«Ідучи на штурм, відчував, що серце віщує біду»: волинський ветеран війни Сергій Гордієвич мріє стати на ноги, щоб станцювати вальс з донею

Уродженець шахтарського міста – «золотий» призер «Ігор Нескорених» та кількох інших титулів Сергій Гордієвич народився 4 липня 1986 року. Досягши відповідного віку, став першокласником нинішнього ліцею №7, після закінчення якого, у 2003 році, вступив до Львівського державного університету фізичної культури, який нині носить ім’я Івана Боберського, за такою ж спеціальністю.

«Я з дитинства захоплювався спортом. Спочатку відвідував секцію волейболу в нинішньому ліцеї №6, а з 9-го класу став грати у футбол. Тренував нас Віктор Васильович Охріменко, хоч ми й не мали тоді свого клубу, - тобто були аматорами. Та для мене головне було - побігати з м’ячем. Прийшов зі школи, кинув сумку - і на поле. Був воротарем.

До того ж, у той час я був трохи незграбним хлопцем, тому постійне тренування допомагало зміцнити себе, загартовувало волю й стремління до перемоги. Не полишав я спорт і, навчаючись згодом в університеті. Про те, що нашому поколінню доведеться брати до рук зброю на рідній землі, тоді якось не вірилося. «Воїном» я відчував себе лише в дитинстві, граючись із ровесниками у війну дерев’яними «пістолетами», - посміхається чоловік. 

Отримавши диплом, Сергій у 2009 році влаштувався на роботу викладачем фізкультури у місцевий електромеханічний коледж. 

«Мені дуже пощастило, що саме Сергій зустрівся на моєму шляху»

До речі, зі своєю коханою Тетяною 25-річний юнак теж познайомився під час футбольного матчу. Вперше побачив її, коли дівоча команда грала із командою селища Жовтневого (Благодатне), а він із друзями приїхав подивитися. Красива чорнява юнка з великими виразними очима відразу припала до душі. Та при знайомстві Сергій зрозумів, що завоювати прихильність дівчини буде не просто. Таня виявилась гостренькою на язичок, тож спочатку він навіть трохи розгубився, а потім пожартував: «От, же комусь жіночка дістанеться». На це Таня лише розсміялася.

Та все ж гарна зовнішність, спокійний і дотепний характер та вроджена доброта юнака зробили свою справу, - вона погодилась на зустріч, хоч і не відразу. Зустрічалися закохані майже чотири роки, а 27 жовтня 2015 року стали однією сім’єю. Найбільшим щастям для молодят було народження донечки, яку вони назвали Оленкою. Нині дівчинці вже 8 років. А її щасливі батьки минулого року відзначили свій перший сімейний ювілей - олов’яне весілля.

«У мене - найкращий чоловік: добрий, чуйний, люблячий та людяний. А ще він - дуже відповідальний, зі співчуттям до ближніх та вродженим відчуттям справедливості, яку готовий відстоювати з-за будь-яких обставин і будь перед ким. Сергій – люблячий тато, який обожнює нашу доню, завжди готовий прийти на допомогу усім, хто б його про що не попросив, особливо, якщо це хтось із родини, близьких друзів чи добре знайомих.

Він став для нас з Оленкою надійною опорою, на яку завжди можемо опертися у будь-якій ситуації. Мені дуже пощастило, що саме Сергій зустрівся на моєму шляху», - каже Тетяна.

«Не знаю, чи зміг би я подолати усі випробування, якби поруч не було моєї Тані»

Для самого Сергія, за його словами, дружина – це якраз та жінка, яка завжди надихає його на перемогу над самим собою, підтримає у найскладнішій ситуації, завжди дасть мудру пораду, робить його мудрішим, поступливішим та терплячішим, постійно повторюючи, що будь-які труднощі чи розбіжності, як у суспільному, так і в подружньому житті, можна вирішити, обговоривши їх  й досягнувши компромісу.

«Не знаю, чи зміг би я подолати усі ті випробування, які випали на мою долю, й досягти тих висот, які досяг, якби поруч не було моєї Тані, її віри  в мене,  її наполегливості й  життєвої мудрості», - зауважує чоловік. 

Коли у родині Гордієвичів народилася донька, Сергій, аби забезпечити своїм дівчатам більш комфортні й стабільні умови для життя, розрахувався з коледжу й поїхав на заробітки у Францію. Він досить швидко освоїв декілька будівельних спеціальностей, тож якихось проблем із роботою за кордоном у нього не виникло. Але у 2019 році на заваді заробітчанам став ковід, який досить швидко поширювався світом.

