«Я вважаю, що ТЦК має працювати — нам треба людей набирати»: розмова з головним сержантом взводу волинської 100 бригади

В інтерв'ю Суспільному захисник розповів про бойовий досвід, поранення, ситуацію на передовій, ставлення до СЗЧ, роботи ТЦК і побратимів та посестер. Зараз боєць на відновленні і вже готується до повернення на фронт.

— Стали на захист країни в 2014 році. Скільки вам тоді років було?

23. Справді, ця війна почалася ще з Майдану. І після того, коли вже почали набирати військо, коли почалися перші бойові дії, ми вже тоді йшли у військкомат, але нам казали зачекати. Вже в кінці травня зателефонували, сказали, що у нас набирається батальйон територіальної оборони "Волинь". Ми були в територіалці до того, як це стало мейнстрімом (сміється).

— Чого таке рішення ухвалили? Не гарячим воно було?

Ні, не гарячим. Ми вже тоді знали, що треба буде захищати Україну і на той момент вже було досить гаряче. Та сама Донецька область, ще з 2014-го року я вже знайомий з нею був — Дебальцево, Єнакієво, той самий Нью-Йорк, біля якого ми досі стоїмо. На жаль, він наразі не наш, але я ще пам'ятаю той час, коли я приїжджав в Нью-Йорк і Торецьк, на той момент це ще був Дзержинськом, ми відпочивали там. Тобто десь після позиції, коли мали декілька днів на відпочинок, то це для нас був такий собі Лас-Вегас.

— Тоді, в 2014-му році, чи мали ви досвід? Можливо, це була строкова служба? Чи тримали, взагалі, зброю в руках?

Я мав досвід строкової служби, але це була досить така умовна строкова служба, проходив її в 2010-11 роках, в Києві. Один раз потримав автомат, вистрілив три патрони на учебці — і це вся служба за рік. Після цього вчили статут і охороняли, як сторожі, якийсь об'єкт.

— Тобто, починали фактично з таким досвідом війну у 2014-му?

Сформували батальйон тероборони "Волинь" в 2014-му році. Наш комбат (Сергій Козак) за нас вболівав. Поки ми не пройшли справжнього злагодження, ми не йшли в зону бойових дій.

Після злагодження отримали зброю. На той момент це була ще не така ефективна зброя — не було ні танків, ні броні. Всього декілька одиниць ще радянської побитої старої техніки, яка ледве їздила. І з цим всім ми попали на один з найгарячіших напрямків — мішок Дебальцевого. Нас там уже в самий-самий кінець за Дебальцевим закинули і — стійте, хлопці, обороняйте. Не було ні мінометів, нічого. Стояли "на характері". Всі ми хлопці з Волині були. Та ділянка фронту от на ті три місяці, стояла.

— А хто був поруч з вами?

Студенти, вчителі. Я на той момент працював на заводі Модерн Експо і дуже багато моїх побратимів теж були звідти. З багатьма побратимами і посестрами ми служимо досі в "сотці" (100 ОМБр). Це люди, прості волиняни. Всі, хто патріотично вихований, всі, хто знали, що мають боронити країну, всі, хто відчував це.

— Скільки часу були на війні?

Воював рік — до 2015-го. Повернувся додому і пішов у патрульну поліцію. Ми хотіли змінювати державу. Це була саме та професія, саме та структура, яка підходила після того, щоб надалі допомагати Україні.

— Ідеалізували поліцію на той момент? Чи реалістично дивились?

Ідеалізував. Я скажу, що на початку, та і зараз, всеодно, ця структура змінена і багато хто з тих самих побратимів, хто залишився в поліції, зі мною стояли під Торецьком. З багатьма ми співпрацюємо. І вони до сих пір працюють або в патрульній поліції, або вже в головному управлінні Нацполіції — так само захищають нашу державу.

— Чотири роки в поліції, так? А чому звільнилися?

Мабуть, захотів жити для себе трошки. Дуже багато приділяв уваги службі. Не обов'язково носити форму, щоб комусь допомогти. Вже після поліції почав працювати за своєю спеціальністю. Я енергетик. Ми будуємо підстанції, лінії електропередач, ми даємо людям світло.

— Зараз це вам згодилось?

О, ще як! Багато телефонують знайомі, друзі, хлопці, яким треба підказати. Скажемо так, в електроніці я слабше "шарю" — там розуміють ці хлопці, які роблять нові розробки. А уже в енергетиці — який поставити кабель, яке дати навантаження — то це вже можу хлопцям підказати. Якщо якийсь проводок обірвався, принаймні, я знаю, що робити і як ті кабельочки змотали стрічкою.

— Чи є якась навичка, яка в цивільному житті вам ніколи не була потрібна, а от на фронті ви не проживете без цього?

Дружина моя дуже сильно це помічає: будь-де, де ми там заходимо або ідемо по вулиці, я постійно слідкую за людьми. Слухаю, чую, звертаю увагу на якісь звуки, поведінку, дорожню ситуацію. Пильність рятує життя.

— Якщо пригадати – чим ви займались наприкінці 2021 і початку 2022 року? Тоді дуже різні настрої в людей були.

Я скажу, ми почали відчувати, що буде війна, ще з початку 2021-го року. Валізка в мене була завжди готова. Вона, мабуть, в мене ще з 2015-го року не розбиралася.

Ми з дружиною дуже багато подорожували — відвідали три країни. У грудні були на Кіпрі, сиділи за сніданком і дивилися новини: усі починали випуски розмовами про Україну. Тобто, все вже було зрозуміло. За декілька днів до повномасштабної відбувався збір резервістів, до яких я також належав — якраз формували територіальну оборону. Зустрів побратимів.

