На пакеті з тілом був напис з його особистими даними: загиблий Герой з Волині Анатолій Янчук вісім місяців вважався зниклим безвісти

Спогадами про Героя поділилися газета Ратнівщина. 

Безжальна війна забрала в батьків єдиного сина, в дружини коханого чоловіка, у дітей – улюбленого татуся. А українське військо втратило переконаного патріота з категорії «Хто, як не я?!».

У ШКОЛІ ЛЮБИВ АНГЛІЙСЬКУ

Про життєвий і бойовий шлях Анатолія Янчука ми поспілкувалися з його мамою. Він народився 9 лютого 1980 року у Заболотті у сім’ї Володимира Карповича і Людмили Олексіївни Янчуків. У школі був дуже хорошим хлопцем. З дитинства вирізнявся непересічною красою. Яскраві риси обличчя і чарівна осмішка були його відмінними від інших рисами.

Із шкільних предметів найбільше любив англійську мову. Коли уже свої діти пішли в школу, то їм допомагав із домашніми завданнями, пояснював граматичні теми. Людмила Олексіївна каже, що сина всі вчителі любили. І хоч з часу, коли він залишив стіни рідного навчального закладу минуло майже 30 років, його пам’ятають усі. І провести в останню дорогу свого колишнього учня прийшли усі вчителі.

НА СТРОКОВІЙ СЛУЖБІ БУВ ДЕСАНТНИКОМ

З досягненням повноліття у 1998 році Анатолій пішов на строкову службу. Служив у Старосамбірському районі на Львівщині. Був десантником. Тоді строкова служба тривала півтора року. Після демобілізації влаштувався на роботу в поліцію в Києві. Але довго там не працював.

З БІЛОРУСІ ІЗ СІМ’ЄЮ ПОВЕРНУЛИСЯ ЖИТИ В УКРАЇНУ

У 2003 році, у віці 23 років, одружився з дівчиною Наталею білоруської національності. На постійне проживання новостворена сім’я виїхала в Білорусь, у рідні для Наталії Барановичі. Там народилося двійко дітей – син Ілля і донька Дарина. Там працював у поліції. Але в думках мріяв повернутися в Україну.

Через приблизно десять років подружнього життя ця потреба стала вимушеною. Анатолія депортували через відсутність посвідки на проживання. Тож повернувся до батьків у рідне Заболоття. А невдовзі, як нитка за голкою, сюди переїхала на постійно і дружина з дітьми. У Заболотті молодша Дарина пішла в четвертий клас. З тих пір дружна родина Янчуків і досі мешкає на обійсті Володимира Карповича та Людмили Олексіївни.

ЗАПЛІТАВ КОСИЧКИ ДОНЕЧЦІ

Діти Анатолія Володимировича з приємністю пригадують дитячі роки і батьківську науку. Чоловік був дуже хорошим татом. Він настільки любив дітей, що використовував кожну нагоду, щоб чомусь корисному їх навчити. Іллю постійно привчав до «чоловічої» роботи – щось прибити, розпиляти, поремонтувати. Коли затіяли в будинку ремонт, Ілля був першим помічником. І зараз вдячний батькові за здобуті навики. А Дарині понад усе любив заплітати коси.

- Толик був дуже хорошим татом, - крізь сльози каже Людмила Олексіївна. – У Даринки в нашої таке довге волосся. Вона, як дитина, - хвостика закрутить і все. А він стежив, щоб вона була гарно заплетена: «Доцю, йди-но сюди!» Бере гребінця і починає заплітати. Вона починає плакати, а він їй каже: «Доцю, краса потребує жертв!» Виплітав такі коси, що не кожна жінка такі заплете. Діти його дуже любили. Йому достатньо було тільки глянути на когось із них, і вони вже знали, що тато хоче. Таких людей, як він, мало де в світі є!

Зараз Іллі уже 21 рік. Він захоплюється комп’ютерною технікою і телефонами, а ще дуже любить англійську. Та й зовні він, усі кажуть, викапаний тато. Навіть голос батьковий успадкував. Часто, доки Анатолій Янчук був на війні, у слухавці знайомі плутали його з татом, думаючи, що батько у відпустку приїхав. Після зникнення Анатолія безвісти Ілля став головним у ланцюжку зв’язку з військовими і слідчими, доки тата знайшли та ідентифікували. Дарині 16. Вона – майбутня випускниця, уже 11-класниця. І хоч зовні більше схожа на маму Наталію Миколаївну, дедалі більше у характері проявляються татові риси.