Тому у березні 2020 року чоловік був вимушений повернутися додому. Набутий досвід дозволив знайти роботу з нормальним заробітком у своїй країні.

Не захотів даремно проїдати волонтерські борщі

Початок вторгнення в Україну російської орди застав Сергія на одній із будов у Львові. Вранці 25 лютого він уже стояв під військкоматом у рідному місті. Та, побачивши під будівлею велику чергу добровольців, зрозумів, що всередину - того дня вже не потрапить. Тому повернувся додому і став ходити на чергування на блокпостах із таким відчуттям, ніби «займається бездіяльністю, даремно проїдаючи волонтерські борщі». 

«Це мене починало нервувати, тому 11 березня знову пішов до військкомату, але там сказали, що моєї спеціальності їм не треба, є потреба в артилеристах. Строкову службу я проходив у Хмельницькому, у 8-му окремому полку спецпризначення, був розвідником.

Подібна ситуація була в мене в 2015 році, коли працював у коледжі. Прийшла повістка, що маю іти в АТО. Та, коли ми прибули у військкомат зі своєю амуніцією, готові іти воювати, нам сказали чекати, поки за нами приїдуть. Та десь через годин п’ять до нас вийшов капітан і сказав: «Хлопці, ви – в резерві, ми вам зателефонуємо. Можете йти по домівках».

Але так і не зателефонували. Тож і у 2022-му я подумав, що історія повториться. Пішов додому розчарований, бо дуже хотів потрапити на фронт. Та наступного дня мені зателефонували», - ділиться спогадами  Сергій.

Спершу хлопців відправили на навчання на полігон у Яворів. Прибули вони туди у п’ятницю. В суботу їх оформили й продемонстрували гранатомет АГС, пояснюючи, як його розбирати, перезаряджати та з нього стріляти. А близько 6-ї години ранку мобілізовані уперше відчули на собі, що таке війна.

«Ми спочатку буди просто піхотою без мото»

«Я спочатку нічого не зрозумів, почувши на другому поверсі казарми якусь біготню. Сигналу тривоги не чув, тому спокійно пішов митися. Раптом один за одним пролунали потужні вибухи й прозвучала команда: «Усім - на підлогу в коридорі!». Від першого прильоту повилітали всі вікна й тумбочки в сусідній казармі (у нашу залетіла частина якогось мотора, й один із моїх побратимів отримав перелом ноги. Другий вибух прийшовся по адмінбудівлі. Коли все це вляглося, нас потягом евакуювали у Дніпро, а потім автобусами перевезли в Охтирку.

Там мене зарахували у 22-й окремий мотопіхотний батальйон, який пізніше був прикомандирований до 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Правда, спочатку ми були просто піхотою без мото, поки не відбили в москалів один МТЛБ і танк», - з посмішкою зазначає ветеран російсько-української війни.

В Охтирці штурмовиків обмундирували й перекинули у Харківський аеропорт, де додатково доукомплектували бронежилетами та зброєю, й  вони поїхали на виконання завдань на окружну Харкова - на Білгородський напрямок, в районі сіл Циркуни, Момотово та Бобровка. Ворожі війська стояли навпроти -  по внший бік окружної. 

Спочатку Сергій з п’ятьма побратимами зайшли в дачний масив Бобровка, розвідали обстановку й, побачивши, що ворогів там немає, перебули  ніч, чекаючи, доки підтягнеться решта їхнього підрозділу. А через два тижні  розпочали штурм  Момотового та Кутузівки.

Це був квітень місяць. Відбивши у ворога обидва населені пункти, через три-чотири дні хлопці увійшли в розбомблену частину ППО, захопивши бункер та взявши в полон 17 орків, двоє чи троє з яких були офіцерами рашистської армії, решта - «денеери». Потім був штурм села Веселе, але без успіху, оскільки спершу наші артилеристи мали «погасити» ворожі вогневі точки, але у них щось не склалось, тому комбат наказав бійцям відходити.

 Ідучи на штурм, відчував, що серце віщує біду

«А 18-го травня ми розпочали новий штурм тих же позицій у Веселому. І якраз тоді в мене виникло якесь недобре передчуття, щось було не так. Подумав, що, можливо, не варто йти на той штурм, адже командир дозволяв нам перепочинок. Та, прийшовши із наради, мій побратим «Михалич» (був найстаршим у нашій роті й мав ступінь кандидата фізико-математичних наук) сказав, що ми з ним та ще один боєць ідемо в село першими, подавляємо, по можливості, ворожі вогневі точки, після чого до нас приєднується решта хлопців.

