Цілий день дружина плакала, не знаючи, що її коханий помер на операційному столі в госпіталі: спогади про Героя, якого прихистила Волинь

Спогадами про Героя поділилося видання «Нова доба». 

Денис загинув на рідній Донеччині, неподалік Бахмута. «Я йду, аби ворог не ходив по нашій землі, аби він не прийшов у цей поліський край, який так тепло прийняв нас», – сказав рідним, обґрунтовуючи своє рішення піти до лав Збройних Сил України.

– До війни ми жили в Бахмуті, – розповіла Аліна, його дружина. – Мали однокімнатну квартиру, я працювала вчителем фізкультури, мав роботу і Денис. Тішилися донечкою Лізою. Денис так огортав її батьківською любов’ю, адже сам виріс без батьків. Їх замінила бабуся – йому та двом молодшим братам. І ось 24 лютого – війна… Наступного дня ми вітали свого найдорожчого із 27-річчям, а через декілька днів переїхали до міста Лиман, до моїх батьків.

Там подружжя прожило майже два місяці, поки рашисти не почали обстрілювати Лиман. Тоді сім’я вирішила шукати прихисток на заході країни. Андрій, товариш із Бахмута, який із батьками виїхав до Маневич, покликав у це селище. Дорога була нелегкою – до Дніпра, звідти – до Львова, а з цього міста до Маневич.

– Нам допомогли із житлом Людмила та Володимир Василюки – як ми вдячні їм за це! – каже Аліна. – Забезпечили всім необхідним, ми для них як рідні діти, допомагали нам усім, підтримують й нині.

В середині травня в Маневичі приїхали і батьки Аліни та бабуся. Довго не могли покинути рідні місця, та точились важкі бої, наприкінці травня Лиман був взятий під контроль російських окупантів.

По приїзді рідних Аліни Денис сказав: «Тепер я можу йти на війну, ви будете в надійних руках». І вирушив разом із Андрієм.

– Третього серпня Денис не вийшов на зв’язок, – Аліні важко даються ці страшні спомини. – Не брав телефон і четвертого серпня, а наступного дня я не знаходила собі місця, така тривога і туга, весь час плакала. Саме в той день Денис помер на операційному столі в госпіталі…

Коли вона дізналась про цю страшну звістку, довго не могла повірити. Молода жінка вирішила, що її коханий має «бути біля неї» – похований у Маневичах.

– Я буду тут, з ним, – каже Аліна. – Денис якось сказав: «Я так хотів жити в місті, але поселившись в Маневичах, змінив свою думку. Мені дуже тут сподобалось. Після Перемоги купимо квартиру чи будинок і залишимося назавжди». У вас дуже привітні, щиросердечні люди. Я дякую всім за підтримку, за те, що з такою шаною провели в останню земну дорогу мого Дениса.

П’ятирічній Лізі ще не сказали, що її дорогого татуся вже немає. Про те, що тато-Герой загинув, захищаючи її, маму, всіх рідних і незнайомих людей, їй скажуть пізніше. Він ще воює, щоправда, в Небесному легіоні, звідти оберігаючи своїх найдорожчих, всіх нас.

Відспівували воїна в церкві святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Зраненою чаєчкою припала Аліна до домовини. Вдивлялась в дороге обличчя, ніжно торкаючись його. Серце не сприймало те, що констатував розум, – Дениса вже немає з нею… Вона не бачила ні людей, які щиро співчували, ні священників, які ревно молились за упокій душі захисника…

– Денис усім нам проповідує що то є – любов до ближнього, показує приклад як треба любити рідну землю, – лунало від декана Маневицького деканату отця Андрія Закидальського, який очолив чин похорону. – Наш обов’язок не лише пам’ятати, а й бути гідними подвигу наших воїнів.

Навколішки проводжали в останню земну путь жителі громади незнайомого їм до цих пір донеччанина. Він пішов захищати нашу Україну – рідний Бахмут і невеличке селище Маневичі, – яке вже теж стало для нього рідним. І вічний свій спочинок він знайшов на маневицький землі… Того дня гіркими сльозами плакало і небо, приховуючи рясні жіночі сльози та скупі чоловічі, які не могли стримати присутні.

– Залишивши тут, у безпеці, свою сім’ю, Денис вирушив захищати всіх нас, поклавши своє життя за свободу та незалежність. Він навіки став маневичанином, – лунало від секретаря Маневицької селищної ради Володимира Черчика. – Будь проклята війна, будь проклятий путін, московія!

Слова скорботи та співчуття родині висловив і начальник Першого відділу (смт Маневичі) Камінь-Каширського РТЦК та СП Олександр Плужнік. Лунало багатоголосне «Слава Героям!»

Вічна пам’ять полеглим захисникам!

Олена БИЧКОВА

Читайте також: 

• Щоб повернути сина батькам, тіло несли 3 кілометри під страшними вибухами: спогади про Героя з Волині Дмитра Півня
• Серце не витримало пережитого на війні, зупинилося за день до дня народження: спогади про Героя з Волині Федора Левченка
• Взяв весь удар на себе, тож товариш врятувався: спогади про 33-річного командира, батька трьох дітей з Волині