НА ВІЙНУ ПІШОВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ

Війна у сім’ю Янчуків увірвалася майже з самого її початку. У перші місяці повномасштабного вторгнення Анатолій прийняв рішення, що йде захищати свою країну, своїх дітей, дружину і батьків. 4 квітня 2022 року він був уже у військкоматі. Став бійцем 211 понтонно-мостової бригади. У 2022 році батальйони бригади будували поромно-мостові переправи в Херсонській, Миколаївській, Донецькій, Полтавській та Харківській областях для забезпечення дій частин та підрозділів Збройних Сил України.

З кінця серпня 2022 року наводили понтонні переправи та хибні мости під час осіннього наступу на Херсонському напрямку. У кінці 2022 року виконували завдання зі встановлення важких механізованих мостів на Бахмутському напрямку, мали бойові виїзди в Ізюм та Краматорськ, відновлювали пошкоджену інженерну техніку в Миколаївській області. У березні 2023 року наводили переправу через річку Інгулець.

У 2023 році, коли була створена 37 окрема бригада морської піхоти, Анатолій Янчук став бійцем 505 батальйону (військова частина 4635). Кілька разів їздив на навчання у навчальні центри, де готували першокласних бійців.

На рахунку 505 батальйону багато успішних операцій. З квітня 2023 року бійці батальйону виконували бойові завдання на Донеччині, у травні захищали Авдіївку. З початком літнього контрнаступу у червні 2023 р. батальйон брав участь у боях на півдні Донецької області. У вересні 2023 року виконував бойові завдання у місті Красногорівка. З 30 листопада 2023 року по 18 травня 2024 року бійці батальйону створили та утримували плацдарм на лівому березі річки Дніпро у легендарному селі Кринки на Херсонщині.

Анатолій Янчук вирізнявся особливою добротою і відповідальністю. Напевно, саме тому його призначили командиром відділення – командиром бойової машини. Він мудро керував своїм підрозділом, його любили і поважали підлеглі бійці, цінували товариші по службі з командирського складу.

ЧАЙНИК ДЛЯ РІДНИХ … НА ПАМ’ЯТЬ

Двічі за більше ніж два роки служби приходив у відпустку. Крайній раз був удома у вересні 2024 року. Дбав, щоб усе потрібне було на господарстві. Купив трактора. За 15 днів відпустки збудував гаража. Мати просила: «Синку, ти вже два роки воюєш. Може, вистачить?! Не йди! Ти вже своє відвоював!» Але відповідь була незвично різкою: «Мамо, а хто моїх дітей має захищати?! Усі втікають, усі ховаються, а в мене діти, куди я буду ховатися?! Служитиму до Перемоги! Не хвилюйтеся! Повернуся живим!».

Та попри оптимізм і позитивний настрій душа, напевно, відчувала… Незадовго до загибелі Анатолій набив собі на правій руці татуювання. Рідні питали навіщо. Він пояснив: «якщо я загублюся, ви мене по ньому знайдете. Війна є війна!» Купив обручку. Теж рідні до кінця не розуміли цього вчинку, адже з дружиною вони жили у мирі й злагоді і байдуже, що він без персня. Але сказав, що так негоже, що «Наташа носить обручку, а в мене немає!» За кілька днів до загибелі рідні отримали посилку від нього – новенького чайника. Знову запитали нащо. А він сказав: «Хай буде пам’ять…»

ЗНИК БЕЗВІСТИ НЕПОДАЛІК ВІД ВОЛНОВАХИ

Зв’язок з Анатолієм Янчуком обірвався 5 листопада 2024 року. За тиждень до цього дня їхній підрозділ перевели у Волноваський район на Донеччині. Через кілька днів родині Янчуків принесли сповіщення, що Анатолій Володимирович зник безвісти. Та ні батьки, ні дружина, ні діти навіть приблизно не припускали думки про те, що він загинув.

