15 місяців невідомості і тиші: тіло Героя з Волині Віктора Барни, який вважався зниклим безвісти, повернули в Україну за обміном

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина. 

Життя цього чоловіка – це суцільна драма. Але все хороше, що в нього було, проросте у доньці і синові, які понад усе дорожили татом. Про непросту долю чоловіка розповіла його дружина Тетяна Барна.

МАМА ПОМЕРЛА, КОЛИ ЙОМУ БУЛО 15 РОКІВ

Віктор народився 14 червня 1972 року у Ратному. Його мама Марія Семенівна була місцевою. Тато Микола Михайлович – уродженець Тернопільщини. Окрім Віктора, який був старшим, у подружжя народився ще син Василь. Дитинство хлопців було типовим до того часу, поки вони не втратили маму. Марія Семенівна померла у січні 1988 року, коли Віктору було 15, а Василеві – лише 10 років. Хлопці важко пережили втрату матері.

Невдовзі батько одружився вдруге на жінці Галині зі Здомишля. Та стосунки з названою матір’ю не складалися. Віктор дуже добре вчився у школі, мріяв вступити у медичний університет, але грошей бракувало, та й можливостей теж. Тож після закінчення Ратнівської школи №1 став студентом політехнічного коледжу в Луцьку. Але провчився там лише рік. Далі поїхав на заробітки в росію на будівництво, щоб мати за що жити.

Служив на строковій службі. У віці 21 року одружився з ратнівчанкою, але в шлюбі прожили тільки рік і розлучилися. Кілька років був сам. Їздив по сезонах, приїжджав у Ратне, то гостював або в батька, або в бабусі Жені по маминій лінії.

Згодом на життєвому шляху Віктора Барни трапилася Тетяна. Вона родом із Зоряного. На той час працювала в Ратному в податковій інспекції, потім довгий час у відділі статистики. Жінка каже, що одразу розгледіла в ньому хорошу людину. Він був добрим, працьовитим, не цурався жодної роботи і якщо за щось брався, то мав зробити все ідеально.

БАТЬКА І МАЧУХУ ЖОРСТОКО ВБИЛИ

У 2004 році у житті Віктора сталося несподіване горе. За невідомих обставин у власному будинку застрелили його батька і мачуху. Злочин і досі не розкрили, хоча розслідування проводили на найвищому рівні. Коли син Галини Барни зайшов у їхній дім, щоб провідати маму, знайшов її застреленою на кухні, а вітчима – у кімнаті на дивані. По Ратному тоді ходило багато версій про цю трагедію, але вона так і залишилася загадкою.

ПОНАД УСЕ ЛЮБИВ ДІТЕЙ

У 2005 році Віктор прийняв рішення створити сім’ю вдруге. Разом із Тетяною вони стали жити у частині старенького будинку її тітки, яка мешкала в центрі селища. У батьківську хату він іти не захотів через ту страшну історію. У 2006 році у подружжя народила донечка Ірина.

- Вітя дуже любив і дуже хотів дітей, - пригадує Тетяна. - Коли я народила, всього боялася, не знала, як за Ірою доглядати. А він усе робив. З її найменшого віку. Йому її на груди виклали, бо був кесарів розтин, і все життя він дуже нею дорожив. Іра народилася, коли ми були вже далеко не юними. Але Вітя мріяв, що колись у нього буде ще й син. Ми залізли в борги, купили однокімнатну квартиру в колишньому гуртожитку на вулиці Проектній. Він усе там розвалив і зробив новий, гарний ремонт. На той час ми були дуже щасливі.

У 2012 році Бог таки послав нам синочка. Попри проблеми зі здоров’ям і важку вагітність, я виносила і народила його. Назвали Богданом, бо це було для нас дійсно велике диво і велика радість. І зараз Богдан з кожним роком стає дедалі більше схожий на тата. Він любить майструвати руками, мабуть, успадкував татові гени. Діти були і є нашою найбільшою радістю.

Після народження другої дитини в однокімнатній квартирі жити стало тісніше. Віктор зініціював будувати власний будинок. У нього була батьківська земельна ділянка. Там стали зводити тимчасову хатину з приміщенням під лазню. Але порадилися з дружиною і вирішили, що цього для них буде досить для сімейної оселі. Тетяна каже, що чоловік був майстром на всі руки. Інколи аж сердилася на нього, що так прискіпливо ставиться до всього. Працював нешвидко, у своєму розміреному темпі, але робити міг день і ніч. І все було продумане до дрібниць.