Я, звичайно ж, не відмовився, хоч серце було не на місці, ніби віщувало біду. Раніше, ідучи в бій, ніколи навіть не думав про це. Було, звичайно, страшно, але почувався спокійно, а тут, ніби переклинило», - згадує подробиці останнього для себе бою Сергій.

Перед тим, як бійці вийшли з лісу, по ворожих позиціях попрацювала артилерія, після чого вони увірвались у село, з ходу захопивши дві вогневі точки. А потім по хаті, звідки бійці вели вогонь, ударив заряд РПГ. Хата почала горіти, але хлопці встигли вийти. Коли вони опинились на вулиці, Сергій зауважив, що їм потрібно рухатись далі, аби не стати мішенню для  снайпера.  

«До нас уже приєдналися розвідник із нашої розвідроти та боєць з іншого підрозділу, і я сказав побратимам, що іти вправо небезпечно, бо там засіла ворожа піхота з АГС, тому потрібно рухатись углиб села й подавити ще одну вогневу точку, аби до нас змогло підійти підкріплення. Після цього ми розосередились і обережно стали рухатись уперед. Я йшов замикаючим. Залишилось перевірити, чи нікого не залишилось на останній позиції, щоб не нарватись на вогонь у спину.

Зайшовши туди й побачивши, що нікого з ворогів не залишилось я, пострілюючи з автомата, став виходити до своїх, коли відчув, що в мене затерпли ноги. Спочатку навіть не розумів, що сталося, поки важкий рюкзак не потягнув мене назад, і я впав. Болю не відчував, але почав кашляти з кров’ю, тож усвідомив, що пробито легеню. Поглянувши вліво-вправо, відкинув автомат, покликав хлопців і з усмішкою відключився, подумавши, що все буде добре», - згадує ветеран.

До тями він прийшов уже в Харківському госпіталі. Від смерті його врятувала дуже швидка евакуація, адже втратив понад 2 літри крові. Після Харкова Сергій потрапив у Полтаву, де провів у лікарні два місяці, а потім його перевезли у Львівський військовий госпіталь, звідки після тривалої реабілітації повернувся додому.

Трохи перепочивши від лікарень, став працювати тренером із шахів та викладачем електротехнічних дисциплін у Нововолинському електромеханічному фаховому коледжі, навчаючись у Тернопільському національному технічному університеті імені Івана Пулюя, де нещодавно захистив степінь магістра. 

Інвалідний візок - не перешкода для сильних духом

Попри все, пересівши після поранення в інвалідний візок, Сергій упродовж цих років так і не втратив бойового духу, вірить, що все це тимчасово, що він обов’язково встане з візка, тим більше, що вже відчуває, як терпнуть ноги, як при напруженні м’язів, по них, ніби бігають мурахи. А ще поруч завжди вірна і любляча кохана, яка не відходила від нього ні на крок у госпіталях та під час реабілітації, всіляко підтримувала й не давала втратити віру в одужання. Саме вона надихнула чоловіка на участь в «Іграх нескорених», звідки він повернувся «золотим» призером. 

«Сам я не вбачав у цьому якоїсь перспективи, оскільки після поранення відчував як би маленький занепад сил. Хотілося трохи відпочити від лікарень, які втомили, але дружина сказала: «Давай спробуємо, просто поїдемо й подивимось, адже це нас ні до чого не зобов’язує». Я погодився. Вона мене зареєструвала, і ми пройшли відбір. Через якийсь час нам повідомили, що я увійшов до складу збірної. Після того розпочались тренування.  

Я обрав гірські сидячі лижі й веслування на тренажері. Хотів ще обрати скелетон (спуск на санках головою вперед), але організатори сказали, що це небезпечно, оскільки там важливу роль при поворотах відіграють ноги. Тож брав учать лише у двох видах. І, якщо чесно, коли дізнався, що отримав «золото», спочатку не повірив. Лише згодом відчув радість. Вважаю, що ця перемога найперше - заслуга моєї коханої, яка доклала максимум зусиль , аби це сталося», - зізнається  чемпіон. 

Того ж вечора після повернення з Канади й зустрічі з рідними Сергій відразу поїхав на Закарпаття, де на гірськолижному курорті «Красія» взяв участь у Чемпіонаті України з парагірськолижного спорту та сноуборду. Потім був Кубок на горі Драгобрат.

У  травні минулого року параолімпієць посів перше місце у своїй категорії в регіональних змаганнях «Ігор Ветеранів» (спортивні змагання, що об’єднують ветеранів війни, військовослужбовців та правоохоронців, що отримали поранення, травми або захворювання у зоні бойових дій) у Здолбунові й потрапив у фінал, який стартував наприкінці листопада 2025 року в Києві, де Сергій теж виборов перше місце в індивідуальному розряді. А нещодавно ветеран побував в Австрії, де відбулись навчально-тренувальні збори та одночасно двоє змагань. 

