Мав бронь від призову, але за покликом серця став до лав ЗСУ: Герою з Волині навіки 48

Про нього розповідає видання «Нова доба».

Сміливий, життєрадісний, небайдужий Тарас Максимчук, який із весни 2023 року за покликом серця став до лав ЗСУ. 4 листопада він мав би зустрічати своє 49-річччя, але, на жаль, ворожий обстріл біля села Першотравневе Куп’янського району Харківської області обірвав його життя. Пекельний біль принесла ця звістка його батькам, дружині та сину, двом сестрам і брату, племінникам, великій люблячій родині. 

«Тарас вивчився в Колках на тракториста. Спочатку працював на різних роботах, а потім сімнадцять років – монтером колії на залізниці. Добрішого чоловіка за нього більш ніде нема. Хто б що у нього не попросив, він просто не міг відмовити. Допомагав із будівництвом, сантехнікою, електрикою, з усім… Треба – на поле чи в ліс поїде, треба підмінити колегу на роботі – також він…» – зі скорботою розповідає його дружина Валентина. З нею та сином Максимом, якому вже двадцять шість років, вони мешкали в селі Чарторийськ.

Звідти Тарас Анатолійович весь час їздив на роботу на станцію Чарторийськ, де поблизу мешкають його вже старенькі батьки. Ніколи не оминав своїх рідних, які завжди з любов’ю чекали на сина.

«Нашій мамі Ірині Корніївні сімдесят шість років, татові Анатолію Івановичу – вісімдесят один. Загибель Тараса – для них найстрашніший біль…» – каже його сестра Лариса.

Подружжя Максимчуків виховало четверо дітей – двох синів та двох доньок. Спочатку найстарший син Олександр та молодша донька Надія пішли татовим шляхом, стали працювати на залізниці, а потім і Тарас. Це дуже тішило їхнього батька, в родині якого багато залізничників.

Тарас Максимчук народився третім у сім’ї, його молодша сестра Надія завжди була для нього його маленькою сестричкою. Вона після загибелі брата присвятила йому ось такі віршовані рядки:

А ти ж казав: «Маленька, не хвилюйся».

Ти ж обіцяв: «Вернусь, сестричко, все буде гаразд».

«Не на зв’язку, та з ним усе в порядку», –

Казав твій побратим, коли в бою стояв ти повсякчас.

«Ти бережи себе, рідненький, та повертайсь додому», –

Тебе просила я не раз.

І навіть матінка не знала

В якому пеклі ти увесь цей час…

Брат Олександр розповідає, що Тарас, як монтер колії у ВСП «Сарненська дистанція колії», мав відтермінування від призову за мобілізацією в армію, «бронь», але цієї весни в квітні вирішив іти служити.

Тарас Анатолійович не хотів, аби за нього хвилювалися рідні, тож і не розповідав нічого про війну. Телефонував коли з’являвся зв’язок, а не було його і по кілька тижнів, поки перебував на бойових позиціях. Із рідними він востаннє спілкувався ще 29 вересня, коли заступав на чергування, а після цього лиш побратим переказав, що з ним усе гаразд…

«Він був людиною з великою душею і щирим серцем. Його любили й поважали всі в селі, бо кожному щось допомагав. І в сім’ї все вмів зробити якнайкраще», – говорить пані Надія.

Востаннє бачила Тараса Максимчука родина на початку серпня, коли його мама потрапила у важкому стані в реанімацію і йому дали кількаденну відпустку, аби провідати неньку. Тепер же він повернувся «на щиті» – спочатку в батьківську хату в Цмінах, а потім – до себе в Чарторийськ, де і знайшов вічний спочинок…

Сотні людей зустріли навколішки Героя у Колках, селах Маневицької громади, живим коридором віддавали останню шану його земляки в Цмінах та Чарторийську, встеливши дорогу оберемками осінніх квітів. З’їхалися вони і наступного дня на похорон із усієї округи. Всім їм дякував за небайдужість Маневицький селищний голова Олександр Гаврилюк під час прощання із Воїном, провести якого прийшло близько тисячі людей, висловлюючи співчуття родині Героя.

Юлія МУЗИКА

Читайте також:

• Не розповідав про війну, щоб мама не плакала: історія полеглого воїна з Волині
• Перед боєм просив молитись за себе та побратимів: волинянину просять посмертно присвоїти державну нагороду
• «До лікарні його не довезли»: серце Героя з Волині не витримало жорстоких випробувань війни