Моральні травми і стреси, пережиті в дитячі та юнацькі роки, не пройшли для чоловіка безслідно. Тетяна каже, що бувало таке, що Віктор випивав зайвого, але ніколи на неї чи на дітей руки не підняв. Навпаки розумів, що не хоче, щоб діти бачили його нетверезим. Тоді йшов у батьківську хату, а згодом повертався. 

НА ЗАХИСТ УКРАЇНИ СТАВ У 2023 РОЦІ

Мобілізували Віктора Барну навесні 2023 року. Одразу він був на навчаннях на полігоні в Рівному. Далі відправили у військову частину. Про службу нічого не розповідав. Не хотів травмувати рідних. Надто хвилювався за доньку. Ірина саме закінчувала школу, здавала НМТ та мала вступати в університет. Бідкався, як вони потягнуть фінансове навантаження. Надзвичайно тішилися батьки, коли Ірина склала НМТ на понад 190 балів і вступила за державним замовленням на японську філологію у Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Невдовзі Вікторові дали відпустку. Тетяна пригадує, як тоді раділи діти. Він приїхав, поставив рюкзака, забрав Ірину, вона тоді була вдома, і пішов із нею купувати всім гостинці.

- Я ніколи не забуду той момент, як Богдан прийшов зі школи і побачив татового рюкзака. «Мамо, тато приїхав?! Де він? З Ірою пішов? Чому мене не почекав?» - “Він хотів, щоб усе вже було, коли ти зі школи прийдеш”. Він дуже любив дюшески. Собі і дітям купував завжди.

Після відпустки Віктор Барна повернувся на службу. Але за деякий час його відправили на військові навчання у Македонію. Казав дружині, що мріяв побувати за кордоном, але ніколи не думав, що це буде за таких обставин. Коли навчання завершилися, подзвонив і сказав, що приїде на кілька днів додому перед відправкою в зону бойових дій. І він приїхав у Ратне, але жив у батьківському домі, до сім’ї лише час від часу навідувався.

ЗАГИНУВ ПІД ПОКРОВСЬКОМ ВОСЕНИ 2024 РОКУ

Вдруге на війну Віктор Барна пішов у серпні 2024 року. Знову проходив навчання на Рівненщині. У зону бoйових дій потрапив у жовтні у складі 68-ї єгерської бригади. Покрoвськ і населені пункти навколо були зоною запеклих боїв. 27 жовтня групу бійців відправили на завдання. Серед них був і Віктор. Це був останній у його житті вихід на позиції. Зв’язку із ним не було.

Рідні не знали, що думати і чого чекати, аж поки не принесли сповіщення про те, що їхній чоловік і батько зник безвісти. Приголомшена звісткою, Тетяна подзвонила до його командира. Казала, що припускає, що чоловік міг загинути, але просила хоч віддати тіло. Він відповів: «Зрозумійте, ви не одна така. Йде війна дронів. Я не можу посилати бійців на загибель, щоб вони забрали тіло вашого чоловіка. Територія окупована. Чекайте». Ось у повній невідомості вони чекали рік і три місяці.

- Я ворогові такого не побажаю. Вранці прокидалася з дня у день із думкою і ввечері лягала з нею, де він і що з ним. Якщо загинув, чи не гризуть тіло собаки, чи не клюють пташки, чи не засипало його сирою землею, що ніхто і ніколи не витягне. І розумом ніби усвідомлювала, що настане той час, коли якась звістка прийде. А серце відмовлялося сприймати. Мені радили, щоб щось робила в хаті, а я не могла. Руки ні до чого не лежали. Здавалося, якщо почну робити щось, що Вітя почав, згасне моя надія на те, що він живий. Хотілося вірити і чіплятися за найтоншу ниточку, що він живий. Я почала боятися телефонних дзвінків з невідомих номерів. Мене одразу починало трусити.

Жінка молилася за його здоров’я і сподівалася, що таки не загинув. Коли відбувся наймасовіший обмін тіл із росією, дітям сказала, що серед них може бути тато. Невідомість дуже вплинула на Ірину і Богдана. Донька, хоч і трималася, але якось зізналася мамі, що так сильно щось всередині, у грудях болить, чого не може пояснити словами. 