— Сформувалася 100 бригада тероборони, якийсь час перебували на кордонах у нас на Волині. Коли втрапили на схід, це був 2023, ким ви там стали?

Спочатку я став на свою спеціалізацію, в якій я був у 2014-му році — кулеметник. Потім став головним сержантом, ТВО командира взводу, але, коли почалися перші бойові дії, то в перші дні ми там з хлопцями зразу зайшли в окопи всі разом. Там було перше поранення, контузія, після якої декілька тижнів лікувався. Після цього не можна було давати сильних фізичних навантажень. На Волині ми працювали з дронами і почали започатковувати це у нас в "сотці".

— Ви перелічили багато напрямків і багато місць. Дебальцево, Покровський напрямок, Бахмут, Торецьк, Куп'янський напрямок. Де було морально найскладніше та фізично?

Торецьк. Якщо на початках ми були там, то ще більш-менш було спокійно. Потім — найважче. Бо війна не стоїть на місці - вчимося ми і вчиться ворог. Уже сильно ускладнюється робота як піхоті, так і нам, пілотам, і артилерії. Зараз більші проблеми з логістикою і проблеми з мотивованими людьми.

— Брак людей — катастрофічний?

Так. Навіть нам зараз знайти тих людей, яких навчити пілотуванню, важко. Не всі зможуть цим займатися. Люди мають мати бажання, в першу чергу. Постійно вчитися, мати логічне мислення. Приходять хлопці, які ніколи не мали справи з дронами, з пультами, з іграми і тому подібним, але які просто мають вчитися і які мають щось придумати, коли стається нештатна ситуація.

— З чим працюєте?

Той самий Mavic 3, ми його називаємо весільним дроном, цивільним дроном, але це— король війни. Там, де літає мавік, найбільше він розвідки дає. Вампіри, Баба-Яга, як їх називають, великі агродрони (перероблені) FPV, на радіокеруванні, тобто FPV як оптоволоконні, так і прості. Зараз уже декілька місяців — наземні роботизовані комплекси. Це те, що нас досить сильно виручає і що треба розвивати.

— Жінки у вас є в підрозділі?

В нас в підрозділі безпосередньо — ні, але в "сотці" в нас дуже багато дівчат. Є й такі, що деякі хлопці їм уступають в специфіці їхньої роботи.

— Де читаєте новини, якщо є така можливість? Можливо, ігноруєте повністю?

Ми стежимо за своєю ділянкою фронту і перші наші новини — це поспілкуватися з побратимами з сусіднього підрозділу. Telegram-канали, мабуть, це найбільше зараз, звідки беремо новини.

Той самий TikTok, в якому багато ми взнаємо, мабуть, по мемах. Мені здається, що наша психіка українська тримається на ЗСУ і на мемах, які там створюють, буквально, за секунди після того, як щось сталося.

 Суспільне поспілкувалося із захисником, поки він був на відновленні і лікуванні. Суспільне Луцьк

— Поки ви на відновленні вдома, в тилу — як реагуєте на цивільний світ?

Буває, що дратуюся, буває. По-різному сприймаю, але тримаю себе в руках. Не буду я ходити по вулиці, матюкатися і сваритися з кожним, бо мені не подобається його поведінка.

Дуже хотілося б, щоб молодь ставала більш свідомою. Ми не знаємо, скільки ця війна триватиме і треба бути готовими всім. Служити, воювати і не думати, як втікти з України, а відстоювати її. І, поки є можливість, вчитися в тих, хто може навчити. А зараз таких багато — сержантів, солдатів, офіцерів, які можуть передати свій досвід. На жаль, ми не вічні. Багато хороших хлопців, які могли б чомусь навчити і багато показати – уже з нами немає.

— Про особисте. Знаю, що ви з дружиною побралися в час повномасштабної. Зараз, фактично, уся країна чекає когось з фронту. Сім’я і війна — як це?

Спілкуватися, підтримувати одне одного, співпереживати, проживати. Так і з нашої сторони військових - не все можна розказувати, щоб втримати психіку дружини. Бо наші рідні, вони не так сприймають ті події, які в нас відбуваються, вони дуже гостро це сприймають.

Буває таке, що ти їдеш десь машиною, там — бах! Воу, кіно! Живий — класно. Поїхали далі. Давай тільки газу. Викривлена реальність і ми по-іншому сприймаємо це. Тому, потрібно, в першу чергу, берегти їхню психіку, підтримувати у всьому. Їм також нелегко тут. Маємо берегти тих, хто нас тут чекає.

— Робота ТЦК та СП. Купа коментарів у соцмережах. Як ви ставитесь до їх роботи?

Я вважаю, що ТЦК має працювати — нам треба людей набирати. Я такий трохи, можливо, агресивний відносно цього, що нашим людям треба "святий пендаль", щоб піти захищати країну. Дехто каже, що не готовий, хоча вже три роки війни.

— Демобілізація. Що для вас це слово?

Вернутися з війська і почати спокійне життя. Хоча це, мабуть, важко буде, бо, крім того, що просто ти звільнився з війська, це треба ще психологічно "прийти з війни".

Читайте також:

• «Якщо кожен придумає собі «відмазку», то оскаженілий ворог рано чи пізно дійде і до нашої Волині», - боєць 100 ОМБР
• «Війна не закінчиться без тебе»: історія лучанина Олега, який замість Європи обрав фронт
• «Синку, ще твій час прийде…» - боєць 100-ї бригади Володимир Старушик продовжив справу батька