 «Усе залежить від людини та її мотивації»

«Що керує людиною, яка не втрачає віри себе та надії в умовах війни і миру?  На мою особисту думку, найперше усе залежить від самої людини, її мотивації. Якщо, наприклад, в цивільному житті чоловік був таким собі, м’яко кажучи, ні тим, ні сим, то отримавши легке поранення руки, чи навіть мінно-вибухову травму з ампутацією, він вважає, що це – кінець усьому й починає скиглити та скаржитись на життя.  

З одним із таких колишніх вояків, якому ампутували ногу, ми зустрілися в санаторії. Сидячи на ліжку, він «пускав слину», бо, мовляв, для нього все скінчено. Йому зробили протез, ампутація була лише до середини гомілкової кістки. Фактично - здоровий, повносправний чоловік, який запросто може, якщо не захищати Батьківщину, то, принаймні, працювати на благо країни, розпустив нюні і - за стакан.

Інша справа – добровольці. Вони не будуть скиглити, бо знають, куди йдуть, та на які ризики наражаються. Особисто мною керувала жага помсти. Найперше - за своїх предків, яких заморили й замордували під час голодоморів. За шестидесятників-дисидентів, яких тисячами відправляли в Сибір. Ну, й, нарешті, за смерть дітей, за зрівняні із землею міста та села, за те, що ці нелюди творили й продовжують творити на захоплених територіях. Коли я побачив убиту жінку з дитям на асфальті, у мене від гніву закипіла кров. Тому мав за честь захищати нашу країну від отих недорозвинених істот, яких і людьми важко назвати», -  пояснює Сергій  своє бачення на мотивацію та роль кожного на війні і в тилу. 

«Мрію стати фінансово незалежним і танцювати вальс з донею»

Найбільша мрія ветерана і батька - стати на ноги, аби протанцювати з донечкою вальс на випускному, а потім, коли прийде пора, особисто повести її під вінець. А поки що він із задоволення старається проводити якомога більше часу зі своєю Оленкою та дружиною. Вони разом грають у шахи, доміно, карти, настільний теніс та інші настільні ігри.

Друга мрія - стати фінансово незалежним й відкрити якусь власну справу. Навчившись під час заробітків у Франції різних будівельних спеціальностей, вони із Тетяною уже закінчують будівництво  власного будинку.

У перервах між змаганнями та родинними справами ветеран і зараз старається, чим і як може допомагати армії. Разом із друзями, побратимами та викладачами з коледжу збирає кошти, складає дрони й відправляє їх хлопцям на передову. Він на власному прикладі переконався, як багато важить для бійців на «нулю» кожна гривня, тому постійно виділяє кошти зі своєї пенсії на різні потреби армійців. 

«Перебуваючи на «нулю» й отримуючи по 100 тисяч, ми з побратимами постійно були змушені складатись та купувати  як не одну, то якусь іншу річ, або ж просити допомоги в рідних та знайомих. Бувало, коли виникала якась нагальна потреба, телефонував дружині та просив закупити рації, бензин, те то, те то і те то. Разом з моїм другом дитинства вони збирали кошти і закуповували для нашого підрозділу все, що просив. Коли виникла потреба в інжекторному генераторі, на моє прохання, нам допоміг його придбати заввідділенням травматології Роман Брус.

Перекинувся наш автомобіль, відремонтували за власні кошти. Загинув побратим, склались по 10 тисяч для родини. В результаті із тих ста тисяч, в крайтньому випадку, залишалось для себе - 20. А воно так: щось придбали, приліт, і – немає нічого. Залишилось лиш те, що було на собі та ще автомат. Телефонувати до когось і просити про збір знову на те, що нещодавно прислали, якось не зручно, бо люди просто не зрозуміють. Тому, знаючи все це з середини, хочу бути долученим і вносити свій посильний вклад у перемогу», - каже ветеран.

Минулого місяця в житті Сергія Гордієвича сталася ще одна знакова подія: 14 січня. Президент України Володимир Зеленський вручив йому орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• «Якщо я й загину, то знаю, за що загину, і чому я туди пішов»: історія загиблого морпіха з Волині Сергія Жилякова
• Волинянин бився за кожен метр рідної землі: спогади сестри про брата-Героя Олександра Давидчука, якому назавжди 39…
• 670 шкарпеток і 152 пояси: як волинянки перетворили хобі на допомогу армії