ТІЛО ПОВЕРНУЛИ В УКРАЇНУ ЗА ОБМІНОМ

Остання надія обірвалася 28 січня.

- Після обіду подзвонив невідомий номер, - розповідає Тетяна. - Я була на роботі (працює продавцем в магазині електротоварів), підняла слухавку. Телефонувала якась жінка з Кропивницького. Я одразу зрозуміла і запитала: «Це щодо мого чоловіка»? Вона сказала, що збіглося ДНК. На жаль, 31 жовтня 2024 року в районі населеного пункту Селидове Покровського району Донецької області він загинув. І ще запитала, чи зможу я туди приїхати.

Ноги уже несли Тетяну додому, а в голові крутилося одне: «Як сказати дітям?» Та вони поставилися до звістки дуже свідомо. Ірина сказала, що їде в Кропивницький із мамою. Богдан – що лишається сам удома і це не обговорюється. Хлопцеві лише 14 років, він 8-класник, але загибель батька примусила його рано подорослішати.

У Кропивницькому дружині показали фото Віктора на момент прибуття його в Україну після обміну. І на тих фото вона його впізнала. Каже, що в нього були характерні, «свої» плечі. І це був точно він. Слiдча розповіла, що тіло надійшло за обміном 18 червня 2025 року у числі двохсот тіл загиблих захисників, яких доставили саме в той морг. 

У протоколі розслідування вказали, що він загинув від розтрощення черепа і уламкового перелому склепіння кісток черепа. Був дуже сильний артобстріл. Його вразило в голову. Смерть настала миттєво. 

У ЖИЛАХ ДОНЬКИ І СИНА ТЕЧЕ ТАТОВА КРОВ

Із Кропивницького Тетяна поверталася із втраченими надіями, але уже впевнена, що це був точно її Вітя. Тиждень разом із дітьми мордувалася в очікуванні, коли ж нарешті його тіло привезуть додому. У Віктора не було багато родини. Рідний брат помер у 2024 році. Лишилася тітка по маминій лінії. Та вони пригадали, що на Тернопільщині є тітка по батьковій лінії. Її сини і зять – священники. Знайшли їх, повідомили про підтвердження загибелі Віті.

4 лютого ввечері місія «На щиті» доправила тіло захисника у Ратне. Вмивалися сльозами дружина і діти, коли їхнього чоловіка і тата проводжали додому живим коридором із прапорами. Наступного дня зійшлися на похорон родичі, друзі, сусіди, знайомі, приїхала родина із Тернопільщини. Прийшли підтримати однокласника учні Ратнівського ліцею № 2 разом із вчителями. Відспівали воїна Віктора у соборі Пророка Іллі. Поховали на Алеї почесних поховань.

Віктор Барна не був якимось особливим. Він був звичайним чоловіком із важкою долею. Та в його серці було дуже багато добра. Може, не завжди про це міг сказати. Але рідні її відчували. Їхні діти рано на взяли на себе відповідальність за своє життя. Ірина, окрім навчання, займається репетиторством з англійської. Сама повністю себе забезпечує і ще мамі допомагає.

Коли тата уже поховали, сказала мамі, що збере гроші на половину вартості пам’ятника, щоб поставити на могилі батька. Богдан, ще зовсім юнак, береться за недитячу роботу по дому і господарству, бо знає, що він тепер – єдиний чоловік у родині і носить татове прізвище Барна. А коли отримали результати тесту ДНК, який здавали обоє, то сперечалися з сестрою, хто з них має більше татових генів. В обох збіг показав 99,9 %, але в Ірини вкінці число на одну тисячну більше, ніж у Богдана. Він так прямо Тетяну і запитав: «Мамо, а що Іра більш татова, ніж я?»…

І хоч війна так боляче і пекуче забрала у цих дітей батька, та вони пронесуть у свої дорослі життя лише хороші, добрі спогади про нього і ще з більшою вірою чекатимуть перемоги, бо не хочуть, щоб інші проживали такий біль утрати найдорожчої людини.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Життя воїна обірвалося на Запорізькому напрямку: на Волині попрощалися з Героєм Анатолієм Крагликом
• Майже тридцять років у строю: спогади про полковника з Волині
• Під час останньої розмови попередив: «Там, де я буду, зв’язку може не бути довго». Історія безвісти зниклого воїна з Волині