили півтора десятка операцій. До кінця вересня він лікувався у Львові, проходив реабілітацію в Трускавці, вчився ходити на милицях. Рани гоїлися важко. Лікарі чесно говорили: найпростіше рішення – ампутація. Але подружжя вирішило боротися до кінця.

Родина подала документи на лікування за кордоном – Сергія прийняли в Норвегії. Туди він поїхав із вагітною дружиною та маленьким сином. За десять місяців йому провели п’ять надскладних операцій: зшивали судини, пересаджували шкіру, відновлювали кістку фрагментами тазових кісток – фактично збирали ногу заново.

Перші три місяці Сергій був повністю ізольований у палаті.

– Єдина «прогулянка» – відчинити вікно. Чекав зустрічей із дружиною та сином. Їхня підтримка давала сили не здаватися, − згадує наш захисник.

Оксана жила в гуртожитку для біженців, носила під серцем другу дитину. У січні 2024 року Сергія з сім’єю поселили в квартирі на другому поверсі в передмісті столиці Норвегії – міста Осло. Відвідував лікарів. З березня сам почав їздити при необхідності в місто. Привчався після поранення до побуту, догляду за дітьми, адже невдовзі в сім’ї народився другий синочок.

У серпні 2024 року родина повернулася додому вже з  Іванком і маленьким Давидом.

Порівнюючи українську та норвезьку медицину, Сергій Віщик каже, що в нашій державі є багато прекрасних лікарів, але, вони, на жаль, не мають такого обладнання та можливостей як їхні колеги в Норвегії. А от жити подружжя вирішило в рідній країні.

НОВЕ ЖИТТЯ – КРОК ЗА КРОКОМ

Лікарям вдалося зберегти Сергієві ногу. Різницю в довжині – сім сантиметрів – він компенсує спеціальним ортопедичним взуттям.

– Спершу було дуже важко, − зізнається він. −  Живемо ми в Прилісному на четвертому поверсі без ліфта – підйом та спускання сходами було випробуванням. Не міг витиснути щеплення в машині – ходив навколо неї, пробував знову і знову. Тепер їжджу.

Сергій має другу групу інвалідності, водить автомобіль, допомагає по господарству, мріє про зручніше житло та власний будівельний бізнес. Його дружина навчається в ГО «Асоціація підприємців-ветеранів АТО» в Києві.

Напередодні Різдва Христового в грудні 2025 року Сергію в Камінь-Каширській РДА вручили сертифікат на грошову компенсацію для придбання житла (на знімку – із головою райдержадміністрації Ольгою Ващук). Попереду – пошук оселі й вирішення юридичних питань.

– Кажуть люди, що це «ордер на квартиру». Насправді все інакше: маю знайти житло, оформити документи – і лише тоді отримаю компенсацію. Можливо, шукатимемо помешкання в Луцьку. Не виберемо – доведеться  знову ставати на квартирну чергу, − розповідає ветеран.

Попри всі випробування, Сергій та Оксана тішаться одне одним та своїми синочками – і це найбільша цінність. Мріють колись повернутися до Норвегії вже як туристи – не пацієнти лікарні, а родина, яка вистояла, зберегла любов і навчилася цінувати кожен день.

Юлія МУЗИКА

Фото з архіву сім’ї Віщиків та з фб-сторінки Камінь-Каширської РДА

Читайте також: 

• 125 днів на передовій без ротації: історія нацгвардійця з Волині
• «Дідька лисого вони одержать, а не нашу Донеччину»: історія бійчині волинської бригади
• «Я не можу сидіти осторонь»: медсестра з Волині працює у лікарні й евакуює поранених з фронту