Вірили й були переконані, що живий, що повернеться з полону. Він настільки часто їх запевняв у тому, що все буде добре, що воюватиме до Перемоги, що думок про загибель навіть не допускали до своїх голів. І навіть коли близько місяця тому до Людмили Олексіївни зателефонували з Вінниці та повідомили, що, найімовірніше, у моргові перебуває тіло її сина, Ілля категорично заперечив: «Бабусю, скажіть їм хай не говорять дурниць. Наш тато живий!»

НА ПАКЕТІ З ТІЛОМ ЗАГИБЛОГО БУВ НАПИС З ЙОГО ОСОБИСТИМИ ДАНИМИ

Але дні спливали. Перевірили номер телефону жінки, яка дзвонила у цій справі. Вона дійсно була слідчою поліції і просила надати підтверджуючі документи рідних. І як би боляче не сприймали вони реальність, та потрібно було ідентифікувати тіло захисника. Воно потрапило до Вінницького моргу зовсім нещодавно. Було серед 111 загиблих українських військових, яких репатріювали під час чергового обміну з російської стороною.

Але, на щастя, не так, як зазвичай – у чорному пакеті невідоме тіло. Цей чорний пакет був підписаний. Росіяни, коли забирали його з місця загибелі, нанесли на пакет дані з нагрудного жетона: Янчук Анатолій Володимирович, 9.02.1980 р. і номер жетона. Завдяки цьому запису слідчій далося швидко відшукати родичів, і для ідентифікації було достатньо звірити зразки ДНК загиблого, його сина і батька.

ДОДОМУ ПОВЕРНУВСЯ В ДОМОВИНІ ЧЕРЕЗ ВІСІМ МІСЯЦІВ ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ

6 липня пізно ввечері Янчукам зателефонували, що на ранок тіло захисника привезуть додому. Людмила Олексіївна плаче і крізь сльози дякує владі громади, священнику Роману Козці та всім людям, які причетні до супроводу і похорону її сина за те, що за ніч усе оперативно організували і гідно зустріли свого Героя.

Після емоційно важкої процедури впізнання у Ратнівському моргу тіло Анатолія Янчука доправили у Заболоття. Того ж дня, 7 липня, його відспівали у храмі ікони Божої Матері «Невипивана Чаша» селища Заболоття священники Заболоттівського благочиння.

Обставин загибелі Анатолія Янчука рідні досі не знають. Єдине, що точно відомо, тоді, 5 листопада 2024 року, він загинув під час виконання бойового завдання у селі Богоявленка Волноваського району на Донеччині.

Те, що відчувають рідні зниклих безвісти військових, передати словами надскладно. Вісім місяців вони надіялися, що Анатолій живий, що рано чи пізно його обміняють і він повернеться додому, до сім’ї. Коли ж накривали панічні емоції, молили Бога про те, аби тільки був живий. Хай би в нього забрали все – телефона, особисті речі, золото – усе-усе, тільки щоб був живий. Коли усвідомили, що їхня реальність – це чорні траурні хустки і закрита домовина, дякують Богові, що принаймні через стільки часу тіло рідної людини нарешті віддали землі.

Колись, до війни, ми усі хотіли дуже багато. Нас не влаштовував побут, зарплати, робота і ще багато всього. Ми просто не розуміли, наскільки були щасливими. І якби закінчилася війна, уже не треба було би якихось благ цивілізації. Аби тільки рідні люди були поряд живі і здорові, аби всі хлопці повернулися з війни додому. От тільки тим, хто щодня топче стежку до могили чоловіка, сина, батька, рідних ніхто не поверне. Хочеться вірити, що вони склали свої голови недарма…

Хай Бог укріпить рідних Анатолія Янчука витримати важкий біль усвідомлення загибелі захисника, а його безсмертну душу оселить у лавах Небесного Легіону ангелів України.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• «Герої не мають залишатися безіменними в морзі пів року»: рідні полеглого воїна з Луцька просять про допомогу
• «Їхала з надією, що він живий, а поверталася додому з його тілом»: спогади дружини про полеглого Героя з Волині
• Загинув у день, коли дружина мала їхати до нього: спогади про волинського Героя Дмитра Калінчука